Добірка рецензій, що вражають

Автор: БараБука


25 травня в рамках ІХ «Книжкового Арсеналу» відбулося нагородження переможців конкурсу відгуків «Читай-пиши» за участі письменників, журналістів і професійного журі. Шестеро призерок отримали не лише планшети та електронні книжки, а й особисті подарунки від письменників та поради від фахових літературних критиків.

Нагадуємо, що у старшій віковій групі перемогли Єлизавета Кобзар з Краматорська, Катерина Сухаревська зі Станиці Луганської та Олеся Вітченко з Старобільська. Далі – їхні переможні рецензії.


Фото з сайту starylev.com.ua

Єлизавета Кобзар. Фарби думок на життєвому полотні

Дзвінка Матіяш. Марта з вулиці святого Миколая. – Львів. Видавництво Старого Лева, 2015. – 240 с.

Усесвіт головної героїні повісті Дзвінки Матіяш «Марта з вулиці cвятого Миколая» – це її близькі й знайомі. В історії кожного персонажа я бачу себе або рідних. Марта, якій часто доводиться вирішувати вже не дитячі проблеми, стала для мене не книжковим персонажем, а близькою подругою. Я співчувала дівчині, переживала її невдачі й раділа успіхам. Насправді це дуже захопливо – стежити за тим, як змінюється світосприйняття підлітка. Я добре розумію стан Марти під час творчої кризи. Як на мене, творчі кризи – це найскладніше в житті митця. Найгірше – відсутність ідей, коли ти маєш жагу творити, але не можеш на чомусь сконцентруватися. Найчастіше я пишу портрети. На цей творчий процес мене надихають людські вчинки. Найбільше люблю розмірковувати над своїми живописними роботами. Як на мене, справжній художник – це той, хто малює за пориванням серця.

Я співчуваю Марті, бо моя бабуся також померла від раку, і це суттєво відбилося на нашому з мамою житті. Ми все ще відчуваємо присутність бабусі завдяки теплу, яке вона залишила в наших серцях. Марта мене б обов’язково зрозуміла.

Я часто, як і Марта, сумую без видимих на те причин. Іноді моє життя здається мені нестерпним, хоча маю все, аби почуватися щасливою. Я дивуюся життєрадісності Поліни. Незважаючи на те що вона у візку, жінка живе повноцінним щасливим життям. Багато людей-інвалідів зневірюються, замикаються у своїх тужливих думках, які поїдають їх кожного дня. Після цього важко знайти в собі сили продовжувати звичний ритм життя, прийняти це випробування й існувати далі.

Дзвінка пише, що Марта любить помовчати. Думаю, що мовчання – це не показник того, що вам немає про що говорити, мовчання – це вищий ступінь довіри до людини. Тиша містить більше думок. Іноді між людьми існує настільки сильний зв’язок, що слова просто зайві.

Щодо інших персонажів, мені дуже сподобалися пан Карло й пані Марія. Їхні життєві історії зворушили найбільше. Я підтримувала найгучнішими оплесками виступ пана Карла й обіймала пані Марію, коли вона розповідала про втрату батька й чоловіка. Ці герої пройшли дуже важкий життєвий шлях і тому заслуговують на щастя.

Спочатку я, як і Марта, не злюбила Марії, але згодом усвідомила, наскільки це безкорислива жінка. Біль та розчарування були поряд із нею багато років: зрада коханого, смерть найдорожчої людини. Жінка не лише пережила ці випробування, а й стала допомагати іншим. Марія навчила мене, що не слід удавати з себе кращу людину, ніж ти є насправді, щоб догодити комусь. Якщо аби сподобатися людині або підтримувати з нею стосунки, ти стаєш кимось іншим, то поруч знаходиться не твоя людина. Життєвий шлях пані Марії є прикладом того, що слід вірити у здійснення мрій і не розчаровуватися, якщо щось не вдається. «Немає нічого неможливого для тих, хто вірить», – пише у своїй книзі Дзвінка Матіяш.

Пан Карло нагадує мого дідуся. Він був художником-самоуком і чудово володів технікою живопису, хоч і не навчався цього професійно. Мистецтво панувало в його душі. Саме дідусь умовив мене вступити до художньої школи. І нині я не можу уявити свого життя без живопису. Пам’ятаю, як дідусь садив мене на свої коліна й учив малювати пташок. Потім я створювала моделі одягу, бо хотіла стати дизайнером костюмів. Дідусь був моїм найкращим учителем малювання…

Книги – це наш маяк у безкінечному океані миттєвих дум. Повість Дзвінки Матіяш «Марта з вулиці cвятого Миколая» змушує переосмислювати своє життя, цінності, світогляд. Її книга пройнята особливо теплою любов’ю, неначе мамині обійми дощового дня. Письменниця, ніби маляр, створила своїх героїв за допомогою фарби думок. Вона заповнила пусте полотно й проникла в нього натхненням, як промінчик вранішнього сонця. І в цій картині сховалася мистецька душа письменниці – дитяча, ніжна, чутлива й надзвичайно глибока…

Фото з сайту starylev.com.ua

Катерина Сухаревська. *без назви*

Оксана Лущевська. Задзеркалля. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 128с.

Постійні сварки з друзями, непорозуміння з батьками, перше кохання – з цим кожен із нас зіштовхувався. І книга «Задзеркалля» саме про цей тяжкий період. Вона мені допомогла знайти відповіді на численні запитання.

У минулому році, коли мені виповнилося тринадцять років, я зіткнулася з великою проблемою: перехідний вік. Почалися постійні сварки з бабусею, непорозуміння з учителями та багато інших неприємних дрібниць, яких не було у 5, 8, 12 років. Гормони заграли – я закохалась. Це неможливо назвати справжнім коханням, це – симпатія, прив’язаність (пізніше я зрозуміла це).

І моя історія дуже схожа на історію Сашки, головної героїні «Задзеркалля». Олександра вперше закохалася у лікарні, і вона думала, що Ростя – той самий хлопець її мрії – кохання на все життя. Я теж так думала, але потім зрозуміла , що світ не тримається на одному хлопці. Я згодом просто зняла рожеві окуляри і подивилася на світ іншими очима. Мабуть, це поняття приходить із віком.

Ще одна моя проблема – бабуся. Так, я живу з бабусею, бо мене кинули мама і тато. І у бабусі, як і у мене, дуже складний характер. І іноді нам буває складно знайти спільну мову. Особливо, коли мова йде про хлопців.

Також, бувають такі моменти, коли я відчуваю себе зовсім покинутою. У такі хвилини мені не вистачає справжньої материнської любові. І знову ж таки хочу повернутися до книги Оксани Лущевської. Вона дуже життєва. Так от, ще одна головна героїня книжки: Діна – гарна та дуже добра дівчина. Але її всі цькують у школі. І навіть Саша була проти неї. Я по особистому досвіду знаю: бути вигнанцем у великому колективі дуже важко. І не кожен може витримати. Діна не витримала. Вона більше не могла МОРАЛЬНО винести цей, як тепер кажуть, «булінг», тому вона наковталася пігулок і потрапила у лікарню. Дівчина хотіла потрапити у «задзеркалля»…

Самогубство. Це буває недоступно людям, а смертним – крапля отрути, клинок у серце. Стільки різних варіантів… Якось я про це подумала. Але одна ситуація змусила мене замислитися.

Нещодавно, мабуть, вперше за всю історію нашої школи, випускниця (котра закінчила школу у минулому році) покінчила життя самогубством. Саме від цієї дівчини ми не очікували такого. Вона була гарною і доброю, вже працювала в аптеці. Тому, мабуть, знала, що пити. Так-от, мене зупинила ця історія та слова, які я прочитала у книзі Оксани Лущевської: «Зненацька Діні стало прикро від того, що вона так і не дійшла до Задзеркалля. Хоча, згадуючи про темінь, холод, спрагу і дно колодязя, Діна сумнівалася, що їй схотілося б йти далі».

А після слів : «Чи краще йти? – думала вона. – Якби мене хоч хтось любив! Якби я хоч когось любила! Мені тут не місце …» я зрозуміла, що мене таки люблять.

Життя – це дар, який подарували нам батьки. І це неправильно і боляче, коли батьки хоронять своїх дітей. За аналогією, діти повинні ховати своїх батьків. Це – закон природи. І, коли по-іншому – це жахливо! Я рада, що взяла себе в руки і не наробила дурниць, і мені дуже шкода, що дівчина пішла такою дурною смертю…

Задзеркалля. Це те ж саме, що життя після смерті. Признайтеся самі собі: майже кожен хотів би побувати у своєму особистому задзеркаллі – чарівній країні без проблем та турбот. Так і Діна хотіла, але її врятували, а нашу випускницю – ні. Ця книга мене навіть надихнула жити. Я коли прочитала до кінця, була дуже рада. Рада тому, що хоч одне життя, хай віртуальне, книжкове, врятували.

І у мене, як і в тої ж Діни, бували моменти ненависті до всього навколишнього світу. І причина цієї ненависті мені у більшості випадків незрозуміла. Я не знаю, звідки береться злість, сум чи випадкова дитяча радість. Наприклад, Дінка, коли говорила з лікарем у лікарні, не змогла нічого пояснити: чому саме хотіла потрапити у задзеркалля, а по-іншому – вмерти.

Вона все розуміла, але висловити свої почуття не змогла. Так бувало і в моєму житті: хотілось про все кому-небудь розповісти-про все, що мене турбує. Але не було і не має людини, якій я зможу довірити свої почуття. Та і не змогла б. Це дуже важко. А інколи і не потрібно слів. Достатньо просто посидіти з людиною, мовчки, дивлячись одне на одного чи просто сидячи разом. Це поняття «разом» приходить із віком. Раніше я думала, що мене оточують справжні друзі та справжня любов. Я помилялась. Як і кожен підліток, котрий так думає. І те неприємне відчуття відчуженості… Коли ти нікому не потрібен. Звісно, це самонавіювання, але воно не кидає нас протягом років. Треба зустріти справжнього друга чи справжнє кохання, щоб це відчуття залишило наше серце та мозок.

Знаєте, ця книга дуже схожа на мене, тобто її зміст. Навіть, на деякі свої запитання я знайшла відповіді. Мені дуже подобаються книжки вільного характеру, коли про все розповідається відкрито: про доросле, важке та страшне. Навіть про насильство. І ця книга саме такого типу – відкрита. Я раджу всім своїм одноліткам прочитати цю книгу.

Олеся Вітченко. «?»

Сергій Жадан. Anarchy in the UKR. – Харків: Фоліо, 2005. – 224 с.

Жадана-прозаїка рекомендують читати, якщо маєш достатньо іронії, або не читати взагалі. Жадана-поета – у разі розчарування в першому або якщо ти жінка. Мені ж не рекомендували зовсім.

Тобто коли бібліотекарка бальзаківського віку почула прохання, то пересвідчилась, чи дійсно я маю на увазі цю книгу, адже, запевнила вона, це «не зовсім моєї орієнтації». Тож можна вважати, «Anarchy in the UKR» почалась із невеличкого бунту.

Текст не має чіткої хронології подій і являє собою своєрідні записки мандрівника — подорож героя потягами, автостопами місцями, де свого часу творилася анархія; де, власне ,ріс та жив Сергій Жадан, знайомство з його дитинством і юністю. Сюжет начебто не має несподіваних поворотів, але, зрештою, не в цьому й суть. Дух рок-музики, панку, урбаністична естетика вокзалів і водночас приземлене дихання малих містечок – це те, до чого мені, як читачу, особливо близько торкатися:

«…що вони дивляться? що їх цікавить? останні новини? що вони хочуть почути в останніх новинах? чого вони чекають від цього світу, ховаючись від нього за зачиненими дверима і забитими наглухо вікнами? – що їм у свою чергу може показати цей світ, що світ приготував для цих дивних людей, котрі дивляться телевізор о п’ятій ранку? баскетбол? точно, мабуть, баскетбол, що ж іще, як не баскетбол».

Дивитися на оповідь через призму письменника частіше за все важко, адже поверх неї ми зазвичай несвідомо накладаємо власну, тож автор має заслуговувати на довіру. А сприймати слова очима Жадана, бачити полиски, якими він ковзає по предметах, чути на задньому фоні «Sex Pistols» виходить природно, не докладаючи зусиль, адже спроектоване зображення здається цілком реальним. Цим автор нагадує мені Чака Паланіка — якщо хочеш читати їх, будь готовий розчаруватися у системі суспільства.

Проте неможливо не звернути уваги і на політичну, а якщо бути точнішим, аполітичну сторону книги. Під час Помаранчевої революції Сергій Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові, проте свою політичну позицію в одному з інтерв’ю висловлює так: «Політичних переконань у мене немає. Це скоріше світоглядні переваги. Я можу підтримувати будь-які соціальні та молодіжні групи, що знаходяться в межах лівого дискурсу».

Ставлення ж персонажа як проекції автора до політики буквально виокремлено через «Лівий марш»:

«…не ходи на вибори, не підтримуй демократію, не відвідуй мітинги, не вступай до партій, не продавай свій голос соціал-демократам, не встрявай у дискусії про парламент, не говори про президента – мій президент…»

А що ж до анархії? Це, на думку Жадана, «більший порядок, ніж ліберально-демократична система», і протягом усієї книги герой намагається віднайти, побачити те стерте зі спогадів поколінь радянською ідеологічною машиною минуле. І для мене ці наголоси дали певне розуміння цінностей, які в епоху споживачів варто частіше переглядати.

Окремої уваги, як на мене, заслуговує остання частина книги «Десять треків, які я хотів би почути на власних поминках», бо музика, рок-музика, є мотивом, що додає певної атмосфери, без якої, напевно, текст мав би значно менш «жаданівський», драйвовіший та фактурніший вигляд. І особливо чіткіших обрисів автор надає предметам, коли наче ненароком вводить щось таке, від чого читач довго вдихає й видихає, приймає «Персен» та перечитує. Якась фраза раптом рве шпалери, обмежує простір, а потім вибухає прямо посеред нього.

Якби не забракло сміливості, я вчинила б так само, як те видавництво на запит Гюґо щодо рецензії, надіславши лаконічну відповідь одним розділовим знаком – окличним. Хоча у випадку з Жаданом радше підійшов би питальний, адже, як на мене, «нон-фікшн» письменника являє собою по-стаєрськи довге, незакінчене речення з безліччю «до» і «після». Більше того, для кожного воно уривається на власному складі – з голосним чи приголосним у кінці, тому питання (і це важливо виокремити та підкреслити) виникають нагальні й зухвало особистісні, такі, що на них відповідають або на дебатах, або глибоко під ковдрою. Саме це й приваблює. Що таке свобода і чи вміємо ми нею користуватися? Чи необхідна вона нам взагалі в такому вигляді, як вона існує? Чи взагалі ми вільні? Як на мене, ці слова ключові не для окремого читача, а, безперечно, для молодого покоління:

«Свобода дається нам від народження й супроводжує нас протягом цілого життя. Тому всьому доброму в цьому житті ми завдячуємо саме їй. Усьому поганому, до речі, теж…. Найбільше свобода нагадує троянди. З тієї простої причини, що нагадувати щось інше вона просто не може».

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: