4+

Де живе любов, або Будиночок пам’яті

БараБука

Таня СТУС. Моя Ба / Ілюстрації: Надія Кушнір. – Харків: Ранок, 2018. – 16 с.
Уподобань: 5

Поки переможці конкурсу відгуків «Читай-пиши» складають валізи на ІХ «Книжковий Арсенал», БараБука розпочинає серію матеріалів із рецензіями, які найбільше вразили наше професійне журі й отримали найбільшу кількість балів. Читаючи та оцінюючи роботи, багато хто з членів журі ледве стримувався, аби не поділитися прочитаним із авторами обраних книжок. Адже щирі відгуки читачів якнайкраще надихають до нової творчості і вартують більше за будь-які гонорари.

Отже, перше місце у віковій категорії 10–13 років посіла Тарасенко Валерія з с. Можняківка Луганської області з відгуком на книжку-картинку Тані Стус «Моя Ба». Учениця 4 класу Можняківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів глибоко проаналізувала сюжет книжки та її оформлення, вдало поєднавши з власним досвідом і почуттями.

Цю книгу я перечитувала декілька разів сама і з мамою вже після того, як нам у класі її прочитала вчителька (до слова, читала, і в неї місцями дрижав голос, але ми розуміли чому, сміятися нам не хотілося з цього). А ось мама якось не відразу все зрозуміла в розповіді. Наприклад, чому героїні та Ба на прогулянці перехожі часто усміхаються і навіть сміються. Або як може бути весело гуляти з Ба, якщо вона вже старенька й немічна. Або що це за ігри в Черепах, Котів та Жирафів. Та ми з мамою про це говорили і вона все зрозуміла!

Головні герої книги: мале спритне онуча, яке любить свою Ба і та сама старенька Ба, яка, зважаючи на свою слабкість, не може переміщуватися без костурців та все ж знаходить у собі сили проводити час зі своїм онучам, проводити весело і цінуючи кожну хвилину. Прочитана книга своєю щирістю і душевністю нагадала мені про те, як ми іноді працюємо з мамою, вона мене вчить все якнайкраще виконувати, щоб, коли виросту, я правильно вміла все робити. Я старанно вчуся, але мені стає сумно від того, що разом зі мною подорослішають і люди, близькі моєму серцю.

Щодо почуттів

Прочитана книга викликала багато почуттів і серед них – тривогу: час плине і ми не можемо його зупинити. Саме про це намагається Ба пояснити онуці: що вона її любить, і що ця любов завжди житиме у їхніх серцях: «Ба кладе долоню туди, де в мене серце. Ми разом слухаємо його стукіт. Коли ми не зможемо більше ходити на прогулянки вдвох, Ба хоче жити там». Мені здається, що нам, дітям, дуже потрібні серйозні розмови на «дорослі» теми, як-от про плинність часу і безперервність життя.

Книга немов підняла хвилю теплих почуттів, наповнила весь світ любов’ю до рідних: «Я показую Ба, що в моєму серці є для неї будиночок. Але доки ми не з’їмо мільйон ящиків “Пломбіру”, Вона не дізнається, який сюрприз її там чекає».

Кожен читач, і дорослий, як моя мама, і дитина, яка читатиме цю книгу, неодмінно згадає дорогих серцю людей. Прочитавши її, я була зворушена щирими спогадами про час, проведений зі своєю рідною бабусею.

Щодо оформлення

Мені сподобалися ілюстрації в книзі, бо дивлячись на них, швидко розумієш прочитане, вони немов є продовженням і доповненням тексту. Так і здається, що їх малювала я сама, щоб допомогти собі глибше зрозуміти чи висловити ті почуття, які в цей час відчуваю. Дякую за це художниці з дивним псевдонімом НАДЬОЖНА. Її малюнки допомагають чіткіше уявити прогулянки з бабусею, які відбуваються немов у реальному часі, тут і зараз.

Дуже приваблює друк тексту. Здається, ніби читаєш рукопис самої письменниці. Здається, що й сама б могла так надрукувати… якби вміла висловлювати всі ті почуття, які інколи переповнюють моє серце. І це дуже схоже на той щоденник, який я веду: і малюнки, і короткі записи – і все це часто змішується, переплітається. А ця книжка-рукопис немов говорить мені, що, можливо, колись і я зможу стати письменницею, або ілюстраторкою… а може і тим, і тим?..

(Читання-перечитування цього оповідання надихнуло і мене до творчості. Я не стрималася й у своєму щоденнику записала такий вірш.

Їде кит по морю сам,

Сотні див несе він там.

А одне з них – Україна,

Найулюбленіша, мила.

Там є ріки, є і гори,

Безліч хаток на просторах,

Вітряки стоять поважно,

Вітер бореться відважно,

Щоб муку змолоти всім:

І дорослим, і малим.

Там природа й все – найкраще.

Не зміню я їх нізащо!

Їде кит по морю сам –

Пісеньки співає нам.

Все народні з України,

З милої мені родини.

Ось як тільки поспівав –

Гопака швидко утяв

І сказав, що він козак,

Вмілий, вправний – тільки так!

Їде кит по морю сам,

Він відкритий всім вітрам.

Вже пора і відпочити,

Голову десь прихилити,

Слухать пісню солов’я –

Відпочине хай Земля.

Роззорилась нічка нині

Й в моїй рідній Україні.

Знов коли настане ранок,

Збудить всіх ясний світанок –

Світом рушить кит у путь:

З цього шляху – не звернуть!)

Книга захопила цікавим і трохи незвичним сюжетом та доступністю і легкістю у читанні. Також навіяла трішечки суму тим, що Ба вже старенька та хворіє, і що життя не зупиняється, як про це не мрій. Та на мою думку, Таня Стус своєю розповіддю змогла зацікавити багатьох читачів тим, що кожна хвилина може бути світлою і оптимістичною, і це треба цінувати.

Під враженням від прочитаного у мене виникло бажання поїхати до бабусі в гості і ніжно-ніжно її обійняти, і сказати, що в моєму серці «вона… буде не сама», буде завжди і всім їм там не доведеться сумувати.

Вважаю, що книга знайде відгук у серцях багатьох читачів, а Тані Стус хочу побажати натхнення для написання нових таких же зворушливих книг.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар