Дитина вже зростає як читач, а ми за ним не встигаємо


Український книжковий світ укотре готується до «Книжкового Арсеналу», і БараБука покликала на розмову головну чарівницю дитячої програми – книгознавицю й дітознавицю, хранительку й сподвижницю «Чулану» та «Чуланчика» Юлю Козловець. Розмова вдалася зовсім недитячою, серйозною й проблемною – про брак певних напрямів у дитячій літературі, неохопленість тем, «браковану» увагу до Книжки з боку влади…

Але поговорили й про те, яка несподіванка чекатиме на маленьких читак 20–25 квітня. Щоб краще підготувати до цієї дати «Простір БараБуки», ми насамперед поцікавилися в Юлі тим, як тепер популяризують читання.

– Юлю, де та межа в масових заходах, за якою губиться книжка? Часом приходиш на книжкову виставку, а там на презентації нового видання плетуть гумові браслетики… Чи в ті ж бібліотеки дітей знаджують ходити вільним вайфаєм….

1

– Так, тема гостра… Із одного боку, якщо метод працює, призвичаює дитину до книжки, то хай буде. Межа, як і скрізь у культурі, – в інтелектуальному рівні самого заходу. Якщо в нас є книжка і для її просування з дітьми сідають плести браслетики, то не знаю, як добре це вплине на читання… Це занадто примітивний спосіб привернути увагу до видання. Щоб знайти нормальний, професійний для культурної події – інтелектуальний – підхід до цього, аналізується цільова аудиторія читачів, посил автора, зміст книжки, – все, що знаходиться над очевидними речами. Захід потрібен для того, що показати читачу шлях до розгадування й обмірковування читання, розкривання кількох шарів тексту. Якщо вони там є, звичайно. Якщо майстер-клас породжує якусь думку, інше прочитання тощо, то будь-яке обрамлення буде правильним.

– Ярмарковий підхід до промоції книжки – орієнтація видавця на покупця? Може, в нас такий рівень покупця, що його «браслетиками» слід зваблювати-заохочувати?

– Це таке замкнене коло. Ми говоритимемо, що в нас недостатній рівень і спускатимемося до цього рівня… Як на мене, слід якраз піднімати планку загального рівня, а не спускатися всім донизу. Якщо людині не показати варіантів інтелектуальних івентів, то як вони дізнаються, що може бути ще якось, крім «браслетиків»? Тож ми можемо задовольняти смак, але й маємо піднімати до якогось нового рівня.

Наведу приклад «Видавництва Старого Лева», яке нині пропонує досить непрості, комерційно неочевидні книжки, але своєю репутацією вони своїх читачів підтягують. Якісь із їхніх видань могли б і не мати успіху, якби були запропновані читачам маловідомим видавцем, який не має кредиту довіри.

«Що різноманітніше читання, то більше шансів отримати культурно та інтелектуально розвиненого дорослого»

Тож межа – в загальній культурі, у професійній майстерності того, хто здійснює промоцію й має вплив на читацькі смаки.

Ми так чи інакше повертаємося до якості контенту – того, що за обкладинкою книжки. До того ж, ми маємо справу з читачами й покупцями різного культурного та інтелектуального рівня. Але, наприклад, якщо порівнювати перший, другий «Книжковий Арсенал» із теперішніми, бачимо очевидну різницю: куди професійніший підхід видавців, пропонуються якісніші формати, вигадується щось нове навіть тими, хто кілька років тому «співав-танцював». Так, як було раніше, – вже не може бути. Та й публіка на «Арсенал» приходить геть інша – вибагливіша, вимогливіша. Те, що пропонується їм на КА, кажуть організатори івентів, неможливо запропонувати на інші книжкові події. Це і виклик для нас, і довіра: ми створили фестиваль, у рамках якого можна пробувати нові підходи, сміливі теми, експериментувати. Якась така синергія відбувається поступово, але швидко. За п’ять років стався великий поступ.

2

Із синами Гордієм та Єгором

– І сам простір «Арсеналу» зобов’язує…

– Справді, локація така крута й могутня… Стіни, ці високі стелі з історією зобов’язують, дають сміливість зібрати маси людей, які «Арсенал» проковтне й перетворить на потужну силу.

– За останні пару років стало помітно, що сформувалося нове покоління покупців: вимогливих до якості дитячих видань, готових купувати книжки ще невідомих авторів і з «нетиповим», незвичним оформленням. Тим часом є ще багато видавців, які не відчувають цих нових запитів, продовжують штампувати колобків та зайчиків із лупатими очима…

– Відбувається звичайний еволюційний процес. Адже серед видавців також є люди різних поколінь. Хто відкритіший до змін, той встигає «оновитися», їздить дивитися й ділитися набутками у Франкфурт та Болонью. Хто ж користується своїм багажем давніх років, не завжди навіть бачить нових вимог суспільства, яке теж змінюється. Люди подорожують, бачать, які орієнтири з’являються у світі, мають можливість замовити книжки з будь-яких країн… Якби ми жили в закритому суспільстві, старі форми могли б іще мати якийсь шанс на довголіття.

Покупці голосують грошима. Нині є вибір: книжки дідусів та бабусь чи завтрашній день книжкового дизайну, поліграфії, текстів, змісту. Результат вибору побачимо тоді, коли ці діти-читачі виростуть. Чи будуть вони читати взагалі? Чи будуть вони готові до змін навколо? Що більш різноманітне читання буде доступне дитині, то більше шансів отримати культурно й інтелектуально розвиненого дорослого.

– Ти багато працюєш із іноземними бестселерами. Українська дитяча література програє перед ними? Наскільки ми готові наближатися до світових тенденцій?

– Я не песимістична тут, хоча хотілося б усього й сьогодні, вже. Утім, я бачу серйозний поступ. «Чуланчику» вже шість років, а коли ми тільки відкрилися й привозили незвичні для українського ринку іноземні книжки, доводилося про кожну книжку розповідати, чому автор такий знаменитий у світі. Про Еріка Карла та його бестселер «Дуже голодна гусениця» я хіба не співала – у ролях читали, жартували, інсценували… Люди реагували дуже по-різному: від «що це за страшко, хіба не можна було намалювати нормально?» і до шаленого захоплення. Тепер читачі багатого до чого готові, сприйняття змінилося серйозно, наші видавці готові до перекладів раніше незвичайних видань. Хоча з історичної перспективи шість років – це крапля. А українські видавці змінилися колосально. І далі ці темпи ростуть.

Але є ще неоране поле роботи. Немає дитячого нон-фікшину. Поодинокі випадки не роблять погоди, хоча вони є і вони надихають. На «Книжковий Арсенал» хотілося б зробити справжню подію навколо нон-фікшину, але немає матеріалу, щоб вигадати три-чотири івенти й об’єднати в кураторську програму. Мало, дуже мало гострих книжок. Для дитини, яка читає, їх абсолютно недостатньо, вона встигає все перечитати значно швидше ніж з’являється нова пропозиція. Хоча, звісно, ми вже маємо книжки на гострі важливі теми – про дітей з особливостями розвитку, про психологічні проблеми, вони тільки починають об’єднуватися в якісь тренди. Має бути трішки швидше: дитина вже зростає як читач, а ми за ним не встигаємо.

Видавці їдуть за кордон, це відразу відкриває їм очі. За асортиментом їхніх книжок видно, хто орієнтується на найкращі світові зразки, а хто – ні. Те ж «Видавництво Старого Лева» реально змінюється, бачимо в них нові ніші, підходи, теми, суттєво збільшилася кількість перекладів. Є амбіції, росте команда, вони навчають своїх співробітників, дають змогу їм зростати, і все це добре.

Чи візьмемо «Фонтан казок», маленьке видавництво, яке починалося як видавництво одного письменника. Далі вони потрошку набирають у редакційний портфель цікаві, динамічні, дотепні книжки, експериментують із форматами, пропонують щось нове, не бояться незвичного. Інколи у книгарні навіть не одразу розумієш, як їхні книжки розташувати, щоб показати видавничий задум усебічно.

Слава Богу, сьогодні минув страх ціни. Раніше це дуже обмежувало видавців, весь час намагалися зекономити або на форзаці, або на клеї, фарбі або ще на чомусь. Тепер є і форзаци красиві, і папір якісний, і друк. Часом навіть дивишся розгублено: куди зарахувати цю книжку – у дитяче чи в мистецький альбом?.. Як ті ж «Шептицький від А до Я» чи «Абетка» від «Основ» та Музею Ханенків.

На мою думку, участь у міжнародних подіях, світове визнання дають потужний поштовх. Видавництво «Віват» дуже активне, їхня пропозиція якісно змінилася. Виходять книжки в незвичних нішах. «Інфографіка для дітей» – нові для нашого ринку як тематика, так і оформлення. Вони переклали перший в Україні віммельбух. Такі розглядалки в нас раніше взагалі не видавалися, навіть слова такого не знали!

Коли люди розширяють світогляд, це стосується всього…

7

– Що з останніх «проривів» Тобі вкарбувалося найбільше?

– Окрім тих, що я вже назвала, я б назвала маленьке видавництво, яке почало видавати комікси, – «Ірбіс». Вони вибрали таку незвичну нішу, але це дуже сміливий крок і він – на кілька років уперед. Сама тема коміксів незвична для українського ринку, а ще й те, що вони вибрали не просто комікс на розпіарену тему типу Людини-павука, а нон-фікшн, популярну історію для дітей, всесвітньо відомий проект про мишеня Джеронімо Стілтона. Мій син учився читати на книжках про це мишеня, і хоч би де ми мандрували, він усюди його знаходить. Цей проект дуже популярний в Італії, кожен книжковий магазин має розкладку з книжками Стілтона, супутніми товарами, іграшками тощо. Маємо сучасний світовий бестселер для дітей, виданий українською мовою, і тому його обов’язково треба відзначити.

Взагалі, малі видавці потужно тиснуть на великих своєю сміливістю, незашореністю, бажанням сказати своїми книжками щось до цього часу непромовлене. Навіть попри якісь невдачі, це явище вже сформувалося в позитивний тренд.

– Чи є перспектива в українських авторів бути авторами нон-фікшин і чи треба це взагалі?

– А чи є в нас автор, який здатен популярно розказати дитині про науку? У нас і для дорослих небагато є людей, які можуть популярно розказувати про науку, погодьтеся. Ця тенденція тільки народжується, а вона дуже потрібна вже ось. Дітям хочеться щось читати, крім історії України, – про археологію, генні технології, фізику, наприклад. Коли кажуть, що ми повинні квотувати кількість українських книжок, тому що російських має бути менше, що треба заборонити ввіз, то нехай скажуть, що ставити на всі ці полиці, яких потребують діти?

– Тобто нам лишається поки рятуватися ліцензіями?

– Або вирощувати цих авторів. шукати їх. Це мають робити видавці. Двічі ми привозили на КА почесним гостем Іллю Колмановського, наукового редактора видавництва «Розовый жираф» (Москва). Видавчиня знайшла його, кандидата біологічних наук, вчителя, у музеї, він вів екскурсії для дітей. І ця людина стала зіркою! Як він уміє розповідати! Щоразу, як їхав до нас, замовляв, що буде треба для його зустрічей і в нас були цілі квести в пошуках то цвіркунів якогось спеціально виду, то треба було знайти ціле серце тварини ще до того, як воно потрапить до зоотехніка. Ми об’їхали всі ринки області, знайшли в Боярці і все недаремно: на зустрічі про те, як влаштований організм людини, був супераншлаг і з дітей,і з дорослих.

Люди, захоплені своєю справою й здатні захопити дітей, є! Мають зійтися шляхи. Видавництво зі свого боку повинно автора зацікавити. Плюс, звісно, ліцензії. У світі видано купу всього цікавезного, а ми ж – частина цього світу. Маємо бути в курсі справи 🙂 До того ж, гарний переклад за ліцензією найкращих світових книжок виховує читача, видавців, продавців, ринок. Це, безумовно, має бути одним із наших головних векторів найближчим часом.

– Але можна сказати, трапляються й наші успішні книжкові проекти вже тепер. Ось із книжкою Караванської видавництво дуже влучило…

– Так. І такі можливості треба шукати. Серед учителів у школах, серед науковців, галузевих фахівців… Запит на нон-фікшин є в суспільстві, ми бачимо це й по івентах – дуже популярні наукові пікніки, де молоді люди, вчені показують дітям у мікроскопах щось цікаве. Як це роблять «Мала академія наук» та «Наукові пікніки», наприклад. Або фестиваль мейкерів, де збираються такі собі «кулібіни», які щиро діляться своїми винаходами, новими ідеями, спільно їх реалізують.

Мені дуже бракує такої взаємодії у видавничій спільноті. Тут ще не готові так відкрито спілкуватися. Ніхто не радіє успіхам колег, немає цехової солідарності, є страх проговорювати проблеми й ділитися інформацією. Це те, що гальмує розвиток галузі й позначилося і на участі України у Франкфуртському ярмарку, це видно в усіх цих баталіях про «Інститут Книги»… Самостійно ніхто нічого не змінить. Щоб впливати на законодавство, якість ринку, вихід української книжки у світ, видавці мають об’єднатися й виявляти колективну позицію.

А поки що ті, хто відповідає у владних структурах за промоцію читання, за наповнення бібліотек, живуть якимось паралельним життям, не бачать нічого, що реально відбувається у видавничій галузі, але щиро переконані, що багато роблять корисного для національної культури.

– Повернімося до веселішого: яких «коників» чекаємо на «Книжковому Арсеналі»? Усі вже активно готуються, тож про що говоритимемо? Можливо, на дитячу програму цього року шукаєте ведмедя?..

– … або канатоходця! 🙂 Спеціальна тема дитячої програми «Книжкового Арсеналу» цього року об’єднуватиме розмови про особливе й особистість.. Ця тема дуже широка, тут є про що говорити, думати, показувати… І про повагу до іншого, і про інакшість – будь-яку, про толерантність, про дітей із особливостями розвитку, дітей-переселенців. Буде ціла низка книжок та дискусій про незручні, табуйовані теми в дитячій літературі. Взагалі, чи повинні бути такі табу?.. Для багатьох це питання неоднозначне.

Другий фокус Дитячої програми цього року – скандинавська дитяча література. Спеціальні гості, спеціальні проекти навколо неї. Мені особисто дуже хотілося б максимально привернути увагу аудиторії до цього аспекту у програмі. Ця література дуже відрізняється від нашої, вона відверта та щира, смілива й насичена. Тут є чому вчитися, є що читати, роздивлятися, куди розвиватися. Уже маємо гарні українські переклади сучасної підліткової літератури, книжки-картинки… І найголовніша радість для читак: спеціальним гостем стане легендарний письменник, чиї «Диваки і зануди» вже неабияк зрезонували в Україні. До нас їде УльфСтарк!

Розпитувала БараБука.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: