Чому книжки про тварин — то книжки про людей

Автор: Інна Данилюк

Книжки про тварин — це ніколи не «просто книжки про тварин»: під обгорткою історій, головними героями яких є чотирилапі, крилаті чи лускаті, — завжди дуже «людські» наративи\сенси: дружба, співчуття, готовність допомогти, радість спілкування, відданість. Часто письменники обирають своїми персонажами тварин, бо ті приваблюють малих читачів; інколи — бо так видається простіше розказати про складні чи навіть трагічні події; подеколи — бо самі історії реальних тварин просяться бути опублікованими, почутими.

У цьому огляді трьох книжок про тварин ітиметься саме про третю категорію текстів: автори так надихнулися справжніми, життєвими історіями тварин, що написали про це свої тексти. То гайда розбиратися, що ще приховано в них за фасадом «тваринячих книжок». 

«Врятовані хвостики»

Із анотації дізнаємося, що під обкладинкою книжки — п’ять оповідань про долю тварин, які опинилися в епіцентрі воєнних подій, також є свідчення незламності та сили духу людей, які були з ними поруч, піклувалися про них та зрештою врятували.

Усі історії обʼєднує наратор — кудлатий кіт Борисюк, що мешкає в приміщенні льодової арени на ВДНГ. От що він розповідає про себе: «Мешкаю я в білому шатрі посеред великого міського парку… Моє помешкання схоже на будиночок ескімосів. Сюди щоранку сходяться гості з ковзанами і ключками для гри в хокей. Я… радо їх зустрічаю… Гості… вже добре мене знають, тому з порожніми руками ніхто не приходить. Хочеш почухати моє пузко́ — спочатку нагодуй».

Борисюк — відмінний від усіх інших тварин, яких зустрічаємо на сторінках цієї книжки, він — наче сторонній спостерігач, бо не мріє  знайти свою людину, його вибір — бути бездомним, тобто вільним. Звідси й кумедний скептичний стиль оповіді: кіт сумнівається в людях і не приховує цього.

Неподалік від Борисюкового житла волонтери облаштували тимчасовий притулок для тварин, яких евакуювали з Київської області. Кіт навідує пухнастих біженців та розпитує про їхню долю. Таким чином ми бачимо війну та життя в тилу очима тварин.

Розповіді тварин із тимчасового притулку (реальні, з життя) і складаються у книжку «Врятовані хвостики». Мені вони видаються ліричними та щемкими, часто — до сліз.

Це букетик історій про надії та сподівання тварин: що їх заберуть їхні люди, котрі або виїхали без них, або наразі оформлюють документи, або винаймають житло, в якому заборонено тримати тварин. Це історії про любов та відданість — щирі, безкорисливі, без образ — чого б людям теж повчитися у собак та котів!

Тут проговорена важливість базових потреб живої істоти: безпека, їжа, компанія, догляд. Наші діти мають розуміти та цінувати базові потреби свої та тих, хто довкола, — це не пустопорожні слова, а фундамент, на котрому можна розбудовувати своє життя далі. Прививати щонайменше повагу (бо щонайбільше — любов) до всіх живих істот — надзвичайно важливо, і ця книжка, однозначно, із цим допомагає.

Також ненавʼязливо отримуємо загальну інформацію про притулок і самих тварин, як-то, що їм потрібен паспорт («без паспорту тварина може лишитися безхатьком і безлюдьком»), щеплення та чіп.

Іще додам, що мені імпонує вписування ВДНГ у «літературну мапу Києва», адже ця місцина, справді, є однією із візитівок нашої столиці, вона люблена киянами та гостями міста, до того ж, останнім часом невпинно перетворюється ще й на майданчик культурних подій, зокрема — й літературних.

І, звісно, не можу не поділитися блискучими смішними цитатами: 

«Звідси добре видно, хто йде в конюшню, хто по каву-чай, хто в притулок, а хто просто йде. Це ж парк, тут багато хто просто ходить».

«Як на мене, кіт — то, взагалі, найкращий собака: не гавкає, вигулювати не треба, їсть мало».

«Муха та Найда»

Це охудожнена реальна історія двох київських безпритульних собак, які залежать від випадку й доброти небайдужих людей. Цікаво, що авторка спостерігала за цими собаками в житті, дуже перейнялася їхньою долею і надихнулася на створення не лише тексту, а й ілюстрацій до «Мухи та Найди». Мене ця книжка вразила з першого розгорту:

Мені тут сподобалася певна ритмізованість мови, рубані речення: читач ніби відразу потрапляє в ту реальність, якою вона є, — без прикрас, оздоб і загравання з реципієнтом. Цей уривок тексту хочеться перечитувати, в ньому є якась суто письменницька магія, вміння розказати історію незабутньо.

Як і у «Врятованих хвостиках», тут повсякчас бачимо мрії тварин про «приручення людей», тобто, — про те, щоб мати господаря і не жити надворі. Однак історія Мухи та Найди розпочинається не з широкомасштабного вторгнення, а ще з ковідних карантинних часів — уже тоді бездомним тваринам було непереливки (а чи колись їм було добре?).

Персонажі-люди тут — чутливі, вони, як можуть, дбають про собак, годують, майструють для них будиночки. А собаки, до слова, несуть цей навик піклування про слабшого далі — діляться своєю їжею із птахами. На цьому в тексті наголошено не раз — отже, авторка це робить навмисно, щоб показати маленьким читачам, що навіть ті, хто видаються слабкими, теж можуть допомагати комусь слабшому. 

Книжка вчить важливості «маленьких учинків», як-то нагодувати бездомну тварину. Адже маленькі вони — для людини, а для тварини — величезні. Такі риси, як небайдужість, уміння відгукуватися й допомагати у скруті, корисні не лише у взаємодії з тваринами та довкіллям: вони стануть безцінними у спілкуванні з людьми. До слова, у кінці книжки міститься додатковий розділ «Як допомагати безпритульним тваринам».  

Маленькі вчинки для беззахисних істот (і довкілля загалом) — це і є гуманне до них ставлення. Адже не конче забирати безхатька собі (хоча це ідеальний варіант, безсумнівно!) — можна робити для нього щось простіше. Важлива місія цієї книжки — вчити саме такої відповідальності перед створіннями, що від тебе залежать. А потім, крок за кроком, дитина буде відповідальною і до людей довкола і, зрештою, — до самої себе!

І зацитую гасло авторки із післямови: «Коли не можеш зробити всього — зроби хоч щось».

«Поради від пса Гермеса, як жити з людиною»

Я б назвала цю книжку «енциклопедією собакознавства» і радила б кожному: тим, хто мріє про домашнього улюбленця, і тим, хто обходить тварин десятою дорогою. Певно, другій категорії радила б навіть більше, ніж першій. Бо «Поради від пса Гермеса» — «маніфест» любові між твариною та людиною. І взагалі — маніфест любові. Як власниця собаки авторитетно підтверджую: життя із псом — саме таке, як описане в цій книжці: десь радісне, десь спантеличене, десь непередбачуване, але ж прекрасне! І текст написаний тут саме так, щоб довести оту прекрасність читачеві та (можливо) допомогти зважитися на мандрівку під назвою «життя із хатнім улюбленцем». Тут немає страждань, ніхто не намагається спровокувати негативних емоцій, «пробити на сльозу» — навпаки, це дуже комфортне й затишне читання. 

«Увага: попередження для всіх людей! Автор — справжній пес і поради у книзі — не для людей, а для котів та собак, що вже завели свої сімʼї або ще вирішують, чи варто жити з людиною… Радимо прочитати  кожній людині, щоб більше розуміти своїх улюбленців та бути відповідальним власником» — саме з цього попередження розпочинається оповідь.

Книжка написана блоками, що чергуються: вигадка і факти. Якщо, скажімо, маємо розділ про дім, то в реалістичному блоці — практичні поради, як привчити тварину до життя з господарем, як діяти в перші дні разом тощо. Тут — як практичні поради від спеціалістів, що працюють із тваринами (ветеринар, кінолог, каністерапевт), так і «поради з досвіду живого спілкування з чотирилапими», як-от — не чекати, що тварина демонструватиме вам вдячність за те, що ви забрали її із притулку.

Є тут інформація і про будову собачого тіла, і про «собачі» професії, правила адопції тварин із притулків. Навіть — про неправдиві стереотипи:

1. У бездомних тварин складний характер.

2. Усі тварини у притулках — хворі.

3. Дорослих тварин із притулку неможливо привчити до туалету.

4. Будь-яка людина може забрати тварину з притулку.

Важливо, що книжка благодійна: прибуток із неї буде спрямований на реконструкцію «Сіріуса», найбільшого в Україні притулку для безхатніх тварин. Із місця проживання «Сіріус» перетвориться на місце адопції та підготовки безпритульних тварин до життя в новій сімʼї. Від себе додам, що саме з такого простору на острові Ґозо (Мальта) я й підібрала свого нинішнього собаку, тож ця модель притулку видається мені справді ефективною.

Та повернімося до книжки.

Блоки-вигадки — жартівливі; оповідь тут веде пес Гермес, котрого підібрали з вулиці до квартири. Собака ділиться порадами для інших тварин, що вирішили «приручити людину» й геть не знають, як із нею співіснувати.

Саме цей жартівливий тон оповіді працює на те, щоб читач розслабився, не сприймав тварину як щось страшне та невідоме, дивився на неї радше як дорослий на дитину: радів милим, кумедним митям разом. І, може, нарешті взяв собі улюбленця з притулку. Гляньте, як лагідно у книжці говорять про початок спільного із твариною життя:

«Важливо запастися терпінням, бо спочатку людина нічого не вміє… зовсім не слухається, не знає елементарних команд… неправильно вибирає місця для сну: сама лягає на диван, а вас виганяє на підлогу… Поставтеся до цього з розумінням і не квапте події. Ніхто не ідеальний попервах. Але ваші зусилля у вихованні й любов обовʼязково принесуть свої плоди».

Окрім жартівливості, в оповіді зчитується дитяча безпосередність і навіть наївність: «Хтось поставив мені картонну коробку… тому, що, звичайно ж, я дуже симпатичний… На одному вусі й оці — чорна пляма, напевно, десь забруднився». Ця щирість оповіді спонукає читати далі. Це світ, побачений із іншої перспективи, яку нам хочеться пізнати.

Також мене підкупили ілюстрації, що нагадують анімацію: ніби дивишся мультфільм або розкадровку до нього — дуже емоційні, винахідливі,  ідеально підібрана кольорова гама.

Як на мене, ця книжка, що нібито має дати нам чіткі інструкції зі взаємодії із собаками, насправді — про ЛЮБОВ. Глобальну, не лише до природи. От гляньте самі: «Чинники, щоб визначити, чи підходить вам людина: 1. Без вашої людини вам сумно. 2. Її запах — найкращий у світі. У ньому все — любов і затишок, рідний дім, турбота. 3. Ваше серце практично вискаує з грудей, коли ви бачите свою людину. 4. Голос. Найкраще — це чути, як ваша людина кличе вас на імʼя. 5. Ви хочете завжди бути поруч. 6. Коли ви в обіймах вашої людини, то світ відразу набуває балансу. Якщо у вас збіглися всі пункти, значить, це — ваша людина. Не відпускайте її!» — хіба ж це тільки про любов тварини до людини?

Завершити цей огляд хочу блискучою та глибокою цитатою із «Пса Гермеса», яку навіть коментувати потреби нема: «… людина… взяла мене на руки трохи з побоюванням, дивилася на мене якийсь час, і раптом сказала: «Гермесе, поїхали додому» Я ще не знав, що таке ДІМ… але тієї миті дуже захотів туди потрапити».

А мені хочеться додати: нехай кожна жива істота здобуде свій дім і спокій у ньому, а кожна хатня тварина — свою людину.