Екологія, скарби та війна – топові теми переможців «Читай-Пиши»

Автор: БараБука


Уже третій рік поспіль експертки БараБуки читають та відбирають найкращі роботи в конкурсі «Читай-Пиши». Щоразу учасники для своїх рецензій обирають ті книжки, що піднімають актуальні питання, порушують теми, які близькі і зрозумілі сучасним підліткам. Цього року багато робіт були про книжки, що висвітлюють екологічні проблеми, теми стосунків між однолітками і з батьками, а також актуальною і болісною для учасників лишається тема війни.

Читайте також: Переможці «Читай-Пиши» обирають детективи та космічні пригоди

Текстові рецензії:


2 місце, категорія 10–13 років

Анастасія Соха, с. Можняківка (Луганська область)

Богдан Красавцев. Еко-історії для моїх маленьких друзів / Пер. О.Мухіна.– К.: [б. в.], 2021. – 76 с.


Невигадані історії

Нещодавно до мене в руки потрапила книга «Еко-історії для моїх маленьких друзів», яку написав сучасний автор Богдан Красавцев. Ці науково-пізнавальні оповідання можна прочитати як українською, так і англійською мовою (перекладач – Олена Мухіна). Ця особливість мені дуже сподобалась, я навіть читати почала спочатку англійською мовою, але зрозуміла, що не все розумію))), тому спершу читала українською, і потім – паралельно – англійською. Автор дуже цікаво під час розповіді своїх видумано-невидуманих історій розказує про сучасні проблеми екології, ставлення до особливих людей, до природи, до тварин.

Книга в першу чергу мене зацікавила тим, що вчить дітей ще змалечку турбуватися про навколишнє середовище. У ній є малюнки як кольорові, так і чорно-білі (художник – Олександра Красавцева). Якби ця книга була моя, то можна було б їх із задоволенням розфарбувати. Бо я люблю малювати. А на останній сторінці є своєрідний щоденник «Твої еко-перемоги». Що вчить кожного бути дієвим і відповідальним за світ довкола. Дуже цікавим також у книзі є те, що незрозумілі або мало вживані вислови відразу ж пояснюються. Наприклад, хто така ЕКО-СВІДОМА ЛЮДИНА, що це МРТ, БІОРОЗКЛАДНІ або БЕЗФОСФАТНІ МИЙНІ ЗАСОБИ. А також додаються поради, до кого можна звернутися за допомогою у разі потреби. Наприклад, до батьків, щоб дізнатися про креми від комарів тощо, чи звернення до підприємств, які у твоєму місті забруднюють повітря. Даються поради, як утилізувати батарейки чи садити й доглядати дерева. І все це виділено кольорами, іншим розміром шрифту, вставками. Не помітити чи пропустити неможливо – увага сама звертається на ці місця.

Кожну розповідь супроводжує цікавий співбесідник з двома парами рук – УІМ. Ми з братом вигадали йому розшифровку: Універсальний Інтелектуальний Мозок або Унікальний Інтер Мульт. Окрім того, що він дає поради, він немов розмовляє з тобою, постійно ставить питання: «Як ти думаєш, чи багато в твоєму місті заводів та підприємств, що забруднюють повітря?», «А що б ти зробив на місці Уца?» або «А в яких музеях ти бував і де тобі сподобалося?»

У книзі є 8 оповідань, які зовсім різні. Ось, наприклад, у першій історії розповідається про хлопчика велетня, який був дуже чуйним і ввічливим. Коли сталася біда і налетів сильний вітер, він не сховався, а допомагав людям дістатися до укриття.

Моєму здивуванню не було меж, коли вітер підняв велетня високо-високо вгору, та хлопчик не злякався, а ввічливо розмовляв з ним.

Вітер був добрий, він показував розумному хлопцю як люди забруднюють землю заводами, автомобілями, речами повсякденного вжитку. Також мудрий вітер дав пораду як запобігти цьому лихові. Розповів як економити світло та газ, воду. Цими порадами хлопчик поділився з друзями, батьками і сусідами! Відтепер ми будемо еко-свідомими, бо коли всі правильно робитимемо, світло не згасне в наших будинках, газ не закінчиться, а річки не зміліють.

Найбільше мене вразив персонаж оповідання «Металева голова» хлопчик Уца, який мав особливість – металеву голову. Він виявив це випадково. Спочатку така незвичайна річ його бентежила, навіть лякала. Та головне, що батьки підтримали дитину, навіть лікареві показали, і лікар заспокоїв: «Уце, залізна голова відтепер – твоя особливість. Використовуй її на повну.» І УІМ додає: «Кожен важливий в цьому світі, тому треба завжди шукати порозуміння та уникати образ та конфліктів».

Всі люди різні, мають свої особливості, та це не заважає займатися улюбленою справою і бути успішним.

В оповіданні «Джеремі рятує море» розповідається про хлопчика, який відпочивав на морі і побачив, що воно дуже брудне. Хлопчик був здивований: чому люди так забруднюють море? «Бо вони не поважають природу!» – відповів батько. Коли син з батьком очистили море, воно їм подякувало. І потім ще розмовляло з хлопчиком про те, як йому боляче від бруду.

Коли забруднюють воду, ніхто не думає про її мешканців, як їм важко жити. Перш ніж щось зробити, подумай про наслідки!

В оповіданні «Чорнице, не плач» йде мова про дівчину, яка мріяла стати вчителем. І одного разу вона зі своїм братом пішла збирати ягідки і побачила діда, який це робив гострим інструментом. Дівчина лагідно привіталася і розповіла йому, що не можна так робити. І вони допомогли з братом зібрати повне відро ягід, не завдаючи шкоди чорниці і порозумівшись з дідусем.

В інших історіях автора можна зустріти Гриця, який любив дерева і «його душа співала – так він любив, що є на цім світі дерева»; Оксанку й Ба – дуже кумедну батарейку; маленького скульптора Карло з різнокольоровим другом – песиком Дзьобо; Іринку та її іграшку кролика, які любили чистоту.

Коли я почала читати книгу, мені дуже сподобалося, що хлопчик велетень з Харкова. Раніше я ніколи не зустрічала згадок ні про Луганськ, ні про інші міста Східної України. А потім звернула увагу, що по цих історіях можна вивчати особливості всієї нашої країни. Крім промислового Сходу, тут можна разом зі Джеремі побувати на відпочинку на морі в Одесі, зібрати чорницю в лісистій Київській області та разом з Грицем посадити дерева у Чернівцях, а з маленьким скульптором Карло зі Львова дізнатися, що там є цікавий музей Іоана Пінзеля. Мені здається, що ця книжка своїми розповідями не тільки виховує еко-свідомих людей, а й об’єднує всіх дітей України.

Взагалі, твори сучасних письменників мені подобаються більше, ніж класиків. Вони торкаються сьогодення, розповідають про проблеми. А головне, показують шляхи їх вирішення! Доступно, зрозуміло для дітей і з добротою, на позитиві.

Коли я виросту, то теж хочу стати письменником і писати багато творів для дітей.

Хочеться закінчити цитатою автора, зверненням до дітей: «Я вірю в твій талант, адже ти – унікальна людина! Твори добрі справи та змінюй світ довкола!».

До речі, продовжити спілкуватися з автором пізнавальних історій можна ось тут: kybkolo@qmail.com. І я хочу дати відповідь на одне з його питань: «Як дбає про довкілля твоя родина?»

Ми користуємося енергозберігаючими лампочками, опале листя, бур’ян та відходи господарства компостуємо у спеціальному місці, щорічно насаджуємо нові рослини в садку (нещодавно садили барбариси) тощо.


2 місце, категорія 14–17 років

Євген Казаков, с. Рогань (Харківська область)

Сергій Жадан. Ворошиловград. – Х.: КСД, 2015. – 320 с.


«Ворошиловград»: Чи варто відмовлятися від пам’яті?

«…В мене є впевненість у дні вчорашньому. Іноді вона теж тримає»

Коли ви вперше беретеся читати найвідоміші твори Сергія Вікторовича Жадана, то одразу відчуваєте характерну для пострадянських письменників постмодернізму декадентно-урбаністичну індустріальну атмосферу. І хоча слова ці звучать літературно й красиво, усім відома балабанівська «естетика» занепаду, котру наслідували багато діячів мистецтва після 1980–90-х років.

Але чи дійсно ця культурно-історична меншовартість по-російськи відчувається в творі справжньої рок-зірки сучасної української літератури? Чи є Жадан постмодерністом? І найголовніше: чи варто відмовлятися від пам’яті?

«Ворошиловград» – роман Сергія Жадана, котрий у 2010 році в світ випустило харківське видавництво «Фоліо». Він був визнаний спільнотою читачів і критиків одним з видатних літературних творів свого часу. «ВВС Україна» назвали роман найкращим за десятиліття. Він потрапив до топ-100 найкращих творів української літератури за версією вітчизняного ПЕН-клубу. Його переклали багатьма світовими мовами. А в спробах осмислити роман автори рецензій, фільмів, коміксів створювали свої твори мистецтва.

Ця книга – третя велика робота літератора. До цього: романи «Депеш Мод» і «Anarchy in the UKR», маловідомі збірки поезії і прози тощо. Наразі мене мало цікавить повний аналіз творчого спадку Жадана, але банальне розуміння хронології не завадить в розкритті деяких важливих фрагментів «Ворошиловграду». Насамперед, в розумінні його стилю.

Постмодернізм складно вмістити в один термін. За визначенням американського теоретика літератури Іхаба Хабіба Хассана, складовими постмодернізму є конформізм, запозичення та самоповторення, гра тощо. Головною характеристикою напряму є іронія, сатиричний погляд на все, що існує не тільки в мистецтві, але й загалом у світі. У програмі з української літератури за 11 клас автор визнається саме постмодерністом, але на моє глибоке переконання Жадана давно вже не можна так називати, і я навіть не впевнений, чи можна було називати колись.

Деякі фрагменти постмодернізму можна було помітити й в найпершій поетичній збірці Жадана «Рожевий дегенерат» (чого варта сатирична передмова, написана автором про себе від третьої особи), або в коротких історіях з «Біґ Маку», або в діалогах «Депеш Моду», але всі ці приклади вщент розбивають твердження про постмодернізм після глибшого вивчення. Найцікавіше доводити цю думку на основі «Ворошиловграду».

Роман відверто, іноді жорстоко розповідає про життя молодого чоловіка Германа, уродженця Луганщини, який собі напівлегально бідкається в Харкові. Одного ранку йому телефонує друг Коча і розповідає про брата, який раптово поїхав у Амстердам, про заправку, що лишилася без господаря, про необхідність і про рідний край, тож герою доводиться повернутися на батьківщину, де він зіштовхується з бандитами й власним минулим.

Твір умовно можна поділити на дві складові, які йдуть паралельно. Подорож героя вокзалами й випаленими степовим сонцем містами – захоплююча та комічна авантюра з простими, але намальованими яскравою фарбою персонажами; подорож внутрішня – трагедія протагоніста в непідконтрольних обставинах, моральний конфлікт щодо плинності часу, філософський диспут між минулим і майбутнім. Твір також має кілька вражаючих своєю щирістю романтичних ліній, що містять неймовірні за своєю суттю глибокі душевні діалоги.

Така відвертість не дозволяється мені називати цей роман постмодерним. З тим, іронія в творі займає далеко не останнє місце, тож правильно було б назвати «Ворошиловград» найяскравішим прикладом літератури метамодернізму, який базується на чергуванні комічного й відвертого.

Роль комічних персонажів у книзі виконують бандити. Їх автор дуже швидко із серйозної для героїв опозиції перетворює на блазнів. Довгий час лише головний антагоніст книги Марлен Владленович – якого Герман порівнює з Троцьким, а особисто мені він видається Ринатом Ахметовим – зловісно з’явиться десь в історії. Про нього часто згадують і говорять як про Сатану, але коли протагоніст зіштовхується з ним віч-на-віч, той втрачає будь-який пафос. Звісно, лиходії роблять і дійсно неприємні вчинки, які можуть шокувати читача, але цього не вистачає для реабілітації їх як всепоглинаючого зла. І це не було б проблемою, якби кульмінація не була зав’язана на прямому конфлікті з ними. Через відсутність гідного антагоніста фінальна сутичка серйозно програє. На тлі філософського змісту банальна «стінка на стінку» зовсім не вражає. Це мінус.

Найголовніший діалог книги – розмова Германа з жінкою Олею про школу. Саме в цій сцені я нарешті зрозумів вибір назви. Говорячи про Ворошиловград (від 1990 року – Луганськ) протагоніст каже: «Тепер уже й міста такого немає, а я кілька років розповідав про нього німецькою мовою». Саме тут автор найкраще розкриває тему твору, яку він озвучив у одному з інтерв’ю: «Це певна така ландшафтна порожнеча. Певні западини часу і простору, де час зупиняється або взагалі зникає і виникають такі собі чорні діри (…) у минулому, майбутньому, теперішньому. І от власне про спроби заповнити чорні діри або спроби дослідити їх – про це книга». Виводячи з твору будь-яких лиходіїв Жадан залишає героїв один на один із собою. Залишає їх у прекрасній, меланхолійній реальності підсвідомості. Герману в цій реальності є що шукати. Оточуючий світ на кожному кроці задає нові питання, від яких залежить життя і благополуччя не тільки його, але і його друзів. Саме вони намагаються спрямовувати протагоніста на боротьбу, але до самого кінця твору він, здебільшого, плине за течією.

Герман – нетиповий персонаж-обраний. За всіма канонами він став центральної фігурою подій через обставини від нього незалежні, і, по ідеї, він має спершу видатися читачеві, як то кажуть, ні рибою, ні м’ясом, а згодом, пройшовши крізь важкі випробування, змінитися і подолати «дракона»; але на диво – цього не відбувається. Герман дійсно стає перед муром буття з обличчям Гамлета, він має серйозний внутрішній конфлікт, але не робить жодних висновків з особистих програшів чи перемог, що знецінює його розумові пошуки. Але не думайте, що це є проблемою твору. Такі яскраві речі роблять персонажа живим.

Герман не просто так називається головним героєм. Всі персонажі, що оточують його, спрямовані на написання читачем морального портрету протагоніста. Так, Коча є уособленням спогаду про веселе минуле, Травмований – спроба старої моделі поведінки пристосуватися до нового світу, Оля – мужня боротьба за своє, пастор – метафоричний Мойсей чи Ісус, що має вивести загублених «у часі й просторі» до бажаного; не просто так він говорить до героїв притчами, одна з яких стала епілогом роману.

Дивовижно, що сучасний читач новонародженої України має цей роман за актуальну інструкцію «Як не треба робити», а не за «меншовартість по-російськи», як назвали роман деякі рецензенти раніше. Чи то через влучне відображення своєчасної реальності, відлунням якої стали відомі події 2014 року, чи то за інших чинників, але «Ворошиловград» неймовірно просто лягає в сьогоднішній погляд на боротьбу за пам’ять. Боротьбу за землю. Врешті, боротьбу за своє…

Звертаючись у майбутнє умовний пастор дивитися в очі умовного Германа, який зробив свій вибір, або ж стоїть на роздоріжжі. Дивиться у очі з німим питанням: «Чи варто відмовлятися від пам’яті?»


Відеорецензії:


2 місце, категорія 10–13 років

Дар’я Ісаєва, смт Очертино (Донецька область)

Андрій Кокотюха. Таємниця козацького скарбу. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. – 224 с.

Відео – тут.


2 місце, категорія 14–17 років

Соколовська Діана, м. Слов’янськ (Донецька область)

Ігор Дах. Слідами війни. Відео – тут.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: