Читати догори дриґом
Автор: Володимир Чернишенко
Сергій Оксеник. Лісом, небом, водою. Інженер. – К.: Смолоскип, 2014.
Володимир Арєнєв. Душниця. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2014.
Сашко Дерманський. Чудове Чудовисько і Погане Поганисько. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014.
Катя Штанко. Дракони, вперед! – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014.
Кожна з цих книжок стала по-своєму подією, більшою чи меншою мірою. Всі вони розійшлися непоганими тиражами, здобули схвальні відгуки критиків та відзнаки, а ще – кожній із них забракло адекватного прочитання. Чому – з’ясуємо.
Сергій Оксеник. «Лісом, небом, водою. – Інженер»
Завершальна частина трилогії, перевиданої «Смолоскипом», була довгоочікуваною та бажаною. Наклади попередніх двох томів давно розійшлися, а на публікацію третього довелося чекати так довго, що деякі фанати навіть допомогли грішми, щоб «Інженер» швидше побачив світ.
Перша книжка трилогії Оксеника давала підстави заговорити про появу блискучого гостросюжетного фентезі, ненав’язливо вкоріненого в українській міфології. Диким лісом, населеним міфічними створіннями та новими й небезпечними видами живих істот, пролягає дорога підлітка, який має таємничу місію. Дорогою він рятує дітей од вовкулаків, потрапляє у серію карколомних пригод і зрештою… Якщо й не досягає мети, то здобуває багато чого цінного й життєво важливого. Фактично кожна сторінка першого тому насичена тим, чого часто бракує книжкам наших авторів – дією.
Світ, створений Оксеником, є постапокаліптичним – людство майже дощенту винищене епідемією невідомої хвороби, збереглися люди лише у віддалених селах. Натомість на поверхню вилізла різна нечисть. Такий підхід робить створений світ дещо фрагментарним, ніби склеєним із різнобарвних клаптиків-уламків колишньої цивілізації. Зате він дозволяє авторові ненав’язливо ділитися з читачем своїми поглядами на розвиток людства, проблеми екології та етики.
Продовження історії – «Леля» – додає інформації про структуру вигаданого світу й детально описує стосунки людей у справжньому постапокаліптичному, але такому українському селі. Паралельно розгортається казковий сюжет, розкриваються старі загадки, з’являються нові. Втім, оповідь уже відчутно статичніша, ніж у першій книжці. Карколомні пригоди, які приваблювали любителів фентезі, доводиться буквально висмоктувати з пальця. Звісно, напад вовкулаків – блискуча батальна сцена й захоплива пригода. Але вистежування, переслідування, необдумані вилазки дітей приїдаються досить швидко.
Що вже казати про третю частину – «Інженера». В ній читач дізнається, звідки взявся загадковий однойменний герой. Власне, дізнається про нього дуже багато – і про будні наукового працівника, і про стосунки із завгоспом, і про сварки з дружиною, і про… ну, ви зрозуміли.
Автор не раз в інтерв’ю заявляв, що його книжка – аж ніяк не фентезі. І ось у завершальній частині він вирішив це продемонструвати наочно. Пригоди інженера Губченка забирають більш ніж половину сторінок. Він – наш сучасник, висловлює прямо ідеї, які в попередніх томах звучали завуальовано. Сам Інженер – науковий працівник, який винаходить, грубо кажучи, машину часу й між іншим бачить майбутнє, в якому діють персонажі «Лісом, небом, водою». Звісно, історія ця не відірвана від головної лінії оповіді – аж ніяк! Утім, історія про божевільного вченого, спецслужби, кризу середнього віку надто вже не схожа на фентезі перших двох частин.
Фентезійна лінія втрачає інтригу й динамічність, навіть порівняно з другим томом. Щоб зробити оповідь хоч трохи цікавішою за безперервні розмови біля криниці про те, хто скільки вовкулаків перебив, Оксеник знову виряджає героїв у мандри небезпечним лісом. Але й історія персонажів, які полюбилися читачам, виявляється порізаною вдвоє.
Таким чином, сталася дивна річ – автор раптом вирішив кардинально змінити жанр свого роману. Шпигунський сюжет, може, й цікавий сам по собі, але в контексті попередніх двох томів видається дивним. І тим більше сумнівно, що він потішив читачів фентезі, які з нетерпінням чекали на нові пригоди Лелі та Лисого.
Володимир Арєнєв. «Душниця»
Переможець численних літературних премій у галузі наукової фантастики Володимир Арєнєв зарекомендував себе письменником із упізнаваним стилем та відмінним володінням словом. Недаремно російський варіант його повісті «Душниця» здобув, серед інших, престижну відзнаку «Книгуру», журі якої складалося винятково з підлітків. Українськомовна багато ілюстрована книжка видавничого дому «Києво-Могилянська академія» одразу ж привернула увагу критиків і читачів. Адже проблема смерті й прощання з померлими – це для нашої дитячої літератури щось новеньке й надзвичайно важливе. Досі автори, які пишуть для дітей, не робили її наріжним каменем своїх текстів.
Історія суспільства, релігійні погляди якого приписують зберігати душі померлих у спеціальних кулях, досить цікава. Тим паче, що в усьому іншому це суспільство доволі подібне до нашого. Дійові особи – підлітки, які переживають утрату близьких людей, спілкуючись із душами в кулях, а заодне й наново «знайомлячись» із покійними родичами.
Незважаючи на це, зарахування книжки до розряду підліткової – хибна позиція, хоча б тому, що вона такою і не планувалася. Талановитий дорослий фантаст Арєнєв пише фантастичну повість, яка за суттю мало чим відрізняється від його давніших текстів. Цього разу для умоглядних досліджень він обрав проблему пам’яті й смерті, а також мотиви терпимості й нетерпимості.
Загалом маємо класичну фантастичну повість у традиціях сучасної пострадянської фантастики. Яскравий приклад – доробок Дяченків, Г.Л. Олді тощо. Зробивши головними героями підлітків, автор, по суті, нічого не змінив – діти, яким «надцять», і без того полюбляють фантастику, а персонаж-підліток – це радше приємний бонус, аніж причина читати книжку.
І, звісно, це не проблемний підлітковий роман, як багато кому хотілося б вважати. Очевидно, гостра потреба проговорювання гострих питань у підлітковій літературі й зумовила прочитання «Душниці» саме як такого твору, а не як фантастичної повісті, якою вона є насправді.
Сашко Дерманський. «Чудове Чудовисько і Погане Поганисько»
Весела трилогія знаного дитячого автора знайшла гідне завершення. Третю частину про Погане Поганисько вже охрестили найсмішнішою. Ще б пак – такої кількості жартів, кумедних історій-вкраплень, недолугих фантастичних істот та інших реготливих моментів не було навіть у попередніх книжках серії. Але що ж там було тоді й чим автор пожертвував заради цього надмірного фонтану дурного сміху?
Перша частина трилогії знайомить нас із бузковим волохатим створінням зі світу Чудовиськ – Чу. Дружелюбна та безпосередня істота заводить дружбу зі звичайною дівчинкою і навіть іде до школи. І базовий рівень чарування, яким володіє новий зразковий школяр Чу Пластиліненко, тут не завада. Попри казковий сюжет, головні події, разом із приводами для жартів, відбуваються у світі людей або ж на перетині світу чудовиськ та людей. Найлегше проілюструвати цю першу книжку аналогією з «Карлсоном, який живе на даху» Астрід Ліндґрен. Однак, якщо в Ліндґрен казковий персонаж опиняється в цілком реалістичному світі, населеному нормальними людьми, то Чудовисько Дерманського виявляється оточеним напівбожевільними особами, як-от директор школи Хуба-Буба. І ось на тлі цих недолугих міліціонерів, шепелявих директорів шкіл, забудькуватих дипломатів Чудовисько втрачає свою головну рису – чудовість. Бузковий прибулець стає лиш одним із багатьох божевільних божевільного світу, створеного Дерманським.
І що далі, то менше реальності лишається в тексті. Того мірила, яким потрібно міряти дивацтва. Очевидно, таким був дитячий запит. Це як Аліса Ліддел, яка свого часу попросила Керрола написати книжку, в якій було б якнайбільше нісенітниць. Але тоді як англійський письменник із завданням упорався, український просто розмножив нісенітниці так, що, окрім них, у творі нічого не лишилося. Потрапивши в пастку власної фантазії, автор досяг того, що в третій частині губиться й саме Чудове Чудовисько. Воно там непотрібне й за духом, і за сюжетом. Чудиків і без нього вдосталь, у кумедні ситуації йому потрапляти просто ніде.
Звісно, не можна заперечувати, що власне історія цікава, укорінена в попередніх книжках серії, містить елементи детективу. Нескінченні «приколи» та жарти веселять, якщо тільки вам не совісно сміятися з колишнього упиря, який розгубив останні клепки і вважає себе летючим слоном.
Однак не покидає враження, що Карлсон, випадково залетівши до божевільні, просто влився в колектив і забув, як воно – літати понад дахами…
Катя Штанко. «Дракони, вперед!»
Коли відома людина пише книжку – це завжди цікаво. А якщо це робить художник-ілюстратор, то вдвічі цікавіше. Не дивно, що перша дитяча книжка чудової художниці Катерини Штанко привернула увагу критиків і заслужено отримала відзнаку «Книга року – ВВС».
Основа сюжету – дракони, а це запорука того, що читачі знайдуться. Авторські ілюстрації дозволяють тих істот роздивитися, а опис родини Вербицьких, в яку потрапив фруктовий дракон, дозволяє уявити себе на місці везучого хлопчика, якому вдалося виростити фантастичного звіра.
Історія вигадлива в деталях, але загалом не надто унікальна. Домашні дракони навіть в українській дитячій літературі трапляються нерідко: головним герой-дракон, який потрапив до дітей, є, наприклад, у повісті Анатолія Костецького «Мінімакс – кишеньковий дракон». Зовсім нещодавно з’явилася повість «Дана і дракон» молодої письменниці Олесі Чертової. Першу частину книжки «Дракони, вперед!» можна порівнювати з ними, однак вона має і свої характерні риси.
Оригінальна модель появи дракона в житті Михайлика, ботанічні моменти, «одраконювання» хлопчика та його вступ до чарівницького світу через контакт із дивовижною істотою – усе це оригінально й цікаво написано. Дехто з рецензентів вважає, що перша частина розтягнута й поступається більш динамічній другій. Однак, на мою думку, саме перша частина виявилася для письменниці «найріднішою». Опис ботанічних зацікавлень хлопчика, кумедні придибашки з дракончиком і меншим братиком у родині, карикатурні богемні багатії з сусіднього під’їзду – ось ключове наповнення, яке писалося з любов’ю і становить головну принадність книжки.
Однак письменниця таки вирішила написати пригодницьку й гостросюжетну повість! Для цього знадобилася моторошна пригода з майстром драконячої шкіргалантереї і наступна подорож із ключем драконів у Крим. Але ця частина оповіді (пригодницька) суттєво поступається домашнім дрібничкам. Їй бракує винахідливості, динаміки, інтриги.
Візьмімо для порівняння бодай «Володаря драконів» Корнелії Функе, який вийшов українською у видавництві «Ранок» (на жаль, у недоредагованому перекладі через російську). Мандри героїв Функе до казкового Подолу Неба за суттю нагадують переліт із Києва до Криму вздовж Дніпра. Але масштабом пригод, не кажучи вже про географію, дракони Штанко програють драконам Функе.
То чи варто було жертвувати домашніми історіями, до яких письменниця мала хист і охоту, заради штучних і вторинних карколомних пригод? Адже домашні історії – теж цікаво й кумедно, особливо про драконів.
