Джура в горнилі класової боротьби
Історична повість – мабуть, чи не найскладніший жанр, коли йдеться про книжки для дітей. Адже, крім речей очевидно необхідних – яскравої мови, живих персонажів, захопливого сюжету, – така література потребує ще й уміння дохідливо пояснювати читачеві нові для нього речі.
Тут, звісно, є і переваги: з погляду юного героя, який відкриває для себе світ, розповідати про історичні реалії простіше, адже читач дізнається про них разом із персонажем. Повість Марії Аркадіївни Пригари «Михайлик – джура козацький» (1969) побудована саме за цим принципом.
Михайлик – сирота, якого виростив на Січі одноокий кобзар Мехтод. Звісно ж, життя хлопчика пов’язане із тамтешніми реаліями: козацькими походами, непорозуміннями між отаманами Петром Сагайдачним та Яцьком Бородавкою, зрештою – з пошуками зниклого батька Мехтода. Разом із Михайликом читач вивчає особливості козацького побуту на Запоріжжі, нюанси взаємин між Січчю, польським королем Сигізмундом ІІІ і турецьким султаном Османом ІІ…
І тут у читача дорослого виникають перші серйозні запитання. Адже в повісті султана всюди звуть просто Османом. Так само, до слова, як і – майже скрізь – польський король зветься просто Сигізмундом. Здавалося б, так зроблено, щоб читачеві було простіше, але насправді це його тільки заплутає. Таких «дрібниць» у тексті чимало: скажімо, муедзини перед намазом вигукують азан турецькою (а це суперечить основам ісламської віри). Так само читач дізнається, що сайгаки – то, виявляється, «кози» (!), а орли літають зграями…
«Похиливши голову й міцно стиснувши руки за спиною, король Сигізмунд міряв свій кабінет рвучкими нерівними кроками.
Зараз на самоті можна було сказати собі: країна справді стояла перед загибеллю!»
Зрозуміло, жоден письменник не може бути фахівцем в усіх науках, але ж при перевиданні на подібні речі мали б звернути увагу редактори. Значніші проблеми бачимо з тим, що книжка написана за радянських часів – і змальовує історичні події з точки зору, ясна річ, класової боротьби. Читати таке нині щонайменше дивно, і, якщо вже дійшло до перевидання книжки, варто було б написати до неї перед- чи післямову, розказавши читачеві про авторку та обставини, за яких створювалася та вперше друкувалася повість.
Узагалі, зізнаюся, від «Михайлика – джури козацького» лишається доволі чудне відчуття. Не скажу «ностальгічне», бо не маю ностальгії за книжками, в яких із надзвичайним пафосом, дуже серйозно та проникливо зображували піонерів, що потрапляли в партизанські загони і ставали героями. Повість Марії Пригари написано в тій самій тональності – за єдиним, однак, винятком. І саме він (а не історичні чи біологічні хиби) робить для мене цю книжку нецікавою.
Найбільша проблема повісті – композиційна й тематична невизначеність. Про кого книжка? Про Михайлика? Але чому тоді він з’являється в тексті епізодично, переважно як персонаж-спостерігач? Де основний конфлікт, у чому він полягає? Чому така незбалансованість епізодів – опис краєвидів забирає сторінки, а от про ключові події ми дізнаємося в одному-двох абзацах, причому про них нам переповідають, а власне подій не показують? Навіщо було вводити Михайлового приятеля, Івашка, якщо вони нічим не відрізняються: діють та говорять однаково невиразно?..
Тема козаччини – напрочуд багата: здавалося б, бери й пиши. Але чомусь наші автори зазвичай обережно оминають її. Чи не тому видавництва передруковують застарілі повісті на кшталт «Михайлика – джури козацького»?..
