Бувай IT, привіт село: про що пишуть у підліткових книжках?

Автор: Тетяна Савченко


За останні кілька років підліткова література в Україні різко набрала обертів. На додачу до перекладних текстів з’явилися сучасні вітчизняні, покликані відповідати на живі потреби підлітків.

Автори кинулися заповнювати вільні ніші соціальною літературою: тепер у нас є книжки про комп’ютерозалежних підлітків, кілька повістей про самогубство, кілька про перших секс і перші поцілунки, про розлучення й проблеми з батьками.

Рано чи пізно кількість мала перейти в якість – чи так це, спробувала з’ясувати Тетяна Савченко в огляді для БараБуки.

Читайте також: У пошуках «підліткового роману»

Анна Коршунова «Комп і компанія»

Час майстрів, 2017

Відзнака: Дитяча книга року BBC 2017

Герой книжки – юний програміст Славко. Дуже зручна дитина, яка не створює батькам проблем, але одного дня татко хлопця міняє милість на гнів. Його більше не влаштовує син-айтішнік, йому забаглося мати зрозумілого і звичного шибайголову, який з’ясовує рівень своєї крутості у бійках із ровесниками, ганяє в футбол і цілими днями пропадає на вулиці.

Плюси. Тут є справді смішні сцени. Наприклад, про Клавіатуру Григорівну. Або мантачку. Або засмаглих поросят. Або достоту кінематографічна сцена гонитви за козою з плеєром. Або переплутані аудіозаписи, які мали спонукати до дій бабусю і поліцейського.

Ще плюси. Оформлення дуже ошатне. Мені справді сподобалися ілюстрації (ілюстраторка – Надія Міцкевич, – Ред.), і стиль, і кольори, і динаміка, приємно розглядати.

Мінуси. Авторка все подає так, ніби хлопчик комп’ютерозалежний і реально потребує порятунку. Хоча мої симпатії однозначно на боці підлітка, який не в іграшки грається та ютуб переглядає, а цікавиться програмуванням і тямить у «залізі». Його віртуальне коло спілкування не знає, що має справу з дитиною, а отже поводиться із ним як із рівним: цінує за реальні вміння, і міняти це на хлоп’ячі міряння крутизною – це якась така дурість.

Але ж нє! «Тато сказав». Село чекає, і, звісно, герой, як і вимагає жанр, мусить тим сільським життям захопитися настільки, що лишиться там добровільно на всеньке літо.

Для цього село змальоване так ідилічно, що будь-який рекламник-копірайтер позаздрить. Бабусі тут не нарікають на зажратих депутатів, вони активістки і самі стають депутатками. Дорослі всі як один (крім парочки антагоністів) працьовиті і приязні. Ніхто не пиячить і не миє кістки сусідам. Діти щиро дружать, без усяких там ієрархій і підводних течій, і готові щомиті прийти на порятунок і своїм, і чужим. Навчили їздити на конях хлопчика з ДЦП. Порятували від самоти ста-а-алічного Ва-а-адіка. Повернули місцевому дідові віру в тимурівців. Готові навіть за друга кинутися на амбразуру батьківського гніву за двійку (так, дітей там лупцюють, лакуни в цій ідилії є). Ба навіть свині в цьому селі не дрімають, як заведено, в калюжі, а полюбляють душ і ходять на шпацір у вишиваних нашийниках – їй-бо, не брешу!
Знаєте… час від часу чую нарікання, що Львів у нас занадто міфологізований, ідеалізований, кавово-карамелізований. І навіть буваючи там періодично, ми не бачимо його справжнього. Із селом є щось дуже подібне. Містяни часто ідеалізують його. Природа, річечка, чисте повітря, кози мекають, все квітне, рясніє, бджоли гудуть, рослинки, які під дбайливими руками бадьоро зеленіють і дають плоди. А взимку грубка гуде і колядники, які тільки по селах і зберегли істинні традиції, співають. І українська мова така, що, калиновішої просто не буває.
Ага, аж бігом!

І гаразд би цей міф був собі туристичним міфом – і почасти втілювався в життя, як усяка хороша мрія. Але коли міф служить отакій пропаганді: не будь айтішником, вертайся до землі і «справжніх людей», мені це сильно не подобається.

Анастасія Левкова «Старшокласниця. Першокурсниця»

ВСЛ, 2017

Відзнака: Дебют року у прозі, Топ БараБуки 2017

Щире задоволення. Не знаю, як воно йде підліткам, але мені на мій вік ду-у-уже пішло, це як «книжка про тебе самого». Хоч я й не цікавилася дискотеками і нічого не знала про Могилянку, весь антураж – це все немов про моє дорослішання. Деякі характерні напівзабуті фрази з тих часів викликали усміх.

Це щоденник, тож події, навіть досить важливі, пролітають у ній часом як краєвиди за вікном поїзда. Часом такий темп спантеличує.

Серед підліткових книжок дуже багато про підлітків упосліджених, які долають об’єктивно важкі обставини. А це історія дівчинки в усьому благополучної. Популярної, спокійної і розважної у вчинках. У неї справді хороший і дружний клас, відносно нормальні вчителі, адекватні рідні. Вона добре вчиться і думає про майбутнє, розмірковує про патріотизм і всяке таке – одне слово, за оцим своїм описом я би сама нізащо не взялася таке читати, бо нудятіна якась! :))) Але коли це змальовано в трохи наївних і максималістських інтонаціях школярки, то не сприймається як моралізаторство – радше як частина дорослішання. Впродовж книжки видно, як із неї облущується дитячий пафос, як вона переоцінює з часом свої вчинки, не стаючи цинічнішою, але стаючи багатовимірнішою. Багато й відверто про кохання, чуттєвість.

Місцями дуже дотепно. «Анжелку ми прозвали Номериха один» :))))))

Одне слово, дорослим дівчатам гаряче рекомендую, а підлітки самі розберуться, їхнє воно чи ні.

Читайте більше: Щоденник дівчини, яка вступила в Могилянку

Сергій Гридін «І паралельні перетинаються»

ВСЛ, 2017

Я завжди напружуюся, коли якусь тривожну й потенційно небезпечну тему подають неідеально, а це – книжка про самогубство.

Я не повірила в мотивацію героя. Автор вирішив зварити самогубство з чого попало. Непорозуміння у школі, підбурювання у вконтактє (так-так, «сині кити», ви правильно здогадалися), сварка вдома. І бац – герой уже готовий попрощатися з життям. Здається, авторові надто вже не терпілося перейти до «перевиховання» самогубці, тож усе попереднє проскочив, як щось несуттєве.

У мене були питання до істеричної реакції батька на прохання дозволити тату. Це виглядало дивно: якщо батько все життя був такий різкий, то хлопець не пішов би навпростець просити дозволу, радше спланував би, як це по-тихому провернути. І навпаки: якщо хлопець звик із усіма проблемами спокійно йти до батьків, то й цього разу отримав би категоричну відмову, але не істерику. Дивним був і тату-майстер: чого б йому так охоче приділяти свій час школяреві. Чи йому там на роботі взагалі поговорити нема з ким? Чи бізнес настільки погано йде, що пригодовує клієнта на майбутнє?

Два лікаря. Карикатурний психолог, який ставив якісь дивні запитання і хірург-ентузіаст, який готовий тримати за пацаном койкомєсто зайві кілька днів (ага-ага!), в надії, що той допоможе витягти з напіванабіозного стану ще одну врятовану від невдалої спроби. Катастрофічно безвідповідально: а якщо не вийде? Емоційно нестабільний пацан додасть у свій список «причин чому» ще й провину? По ходу лікар популярно пояснює хлопцеві, чому так не варто робити в – кгхм – анатомічно-естетичних категоріях і шоковим методом. Просто кажучи, веде його в прозекторську, показувати, як виглядають ті, до кого не встигли.

Це все настільки сумнівно… Ну, не всі самогубці роблять це, щоб красіво було і всі заплакали. І багатьом у момент відчаю щиро пофіг, як це виглядатиме, просто тому, що єдине бажання – припинити душевний біль будь-яким способом. А, і по ходу лікар ще дорікає: ось сам він на війні був, отам люди лиха ковтнули, а ти балабол, дірка від бублика. При тому, що потенційні самогубці незрідка іменно шо діркою від бублика і почуваються, і це теж причина.

І взагалі, в хорошій книжці ти слідуєш за героєм і розумієш, що він відчуває, і це переконливо. А в посередній слідуєш за автором і чуєш тільки те, що він про все це думає. А допоки людина перебуватиме в переконанні, що в цій темі все просто, нічого розумного вона не напише.

Іван Андрусяк «28 днів із життя Бурундука»

Фонтан казок, 2017

Відзнака: Білі круки 2013 (за повість «8 днів із життя Бурундука» з ілюструванням Ганни Осадко)

Книжка покриває не 28 днів, а кілька років, і герой від одної частини до іншої дорослішає й міняється. Починається все з молодшого школяра, який ще вірить у Санта Клауса (насправді не в Санта Клауса, а в дещо інше, це я просто щоб не спойлити), а закінчується підлітковими проблемами: як познайомитися з симпатичною дівчиною, навіщо ходити на дискотеки і в якій соцмережі прикольніше. Книжка – такий собі метис, де мама – українська традиція жартівливих шкільних повістей і тато – сучасна проблемна підліткова проза. Або навпаки, складно сказати. Через то були певні побоювання. Частина з них щасливо себе не виправдала, частина нещасливо себе виправдала.

Світ у книжці сучасний. Навіть якщо автор і покладався на власні підліткові спогади, як десь, здається писали, то це не дуже помітно. І слава Богу.

Є епізоди, де щиро регочеш. Наприклад, сцена з пральним порошком.

А є епізоди, де роздратовано зітхаєш. Занадто вже часто з книжки стирчать «вуха автора». Дорослого, який сам не скаже дітям «вконтактє – кака», бо ж хто його слухатиме, а змушує це казати їхнього однолітка, якому повірять. Нє, я теж вважаю, що вконтактє – кака. Але в присутності вух автора – непереконлливо звучить, і квит.
Так само непереконливо виглядає релігійне просвітлення хлопчика наприкінці першої частини, воно якесь… трохи занадто несподіване. Хлопчик просто відмовляється від спокуси, легко, швидко і без вагань, наче пересів на інший автобус. Хоч би повагався для порядку. Стільки ж зусиль докладено – невже не шкода?

Таємниця шафи розгадалася мені надто вже легко, але підліткові, напевно, інтрига триватиме все-таки довше. А якщо й розкусить – ну, я пам’ятаю це відчуття, коли була малою: це було навіть приємно – самотужки розкусити загадку ще до того, як автор відкриє карти.

Збірка «Окуляри і кролик-гном»

Братське, 2018

«Довкола – величезний світ, і ти лише починаєш його для себе відкривати, як відкривають його герої цих дванадцяти оповідань», – пафосно написано в анотації, просто як промова завучки на Останному дзвонику. І для початку – не герої, а героїні. Книжка складається з підліткових оповідань різних авторок, і майже всі вони про дівчат. Тож і вся книжка, напевно, таки дівчача. Місцями доволі таки інтимно-дівчача: в одному з оповідань героїня намагається розібратися, в чому прикол цілуватися, інша персонажка страждає через забутий удома верх від купальника, третя заклопотана питанням, як правильно голити ноги… До речі, реально смішне оповідання. І ще одне там було, з якого я ржала, що дурна: про балакучого меншого брата, чи то пак кузена.

Півкнижки приблизно я думала: плюс однозначно в тому, що підлітки тут – такі реалістичні, такі живі індивідуальності, і до того ж не універсальні, а дуже сучасні. Сучасні не тим, що в третині оповідань хтось журиться за айфоном. І не тим, що постійно читають то Дерманського, то «Чат для дівчат», то «Солоні поцілунки» (прихована реклама!!!). А просто в деталях – оця іронічність, сленг…
А мінус у тому, що в цих оповіданнях майже нічого не відбувається. Замальовки такі собі. То дорослі таке люблять: щоб героїня сиділа, вдихала пахощі трускавок і думала про бабусю.

Але потім помалу щось почало відбуватися. Часом почало відбуватися багато. В оповідання «Про любов і не тільки» напхано стільки, що вистачило б на синопсис нічогенької такої прозової книжки. Але мій особистий фаворит – це останнє оповідання про стіну ненависті, це просто катарсис якийсь. Особливо коли діти виповзають із укриття й бачать, шо вчудила мама.

Завантажити книжку безплатно: PDFEPUBFB2MOBI.


Читайте також: Молодіжна проза: що, для кого і навіщо?

Я люблю підліткову літературу й охоче читаю її просто для себе. Але досі переживаю моменти сумніву – купити чи ні? – коли йдеться про вітчизняну. У якийсь момент вона мусила змінитися дуже сильно, дужче, ніж дитяча. Мусила закопати традицію романів, що славлять дружбу, чесність і ПТУ – і вирости зі свіжоскопаного ґрунту. Не знаю, якому ще жанрові літератури настільки потрібна реалістичність. Ах, хоча так, серед підліткового ще ж і всяке фентезійне добро є, і я його, українського походження, теж пробувала читати. Але те, що мені трапилося, було настільки стрьомне, що я ще трошки, мабуть, почекаю, доки спробую знову. Криваві очі загояться, і тоді, і тоді…

Ну от. А соціалка – це вже спокійнісінько можна читати, ми всіх догнали.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар

Увiйти за допомогою: