11+

Дитина в дорослому

Ганна Улюра

Борис ГУМЕНЮК. Та, що прибула з неба: повість. – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2009. – 128 с.
Уподобань: 4

Є таке старезне, німе і чорно-біле кіно «Піппа проходить». Піппа – дівчина, яка йде вулицею і співає. Люди, зайняті своїми справами – часто нечистими та ганебними, – чують її спів і під його впливом відмовляються від ницих намірів, виправляють уже зроблені помилки, розкаюються у злочинах. Поки звучить спів Піппи, світ стає трохи кращим, зрозумілішим, добрішим. Читаючи «Ту, що прибула з неба» Бориса Гуменюка, я весь час згадувала – в обхід очевидних авторських вказівок на «спорідненість» тексту з «Маленьким принцом» Сент-Екзюпері – саме цю напрочуд наївну кінострічку.

Одного дня в будинку дуже літнього чоловіка (який прагне забути про свій вік) з’являється маленька дівчинка. Він називає її Олесею. Скільки років має дівча, збагнути важко: воно крихітне, бо засинає у ліжку з двох крісел; достатньо доросле, щоб одягатися й умиватися самостійно, але таке мале, що не може дати ради своїм косам. Олеся надто спостережлива, кмітлива, навіть мудра для звичайної дитини. Втім, це головне: дівчинка справді незвичайна, її дитинство – таке собі дитинство взагалі, думки і спогади про нього.

«Була дівчинка ангелом, прибулицею з далекої зірки чи, може, так проявилася моя власна душа, я й досі не знаю. Зрештою, це не так важливо»

Про походження Олесі мало що відомо. Господар будинку озвучує кілька цілком правдивих версій: дівча народилося з пахощів квітів, його загубили перелітні птахи, його космічні батьки потрапили в холодні світи, а донька йде їх визволяти, Олеся – чарівна інопланетянка, янгол чи, може, душа втомленого дорослого чоловіка. Здається, правда криється в останньому твердженні, адже поки герої «Тієї, що прибула з неба» не зустрічаються в усамітненому будинку, вони снять одне одним. Олеся проживає вві сні марудне життя чоловіка середнього віку, а її гостинний господар – чарівні пригоди маленької дівчинки, яка живе у квітці лотоса і спілкується з різними чудернацькими створіннями: антилопою і вовком, вужем і гадюкою, братами-каменями, птахами, квітами і найдивнішими зі створінь – людьми. Ці мудрі істоти знають про життя більше, ніж бідний чолов’яга, що ходить на полювання, водить авто, гуляє з собакою і робить безліч так само нудних речей. Олеся з’являється, бо мусить чогось навчити його, адже «коли такі посланці приходять – а в мене є підозра, що свого часу вони приходять до всіх без винятку людей, – ті починають змінюватися. Вони пробують дорости до безпосередності дітей, знову вірять у дива і дивляться на світ щирим поглядом дитини».

«Та, що прибула з неба» – не казка, власне, а притча, навіть такий собі сувій притч. Кожна окрема частина повісті читається як самостійний твір. Герой або героїня зустрічають когось, хто розповідає свою історію, наприкінці співрозмовники роблять певне морально-етичне узагальнення: герой чогось навчився і може рухатися далі. А от про яке «далі» йдеться – якраз найцікавіше. Дивовижна історія Гуменюка не пропонує істин в останній інстанції. Та й де їм узятися в розмовах маленької, трохи наляканої дитини й літнього, вельми втомленого чоловіка? Вони разом розмірковують про людей: мовляв, ті вважають, що рухаються у правильному напрямку, навіть якщо плавають по колу (наче акваріумні рибки); не мають власного обличчя, бо звикли відбивати чужі личини (як-от дзеркало, що ніколи не бачило себе). Втім, люди здатні змінюватись і чекати на диво. Це і є основною мелодією «найпростішої з казок» Гуменюка.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар