Галина Кирпа про фах, Ліндґрен і якісну дитячу поезію
Коли ми говоримо про творців дитячої літератури, то найчастіше згадуємо авторів та ілюстраторів, видавців. Однак є ще одна важлива професія, представники якої творять світ дитячої книжки. Це, звісно ж, перекладачі. Саме від їхньої майстерності залежить те, як юні читачі сприйматимуть інші літератури та ширше – культури.
Вирішивши поговорити про перекладацтво, БараБука обрала одну із найважливіших постатей на цій ниві – Галину Кирпу. Її перекладацьку майстерність високо цінують і читачі, і члени журі різних конкурсів, зокрема премій ім. Івана Огієнка, ім. Максима Рильського, нагород «Світлослов» і «Кришталевий птах» тощо. У 2018 році за переклад книжки Ульфа Старка «Диваки і зануди» («ВСЛ») Галина Кирпа була включена до Почесних списків Андерсена.
Крім того, що пані Галина перекладає із з білоруської, німецької, шведської, данської та норвезької мов, вона також пише поезію та прозу для дітей та дорослих. Тож ця розмова – не лише про перекладацький фах і переклад книжок для дітей, а й про особливий авторський погляд на дитячу літературу.
– Перекладацький фах загалом і знання різних мов та контекстів дає можливість бачити більше і далі, ніж інші. Зокрема Ульфа Старка, книжки якого, завдяки виданням «ВСЛ», останніми роками полюбили тисячі українців, Ви перекладали ще у 1990-х. Чи цікавитеся ви тепер новинками шведської, данської, норвезької дитячої літератури? Що найцікавішого бачите там сьогодні?
– Перекладач справді бачить більше, ніж інші. І добре було б, якби видавці прагнули чути перекладача. Може, тоді не було б і моїх «поневірянь» із перекладами Ульфа Старка в 90-і. У той час я була щаслива, що Євген Сверстюк надрукував у «Нашій вірі» хоч уривок із повістини «Чи вмієш ти свистати, Юганно?». Знаєте, який тоді був наклад газети? 53700 прим.! Хтозна, чи матиме коли-небудь такі наклади Старк у видавництвах. Наша «Юганна» побачила світ, коли у Швеції відсвяткували її 20-ліття.
Я час від часу переглядаю каталоги видавництв, рецензії на нові книжки, всілякі інтерв’ю, передусім «своїх» письменників, щоб знати, коли в кого виходить нова книжка, – скажімо, у Старка, Барбру Ліндґрен, Рус Лаґеркранц, Гаґерупів – Гільди і Клауса. На сайтах видавництв там зазначають не просто рік виходу, а навіть число і місяць. Мабуть, не було у світі щасливішої за мене людини, коли торік навесні я побачила, що готується нарешті нова книжка Марії Парр! Третя! Не могла дочекатися дня її виходу в серпні! Продовження «Вафельного серця»! Вона писала її 8 років! Уявляєте?
– З-поміж усіх творів дитячої літератури, що їх Ви переклали, які резонують із Вашим письменницьким світовідчуттям найбільше? Про які хочеться сказати, хоч би й жартома: «Як шкода, що не я це написала!»? І чи були такі дитячі книжки, перекладаючи які, Ви відчували певну «незгоду» із автором чи авторкою?
– Та я не раз так жартую. Як шкода, що це вже написав Клаус Гаґеруп («Вище за небо», переклад уже залежався у видавництві), а це Ульф Старк (і видані, і невидані українською), а Невсідомика вигадав Бенні Андерсен… Дуже близька мені Рус Лаґеркранц із її Данею і молода письменниця Еллен Карлсон зі своєю дебютною Шпулькою – ще зовсім свіженькі видання «Читаріума». Але це все-таки жарт. Насправді я щаслива, що свої книжки написали саме вони, бо навряд чи їх можна написати краще за них.
А незгоду, чи то пак навіть спротив я пережила двічі, але з «дорослими» авторами. Неймовірно тяжкий і неприйнятний був прикінцевий розділ у «Містеріях» Кнута Гамсуна, де Наґель кидається в море. А вдруге – мені страшенно не хотілося, щоб Ракель поклала подушку на обличчя смертельно хворої Корнелії в романі Кристіни Фалькенланд «Моя тінь». Вона однаково померла б. Але мої переживання нічого не важили проти тієї відвертої безжальної правди, яку так майстерно подавали і Гамсун, і Фалькенланд. Тож мені довелося «змиритися» і відпустити Наґеля в море та покласти подушку на обличчя Корнелії. Я добре пам’ятаю правило Ольги Сенюк: «Повага і увага до автора».
– Минулого року весь світ відзначав 110 років Астрід Ліндґрен. Це важлива дата і для українських читачів, адже кілька поколінь у нашій країні виросло у спілкуванні з героями книжок цієї письменниці. Її книжки завжди були і є дуже популярні у нас. Як Ви вважаєте, чи творчість Ліндгрен вплинула на українську дитячу літературу? На мову і голос письменників, на теми та героїв? У чому найбільше помітний цей вплив?
– Так, дата важлива, але в нашому літературному середовищі пройшла майже непомітно. Попри те, що маємо вже цілу полицю книжок Астрід Ліндґрен українською – 15 перекладів Ольги Сенюк (13 із яких упродовж багатьох років постійно перевидавалися, а «Еміль з Льонеберґи» та «Діти з Гамірного» – нові й, на жаль, останні її переклади) і 4 моїх (уже після того, як пані Ольга дуже захворіла і передала мені решту; п’ята готується до друку).
У нас із Ольгою Сенюк є давня традиція: щороку 14 листопада я приходжу вітати її з днем народження Ліндґрен. Тоді ми дозволяємо собі трохи пофантазувати: скажімо, уявити, чим би ми її частували тут, за цим столом. Чи їла б вона цю томатну «зупу», яку смачно вміла готувати Ольга Дмитрівна за рецептом зі своїх Підгайчиків. Ми показували б їй усі наші видання й без кінця про щось розпитували, а вона б відмахувалася: «Та годі вже про цю Ліндґрен!» Я допитуюся в Ольги Дмитрівни: «Якою вона вам здалася, коли ви сиділи поруч і розмовляли?». Ольга Дмитрівна усміхалася й казала: «Дуже звичайною. Біля мене мовби сиділа рідна душа. Знаєш, як вона мене обіймала? Отак!». Ольга Дмитрівна показувала мені, як її обіймала Астрід Ліндґрен, ніби хотіла передати це своє незабутнє відчуття. Адже Ольга Сенюк була єдина українська перекладачка, якій щастило не лише листуватися, а й бачитися та говорити з Астрід Ліндґрен.
Видавництво «Рідна мова» гідно відзначило цей ювілей, вийшло друком чимало видань, на підході ще. Була думка, що хтось із наших знавців дитячої літератури цю полицю все-таки помітить і з такої нагоди напише глибоку статтю – не скомпілювавши на любительському рівні дані з інтернету, а проаналізувавши творчість письменниці. Нам не вадило б зрозуміти, хто на нас впливає більше: потужно розкручений Гаррі Поттер чи найвідоміша у світі шведська письменниця Ліндґрен. Тим часом я можу згадати лише двох скандинавських письменників, на яких вплинула творчість Ліндґрен у тому сенсі, про який Ви кажете: «на мову, голос, теми та героїв», посилаючись на визначення авторитетних знавців дитячої літератури. «Астрід Ліндгрен наших днів». І воно стосується Ульфа Старка та Марії Парр.
Презентація книжки “Тринадцятий місяць у році” спільно з Наталкою Малетич
– Мене завжди дивував стиль Астрід Ліндґрен, який буквально «затягує» у книжку. Відомо, що перекладачі – це надуважні читачі, які в силу своєї професії багато рефлексують над текстом, намагаючись відтворити у своїй мові магію оригінального тексту. Тож як Ви вважаєте, у чому секрет цього унікального авторського стилю?
– А мені от відразу спадають на гадку слова Григора Тютюнника: «Немає загадки таланту. Немає. Є вічна загадка любові». Мене стиль Астрід Ліндґрен зачаровує також. Повсякчас і у всьому – в художній прозі, листах, рецензіях, які вона писала, статтях, інтерв’ю.
Знаєте, хто перший побачив у невідомій нікому авторці «Пеппі» величезний талант з першого погляду? Відомий на той час письменник Єста Кнутсон, автор популярних книжок про Пелле Безхвостого (ті книжки Астрід Ліндґрен дарувала дітям на Різдво). Він був той єдиний член журі, що проголосував за видання Пеппі і сказав видавцеві пророчі слова: «Ви ще пошкодуєте».
А щодо «секрету унікального стилю», я, здається знайшла відповідь у самої Ліндґрен: «Я за своєю натурою радикалка, та не можу погодитися з тим, щоб дитяча книжка спонукала дітей рости радикалами. До того ж я не думаю, що це правильно. Бо таким чином дитяча література неабияк ризикує всохнути і віддалитися від мистецтва. Книжка має бути настільки простою і ясною, щоб дитина могла її зрозуміти. А ще варто працювати над музикальністю мови… Отож я пишу так, щоб мені, якби я сама була дитиною, хотілося ту книжку мати. Я ніколи не думаю, щоб написати так, аби розважити малих читачів. Власне кажучи, коли я пишу, я про них не думаю» («Кур’єр», 6 грудня 1970).
Може, й справді отой один-єдиний читач – дитина, що жила в її душі, – і знає таємницю авторського стилю Астрід Ліндґрен? Може, й добре, що вона думала не про нас, читачів, а про мистецтво слова? Може, шедеври саме так і творяться?
– Нині у нас у дитячій літературі дуже помітний «бум» перекладів. Це чудово, що юні читачі мають можливість взяти до рук сучасні книжки з усього світу, але тут також постає важливе питання якості та професійності. Які найважливіші поради Ви хотіли б дати молодим перекладачам, які тільки-но обирають цей фах?
– Цей «бум» виник тому, що в переклад подалося багато малообдарованих людей (так само, до речі, як і в дитячу літературу). Часом людей випадкових, що знають інші мови, та не знають літератури. Та, слава Богу, є не тільки «бум», є не тільки «перекради» з інших мов через російську, а й гарні переклади. Якщо молодий перекладач вибирає собі цю дорогу, йому доведеться довго й терпляче вчитися. Читати наших знакових перекладачів і вміти відрізнити хороший переклад від поганого. Євген Попович колись казав, що найголовніше для перекладача – мати тонке чуття мови. Мовляв, переклад – це не та наука, якої хтось когось навчить. Я завжди була з ним згодна. Можна щось підредагувати, підказати, спрямувати, але навчити – ні. Скільки перекладаєш – стільки й учишся.
– Ваша найновіша книжка для дітей, «Тринадцятий місяць у році» – дуже сумна, і навіть трагічна. Попередня книжка – «Мій тато став зіркою» – також із такого типу дитячої літератури, яка пече і болить. Книжка для дітей, звісно ж, не має бути лише веселою та розважальною. Однак написати справді глибоку і трагічну річ – це передовсім велика сміливість. Як ви підходите до написання таких книжок, як працюєте з такими темами?
– Ну от, і знов я згадую свого улюбленого Григора Тютюнника: «Я не працюю над темою», – писав він. А далі про творчість: «Це в тебе в руці такий ключик, і ти ним відмикаєш одні дверцята в його (героя – Г. К.) душу, потім ще, потім ще…. І сам кожного разу радієш відкритому…» І коли ти радієш – тобі не важить, скільки років той рукопис лежатиме у видавництві, чи його схвалять, чи відкинуть, чи видадуть… Задум завжди випливає мовби спонтанно. «Мій тато…» з’явився після того, як я побачила маленьку дівчинку, що стояла на Майдані з мамою біля домовини. У тих сірих беззахисних очах мовби й «прочитався» увесь «Тато». Хоч писався понад рік.
«Тринадцятий місяць…» нагорнув мене спогадами, де всі ще були живі – люди, яких я любила і які мене любили, де було багато щирості і наїву. Я мовби заходилася реставровувати їхні образи – реальні і уявні. Тоді для мене нічого, крім них, не існувало – я мовби дивилася німе кіно: ніхто нічого не каже вголос, а ти все чуєш. Писати про любов і переживання у дитячому серці – це відкривати душу навстіж і завмирати від щастя, що з тобою є кому переживати і любити те, чого не можна забути.
– В основі Вашої книжки-білінгви «Скільки?» – чудовий неримований вірш. Як на мене, ця книжка – частина сучасної тенденції пропонувати юним читачам дуже різноманітні поетичні форми та стилі (інша частина цієї тенденції – вірші Василя Голобородька та Михайла Григорова в оновленій хрестоматії для молодшої школи). Як би Ви порадили читати сучасну поезію з дитиною молодшого шкільного віку? Які поетичні книжки ви б запропонували таким читачам?
– Я, скажімо, не уявляю поезії без «Ластівко біля вікна, ластівко нашої хати…» Миколи Вінграновського, без літа, що «зверху зелене, а всередині, мов кавун… солодке від зорі до зорі…» Миколи Воробйова, без калини, що «дуже весело цвіте – в неї серце золоте» Петра Короля, без кота, що «вітром вуса розчесав» Оксани Шалак, без квітника, де квітнуть «слово-мама, слово-татко і маленьке словенятко» Надії Кир’ян, без дощеняти, що «носом хлюпало, стукало в шибку» Лесі Мовчун, без цікавенних пригод реп’яшка Чіпа, «який зуміє підкорити Крим і Рим» Петра Сороки (чудова віршована казка – такий рідкісний нині жанр) і це ще не все. Діти, що читатимуть таку поезію, відкриватимуть для себе душу рідного слова і мови (не сприйміть це, будь ласка, за пафос, навпаки – не люблю нічого пафосного).
На зустрічах із дітьми я часом читаю не лише свої вірші, а й поезії улюблених поетів, які дають мені відчуття того, що в нас дуже хороша поезія для дітей. Лишається одне – давати дітям у руки хороші книжки, бо звідки вони знатимуть, що таке Література? В Астрід Ліндґрен журналісти не раз допитувалися: «Якою має бути гарна дитяча книжка?» І вона відповідала: «Якою?! Гарна дитяча книжка має бути гарною! І квит». Як на мене, то це стосується всіх книжок – і веселих, і сумних.
Розпитувала Галина Ткачук
Фото: Валентина Вздульська, litakcent.com (чільне фото), starylev.com.ua, slovoprosvity.org, Ukr.Lib.
