15+

Декілька слів про війну

Артем Микосянчик

Сергій ЖАДАН. Інтернат: роман. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2017. – 336 с.
Уподобань: 1

Серед відгуків фіналістів, що надійшли на конкурс «Читай-Пиши» цього року, найчастіше траплялися рецензії на твори Сергія Жадана, а серед тем найпопулярнішою виявилась тема війни. Відгук Артема Микосянчика з села Роздольне Луганської області посів перше місце у віковій категорії 14–17 років.

Після та під час прочитання твору Сергія Жадана «Інтернат» я довго не міг вийти з роздумів. Чому? Напевно тому, що це занадто близько до мого серця та відбувається і по сьогоднішній день у реальному часі. Тема війни розкривається не думками або міркуваннями, вона розкривається очима людей. Очима людей, які втратили лік часу, які не знають, що саме їм робити. Автор показує, що стояти осторонь не вийде навіть зовсім байдужим людям, у них просто немає вибору. Роман не лише про війну, але й про страх, про відвагу та про відповідальність.

«…Одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вікном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобі…»

Події відбуваються взимку 2015 року на Донеччині. Час жорстоких боїв, кровопролиття та повної невизначеності. А як визначитись? Одні приходять, другі в той же час відступають, що ж залишається людям? Бігти, тікати, або залишатись удома та вірити, що можливо все мине і стане на свої місця. Залишалися надії та сподівання, хоча більшість розуміла, що як раніше більше ніколи не буде.

Головним героєм твору є тридцятилітній учитель української мови Паша, який за вмовляння батька наважується забрати свого племінника з інтернату. Паша, живучи на станції та працюючи в школі, зовсім не цікавився перебігом подій, не дивився телебачення і навіть не міг уявити, що у найближчі три дні йому доведеться пройти через усе пекло війни і все ж таки зрозуміти, на чиєму він боці. Автор навмисне показує головного героя так, щоб у нас з’явилася емпатія до нього з початку і ми могли повністю побачити його еволюцію та самовизначення під час дороги до інтернату і звідти. Дорога зайняла три дні, три дні, які були переповнені барвами війни. Майже повна відсутність будь-яких комунікацій, відсутність зв’язку, розбомблені будинки, школи, дитсадки, лікарні, дороги, розбомблене все. Вулиці переповнені озлобленими військовими з незрозумілими нашивками, які дивляться на людей більше як на мертвих, а ніж на живих. Під час всієї дороги Паша заспокоював себе тим, що йому нікого не шкода, але чи так це? Йому було шкода всіх: шкода малого, якого запроторила в інтернат його сестра, шкода старого, шкода Ніну разом із фізруком, які не покинули інтернат та дітей. Особливо шкода було Ніну, яка виросла в такому ж інтернаті, не знаючи любові, але відчайдушно намагалась дати її дітям. Він не любить військових, але йому і їх було шкода за їх червоні очі від недосипу, за бруд під нігтями, за плями крові на їх взутті та за запах смерті, що прямо віє від них…

Люди настільки звикли до вибухів та вогню артилерії, що німе мовчання для них було набагато жахливішим. Чим ближче до центру, чим ближче до інтернату, повітря ставало все більш важчим і напруженішим. Люди боялись одне одного, не знаючи чого ще можна очікувати. Учитель почав свою еволюцію, як на мене, від залізничного вокзалу. Скільки разів він міг повернутися додому, скільки разів він переборював себе і все-таки вирушив у путь. Кардинально його змінив інтернат. На сторожі інтернату були директорка Ніна і фізрук Валєра. Діти, які були там, зовсім знедолені, кинуті напризволяще. Маленькі дівчатка фарбувались, щоб хоч якось відволіктись і забути всі ті страшні картини, що бачили за вікном. Сам інтернат був розбитий, із дірками у стінах та у даху, а діти в ньому понівечені психічно.

Перша зустріч із Сашком була важкою. Він був ображений на всіх, хоча Пашка розумів, що це заслужено, і що він сам у цьому теж винен, чому він не забрав його раніше, чому?Але все ж таки племінник був радий, що за ним прийшли. Хоч спочатку Саня був і непривітний до дядька, та чекав він саме його. Тільки після розмови з Ніною і Валєрою Паша почав розуміти, хто стріляє, звідки і хто саме стріляв по інтернату, нарешті він почав розуміти, хто він і за кого.

Дорогою з інтернату автор показав, що насправді людям не байдужа доля інших, що вони співчувають і співпереживають одне одному. Він дав зрозуміти, що Саша – це той герой, чиє майбутнє залежатиме від нього самого, той, хто зможе зробити правильний вибір у складній ситуації. Малий, на відміну від Пашки, вже давно визначився за кого він і не приховував своїх поглядів. Він піклувався за дядька так само, як і той за нього, не словами, але кожен із них боявся, чи дійдуть вони до цілі.

Кривава дійсність змінювала все довкола, і щоб дістатися додому, їм потрібно було примиритися, але примирились вони не тому, що так було потрібно, а тому, що насправді любили одне одного. Паша не міг повірити, що малий вже так виріс, він бачив, що той вже все розуміє, що його дії покликані розумом, а не істерикою чи якимись іншими почуттями. Так же і в очах Сашка, Паша вже не той тюхтій, що дозволив його віддати в інтернат. У цей час вони стали рівними між собою, і довіряли один одному.

Цей твір може розчулити і заставити задуматися всіх, принаймні тих, хто може задуматися. Усі картини, про які написано, не вигадані, мабуть, це і є найстрашніше. Адже й досі найголовнішим завданням для людей є завдання – вижити.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар