Чудесна мандрівка Україною Михайлика Вербицького
Чого варто очікувати, коли талановитий художник відкладає вбік пензлик та раптово береться за перо? Ну… результат, звісно, може бути дуже різним… Але принаймні у Катерини Штанко, чудової ілюстраторки дитячих книжок, вийшла захоплива історія про Михасика та його друзів-драконів. Ба більше, малюнки до неї авторка також намалювала сама.
Пригодницько-детективна казкова повість «Дракони, вперед!» – про дружбу, вміння приймати рішення та брати на себе відповідальність, співіснування у світі різних істот, про те, що ніхто не є ідеальним, а одні й ті ж речі можна бачити по-іншому, врешті, про Україну, мирну й цілісну, де Крим – її невід’ємна частина.
Михасик, який захоплюється рослинами, несподівано для себе вирощує дракончика Хому. Відтоді вони – нерозлийвода, а ще хлопець починає розуміти мову рослин та знайомиться з родинним домовиком. Урешті друзі натрапляють на негідників, які заради наживи знищують драконів, опиняються в самісінькому їхньому лігві й вириваються звідти разом зі зграєю полонених вогнедихів. Але тепер Михась мусить довести нових друзів до безпечного місця!
«У вас, у людей, немає пазурів та зубів, але ж ви вигадали залізні пазурі і безліч всілякої вогнепальної зброї, яку використовуєте зовсім не для захисту»
У перших розділах іще помітна деяка натягнутість, а чи невпевненість оповіді, трапляються й певні сюжетні «нестиковки» (наприклад, безпричинне добрішання кровожерливого дракона-морока Спайка). Але що далі, то сюжетна канва стає стрункішою. І невдовзі історія геть поглинає читача. Друга ж частина книжки – захоплива мандрівка драконячої зграї з Києва до Криму – взагалі читається на одному диханні. Катерина Штанко, за прикладом Сельми Лагерлеф, вкрапила у текст «уроки» краєзнавства. Тільки замість Нільса, гусей та Швеції тут – Михайлик, дракони й Україна. У книжці ніби мимохідь згадано і дніпровські «моря», і Дніпрогес та Запоріжжя, і навіть найбільшу в Європі пустелю – Олешківські піски, і, звісно, кримську Карабі-Яйлу (до речі, у тексті ця назва подекуди дивним чином трансформувалася у «Караб-Яйлу»). А окрім того, у творі чимало пізнавального з астрономії та ботаніки, також можна відчитати цікаві символи. До прикладу, прізвище головного героя – Вербицький – імовірно, натяк на автора слів українського гімну, тим паче, що в одному розділі Хома ніби ненароком наспівує «згине лютий вороженько». А ще у книжці виразно відчутна спадкоємність поколінь. Адже мудрість роду Вербицьких оберігає домовик Домінус Верба, який опікується родиною з 1632 року (до слова, рік заснування Києво-Могилянської колегії). Відповідно, й Михась «не мав звички боятися, адже був з роду Вербицьких».
А ось що насторожує в тексті, так це натяки на, здавалося б, уже давно забуту тему «класової боротьби»: багатий – поганий. Звідки й для чого вигулькнули загалом зайві у контексті «барон, баронеса і спадкоємець»? До всього, їхнє прізвище – Пихач, а син Олелько чомусь іще й Рюрик. Не менше дивують згадки про «простолюдинів» та «розпещених аристократів», а ще – однозначно негативне трактування влади. Бо хоч ані дружина міністра фінансів, ані перша леді не відзначилися у книжці ніякими злодійствами, саме для них шиють дивани та сумки зі шкіри драконів, а для загону президентської гвардії – мундири. Якщо вперто нав’язувати дітям різко негативний образ влади, чи стане вона колись іншою?
І хоча наприкінці історії Михась та Олелько таки знаходять спільну мову, уявна прірва між ними все одно залишається.
Як і більшість драконів сучасної літератури, Михасикові вогнедихи – веселі, дружні та допитливі створіння, які щиро не розуміють, чому люди бачать у них «оскаженілих людожерів». Тим паче, що саме люди майже зовсім винищили на землі драконячий рід. Може, якраз час помиритися?
