старшокласниця1
11+

Дівчинка виросла

Ольга Купріян

Анастасія ЛЕВКОВА. Старшокласниця. Першокурсниця: роман. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 336 с.
Уподобань: 8

Література для підлітків в Україні за останні кілька років помітно виросла. Розширюється тематичне поле, з’являються експерименти з жанрами, персонажі помалу перестають бути ідеально правильними, очевидні не лише кількісні зміни, але й якісні. На такому ґрунті рано чи пізно мало з’явитися щось дуже-дуже «справжнє», як-от роман у щоденниках «Старшокласниця. Першокурсниця» Анастасії Левкової.

«Коли оформити будь-що словами, стає легше. Особливо якщо оформити словами біль. Саме тому я й веду щоденник. Коли біль вкладаєш у слово, він стає стерпним. І якщо він ословлений, тоді в ньому є хоч якийсь сенс. Бо інакше – жодного»

Почнімо з того, що популярний закордоном жанр щоденникових повістей і романів в сучасній українській літературі для підлітків практично новий. Звідси – відсутня практика такого типу письма, який дозволяє «виписувати» себе, свій досвід, переживання, аналізуючи його в ході писання й таким чином проходячи всі кола пекла (закреслено) дорослішання. Хтось дорослішає через ризиковані досвіди, хтось – через секс, хтось – рефлексуючи на тему будь-чого, як-от: чи є сенс у словах пісень групи «Рукі ввєрх» (нагадаємо, що головна героїня пише щоденник у пік популярності цієї групи); чи має людина право відчувати сексуальне збудження, не цілувавшись; трагедія під Скниловом; чому молодь соромиться розмовляти українською мовою; «Гра в бісер» це безкінечно нуууудно; війна в центрі Європи – можливо чи ні; чи доречно вдягати спортивний костюм на вручення відзнак призерам міських олімпіад?

Звісно, це далеко не повний список речей, якими переймається Ліля Маринник у свої 15–17 років. Є серед них проблеми, які видаються неважливими, навіть не вторинними, а якимись –надцятого рахунку порівняно з десятками смертей на Скнилівському аеродромі. Але саме тому, що Ліля послідовно і дуже щиро описує все-все, що її хвилює, роман є неймовірно правдивим. Емоції, фрази, переживання, коментарі молодої дівчини – у всьому читачки (й читачі) впізнаватимуть себе. Тут навіть не так важливо, що описані події відбулися на початку 2000-х, а з того часу світ добряче перевернувся завдяки новітнім технологіям. Емоції й переживання не змінюються століттями, саме тому нам досі цікаво читати про Енн Ширлі й інших дівчат і хлопців із минулих епох. (Без сумніву, у випадку «Старшокласниці. Першокурсниці» йдеться саме про епоху, авторка навіть про примітки подбала :))

Окремий комплімент Анастасії Левковій за гумор та іронію. Форма щоденника дозволила авторці максимально дистанціюватися як «всевидячому оку», віддавши все в руки головної героїні. Часом Ліля здається немудрою, недалекоглядною, часом смішною та самоіронічною – саме такою, якою має бути нормальний підліток. Властиво, за триста з гаком сторінок Ліля постає перед читачами й читачками всякою: і зверхньою, і надміру пафосною, і до нестями закоханою, і дурненькою, і серйозною, і легковажною, розумною, впертою – неймовірно цікавою. Її такою дуже легко полюбити, бо ж усі ці риси видають у героїні Левкової справжність, роблять вигадану персонажку живою. Десь видається, що Ліля надто правильна й пафосна, а десь бачимо, як вона по-своєму протистоїть системі, робить викличні речі – наскільки викличними вміють бути дівчатка-відмінниці (передаємо привіт есею Оксани Стефанівни Забужко), майже медалістки, завсідниці олімпіад («Може, про мене теж хтось думає, що я слухаю тільки Моцарта, а читаю – тільки Тараса Шевченка?»). Десь Ліля буває улюбленицею вчительок, а десь – приходить фотографуватися на випускний альбом у спортивному костюмі. Що може бути викличніше?

При цьому Ліля – зразкова донька, її стосункам із батьками й сестрою можна позаздрити. Якщо ви, дорогі дорослі, батьки підлітків, почитаєте цей роман, то матимете перед собою приклад чуйних дорослих, які будують довірливі стосунки з дітьми. Лілина мама все розуміє, зайвий раз не набридає з розпитуваннями й не сварить доньку за сумнівні газети еротичного змісту (і справді, за що?). І – так, у Лілі з батьками майже не буває конфліктів. У цьому сенсі описаний досвід – зразок родини, яка любить, підтримує і приймає всіх своїх членів такими, які вони є: Лілю з її прагненням кинути виклик шкільним порядкам, Олесю з її переїздом до Києва. Не дивно, що такі батьки стають горою за своїх дітей, коли йдеться про вчительське свавілля (ще одна історія про становлення особистості, супротив системі й успішний захист своїх прав).

Історія Лілі Маринник могла б бути лише історією кохання без відповіді (ох, як поетично вона страждає!), чи радше історіями різних кохань і закоханостей, якби все це не відбувалося на початку 2000-х у провінційному містечку, де рівень культурного життя вимірюється плейлістом місцевих забігайлівок. Ліля формується в середовищі, де немає жодної книгарні, українська мова є непрестижною в колі ровесників («Говорити українською – це поставати перед усіма заучкою, бути “з гімназії”, яку всі вчителі страшно люблять, а всі учні – страшно не люблять, бо ми всюди виділяємось. Говорити українською – це бути “слишком умной”. (…) А значить, я не зможу стати в цих компаніях своєю»), а приїжджий театр стає ареною для кривляння й улюлюкання. Це час, коли хабарі були нормальною практикою, і Лілине принципове небажання давати хабар і шукати під це бажання омріяний виш було таким самим викликом, як і українська мова серед російськомовних підлітків.

Взагалі, описувати всі цікаві епізоди, нотувати всі вдалі жарти й акцентувати всі теми-мотиви «Старшокласниці. Першокурсниці», можна як завгодно довго. На щастя, будуть і інші відгуки. Мені важливо означити ще дві речі – про дружбу й про споріднену працю у сковородинівському значенні. Я дуже втішена, що підлітки читатимуть про це зі щоденника Лілі Маринник. Що дізнаються, як це – приймати друга чи подругу такими, якими вони є, абсолютно розвінчуючи стереотипи щодо жіночої дружби («Не знаю, я люблю її всілякою. Якщо вона надумає стати пергідролевою і схудне на скіпку, мені здається, що я й тоді її любитиму – бо ж характер від цього не зміниться»). Мені важливо, що Ліля все-таки обрала філологію, бо це її споріднена праця, а не престижна політологія. Але ще важливіше – я справді дуже переживала за цього персонажа! – що однокласник Лілі таки обрав перукарське мистецтво (читачі Левкової вже мали б самі усвідомити, що ґендерні стереотипи стосуються не лише жінок, а й чоловіків). Ну і, звісно, важливо, що роман завершується любов’ю. Бо як же в житті без неї?

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар