Чи матиме продовження підліткова повість?
Доки підлітковий сегмент дитячої літератури зостається в нас на диво нерозвинутим, поява будь-якої нової повісті, адресованої підліткам, не має лишатися без уваги. Не має, але – залишається. Дарма що тираж повісті, про яку йтиме мова, чи не найбільший серед усіх «друзів-суперників».
Повість «Останнє літо дитинства» побачила світ завдяки сміливому рішенню журналу для юнацтва «Однокласник» відродити забутий жанр «роману з продовженням». От і цього року щомісяця на сторінках видання виходило по розділу історії від Ольги Купріян. Не можу судити про успіх чи неуспіх такого експерименту, невідомо, наскільки він позначився на продажах журналу. Однак, враховуючи, що на «Однокласник» часто-густо підписані шкільні бібліотеки, дітям дали шанс прочитати щось нетипове й виразно їм адресоване.
Сюжет повісті обертається довкола дев’ятикласниці Людмили на прізвисько Мілка. Дівчисько це наївне, хоча й не дурне, не доросле, але вже й не мале. Має вірну подругу Таньку, нещодавно знайшла собі хлопця, а також друга за листуванням – колишнього однокласника з Москви. За авторським задумом, Мілка впродовж повісті «виростає», позбувається егоїзму, багатьох ілюзій та починає більше цінувати друзів і рідних. Відбувається цей процес, який старші називають «дорослішанням», дуже органічно й поступово, місяць за місяцем – тобто розділ за розділом. Але не просто так, а під впливом проблем великих і малих, таких, з якими нерідко стикаються старшокласники в наші дні.
«Вставати зараз аж ніяк не можна було. Мілці снився той самий сон. Той, де Богдан нарешті зважився покласти ліву руку на її праву грудь, а потім праву руку – на ліву грудь»
Перше кохання, з яким не знаєш як бути, а тут ще й подруга завалює іспити (невже в наш час іще лишають когось на другий рік?), а тоді ганьбиться на ввесь райцентр на дискотеці, приїздить кльовий друг за листуванням, батьки розлучаються… На щастя, проблеми ці зринають не одразу гамузом, а по черзі, тому кожну з них більш-менш ретельно пропрацьовано. Знову-таки – дяка формату, який вимагав від авторки в кожному розділі давати квазіісторію.
З іншого боку, формат журнальної публікації страшенно незручний. Надто швидко треба розвивати сюжетні лінії, надто багато тримати в голові, щоб нічого не пропустити. Ну й, звісно, потрібно якось «зачепити» читача, який гортає знічев’я кольорові сторінки й між матеріалом про Анджеліну Джолі та «10 секретами стрункої фігури» натрапляє на розділ повісті. Мабуть, лише тому вже з перших сторінок авторка мусить розповісти про розмір станика героїні, дату її перших місячних та описати справжній еротичний сон.
Письменниця не цурається не лише гострих соціальних тем, а й питань, пов’язаних зі статевим дозріванням. Перший французький поцілунок чи вибір спокусливого одягу, та й усі такого штибу деталі, на перший погляд, можуть здатися «заманухою» для цільової аудиторії. Однак авторка використовує їх і для інших цілей – приміром, коли хоче показати, що щира дружба іноді цінніша за взаємний статевий потяг. Московський Сашко-Алекс, приміром, був значно щасливішим, доки дружив із Мілкою, аніж коли вирішив спокусити її найкращу подругу…
Майстерно показано, як Мілка долає проблему розлучення батьків. Це особливо хочеться відзначити після «виросту – уб’ю» з «Не такого» Сергія Гридіна. Дівчинка вчиться жити по-новому, і, хоча й зі скрипом, – їй це вдається.
Отже, в основі лежить історія Мілки, але довкола є ще й інші діти, її однокласники. Повість дещо нагадує «Клас пані Чайки» Малґожати-Кароліни Пекарської, де у класі точаться баталії не на жарт, розбиваються і з’єднуються закохані пари, триває боротьба за високі оцінки та визнання однолітків… Однак у польської письменниці вже до середини книжки читач знає весь клас, хто кого любить, із ким дружить… Тут же «різкість» зникає вже за кілька кроків від Мілки. Очевидно, злий жарт того ж таки формату…
Хоча цікаво було б прочитати про мовчазного Толіка, закоханого в Мілку по вуха, який з’являється хіба в кількох епізодах, чи про Оксану, яка розсилає однокласникам Вконтакті заклики до бойкоту невгодних їй людей, а то й зводить відверті наклепи, плетучи тенета інтриг, чи про Ліду, посестру Толіка… Напевне, варто сподіватися на продовження саги!
Цікаво, що повість має кілька оповідачів. Насамперед це закадровий голос, який описує Мілчине життя. Цьому голосу, що належить Ользі Купріян, вдається «не розказати, а показати» переживання дівчинки, ненав’язливо наштовхнути на висновки читача. Втім, авторка, мабуть, не впевнена, чи зуміла вона досягти такого ефекту, тому вводить ще й оповідача-кімнату, наділивши здатністю мислити й аналізувати чи то приміщення, де живе Мілка, чи то її домовичка. Загалом це не дратує, хіба коли «кімната» розжовує читачу й так зрозумілі з попереднього розділу речі або ж заповнює білі плями важливої для сприйняття інформації, яких авторка не зуміла «розфарбувати» в сюжеті. Третє джерело, з якого читач дізнається про події повісті, – це Живий Журнал дівчинки. На певному етапі він видається зайвим. Хіба що у продовженні у френди до Мілки «постукає» таємничий залицяльник…
Але це вже буде геть інша історія.
