Чорно-білий нон-фікшн для вовка
Добре читати книжку у кріслі-гойдалці, парку чи на березі моря. Можна ще в метро, або автобусі, але тоді є ризик, що до вас хтось приєднається й інтимний процес читання буде порушено. Деяким книжкам від того нічого не станеться, проте окремі видання потребують особливої атмосфери. Наприклад, «Білу трішки чорну-пречорну книжку» Кузька Кузякіна «рекомендовано читати чорної-пречорної ночі в льоху під діжкою. Якщо немає діжки – хоча б під ліжком. І обов’язково в темних окулярах!» Для чого? Для настрою і гострих відчуттів, адже ніколи не знаєш, кого можна зустріти на чорному-пречорному місці, хоч би де воно було 😉
«– Ги-ги, дурна овечко, догулялася! Тут-но я тебе й з’їм, – прохрипіло просто над вухом.
– Не з’їси, – невдоволено мовила чорна вівця.
– Чому це?
– Бо у твоєму зубі чорна-пречорна дірка. Куди тобі мене вжувати. Ото й виєш, мов вовк на місяць.
– То я і є вовк.
Вівця увімкнула ліхтарик.
– А й справді – вовк, – розгледіла вона. – У будь-якому разі дірка в зубі – це ще не найгірше, що може статися. У світі є значно страшніші й чорніші діри. А твою ми легко зробимо білою. – Вівця навіщось дістала з чорного-пречорного кошика дриль»
Ось і чорна вівця не знала, аж раптом зустріла білого вовка. Ця зустріч мала би скінчитися так само, як і будь-яка інша, коли хижак зустрічає свою здобич. Однак раптом овечка виявила в зубі вовчиська дірку і взялася ставити пломбу, а поміж тим розповідати про таємничі космічні чорні діри. На тому вівця не зупинилася й продовжила заговорювати зуби далі. Розказала вовку про «Чорний квадрат» Казимира Малевича, який зовсім не квадрат і взагалі не чорний, про чорний і білий кольори, яких насправді не існує, про абсолютно чорне Сонце, і ще багато чорно-білих науково-популярних фактів. Забувши свої хижі наміри, вовк пригадав кілька цікавих чорно-білих фактів, як-от назви тварин і птахів, яких занесено до Червоної книги.
Звісно, про читання «Чорно-пречорної книжки» вночі під ліжком автор пожартував, але в цьому жарті є лише дрібка жарту. Читачу знадобляться і темрява, і світло під час її «опрацювання». Натомість ця рекомендація налаштовує сприймати текст легко, з гумором, попри те, що йтиметься про наукові, часто непрості поняття та явища.
Дотепний, а часом навіть абсурдний діалог чорної вівці та вовка-альбіноса подекуди переривається завданнями та експериментами, які можна виконати тут таки, на сторінках книжки. Автор добре попрацював із практичним матеріалом, продумавши ключові елементи, необхідні для їхнього виконання. Озброївшись ножицями, клеєм та іншими доступними засобами, читачі зможуть створити чорний і білий із інших кольорів, а ще чорнішу за чорне дірку, сполучити вершини Чорногори з їхніми назвами, розфарбувати на мапі «кольорові» моря тощо.
Кузько Кузякін, він же Дмитро Кузьменко, – не лише письменник, художник і журналіст, а ще й учитель математики і фізики за освітою. У цьому, певно, його секрет успіху, адже це не вперше йому вдається просто і з гумором пояснити досить складні явища, цікаво й дотепно подати мовні тонкощі, прислів’я, цитати відомих філософів, а ще – ознайомити з історичними фактами, червонокнижними тваринами та географічними об’єктами. Щоправда, подекуди через перенавантаження фактами і знаннями, якими хотів поділитися автор, художня частина розповіді «провалюється» в чорне-пречорне провалля (не чорну діру 😉 ), з якого час від часу виринає, тримаючи головну інтригу твору – чи з’їсть усе-таки білий вовк чорну вівцю?
Невід’ємною і рівноправною частиною «Білої трішки чорної-пречорної книжки» є художнє оформлення. Кузько Кузякін до дрібниць продумав її візуальну частину: створив неймовірно харизматичні образи героїв і схематичні, на перший погляд прості ілюстрації. І все це лише завдяки грі чорного й білого кольорів та використанню різноманітних шрифтових рішень.
Видання «Білої трішки чорної-пречорної книжки» здійснено у співпраці з Малою академією наук України і може бути використано вчителями загальноосвітніх та альтернативних шкіл. Інформативне наповнення книжки зацікавить не лише дітей, дорослі теж зможуть знайти на її сторінках для себе нову й цікаву інформацію. Тож попри те що видавництво позиціонує книжку як видання для дозвілля, «Біла трішки…» – яскравий приклад нон-фікшну, присмаченого чорним гумором.
