Книжки для найменших дітей ніколи не замінить комп’ютер

Аля з Недоладії, злочинці з паралельного світу, кумедний лицар Горчик і фантастичний вуйко Йой – одні з найяскравіших героїв української дитячої письменниці Галини Малик, яка подарувала читачам своїх книжок чимало пригод. Твори письменниці подобаються і дітям, яким їх адресовано, і дорослим, які не забули про внутрішню дитину в собі. Письменниця і розважає цікавою розповіддю, і ненав’язливо навчає читача співчутливості, милосердя, любові до людей і безпритульних тварин, цілеспрямованості та відповідальності за навколишній світ.

Про те, яких книжок потребують діти й підлітки, про спосіб заохотити підлітків до читання, про те, чого батьки позбавляють дітей, не читаючи їм віршів – у розмові з Галиною Малик.

– Пані Галино, розкажіть, будь ласка, в яких жанрах Вам найбільше подобається працювати?
– Не можу сказати, адже не я вибираю жанри, а вони мене. Працювати в літературі для дітей подобається апріорі. А найбільше не подобається, коли не пишеться.

– На Ваш погляд, що важче писати для дітей – казки чи реалістичну прозу?
– Я не розумію таких означень – легше, важче писати. Для мене їх не існує. Я просто або пишу, або не пишу. Тобто я ніколи не примушую себе писати, коли не пишеться. Оце, напевно, і є найважче для письменника.

– Нішу сучасної української літератури для підлітків не заповнено. Які теми, на Вашу думку, слід розвивати для цієї вікової читацької групи?
– Усі теми, які допомагають підліткові подолати його фобії, вирішити проблеми і показати світ таким, який він є. Література для підлітків може і повинна тримати ціннісні орієнтири, хоч як банально це звучатиме.

– А можливо, досить заповнити таку нішу добротною перекладною літературою?
– Кожна ніша тому й ніша, що потребує лише свого, а не чужого наповнення. Невже Ви вважаєте, що нішу, як Ви кажете, «добротної» перекладної літератури вже заповнено?! Аж ніяк. Проблеми, які стоять перед підлітками, що живуть в Англії, для прикладу, якщо й схожі, то в основному, загальнолюдському «пакеті» цінностей. Але в кожній країні, а особливо в такій, що переживає важкі часи національного, соціального і т.д. самоусвідомлення, є свої специфічні виклики і проблеми, які найболючіше б’ють саме по дітях і підлітках. Наслідки цих «ударів» буде видно лише в майбутньому.

– Чи є спосіб заохотити до читання підлітка, якщо він не читав дитиною?
– Спосіб є і буде незмінним, поки існуватиме книжка – її невтомне пропагування. Я гадаю, що людям, які не читають, просто страшенно не поталанило: вони не зустрілися зі «своєю» книжкою у визначений для цього час – для кожної людини різний. Але треба розуміти, що є певна частина суспільства, яка взагалі не потребує читання – вони не читачі, приміром, так, як не співаки або не художники. Я, звісно, про читачів, а не споживачів попси.

Фото Марії Семенченко, litakcent.com

– Чи важливі у цьому залученні до читання сучасні технології – аудіоваріанти книжок, їх електронні та інтерактивні версії, буктрейлери?
– Ну, ми ж уже звикли до кіно- й театральних постановок, і вони у нас не викликають запитань, хіба що тільки до рівня їх втілення та інтерпретацій? Сучасна молодь не знає, що колись ми слухали передачі по радіо, у яких актори читали книжки. Сьогодні це можна слухати коли завгодно, не чекаючи радіопередачі. Це далеко не нове. Електронна версія – це просто інший носій інформації, а буктрейлер – різновид реклами.

– Чимало Ваших героїв – та ж сама Аля, вуйко Йой і персонажі «Злочинців з паралельного світу» вимагали продовження своїх історій у наступних книжках. А коли Ви відчуваєте, що більше про тих самих персонажів не писатимете, чому це діється? Стає нецікаво?
– Та ні, справа не в цікавості. Вони самі або хочуть далі розповідати, або не хочуть. 🙂 Буває так, як було з третьою книгою Алиних пригод, що доводиться відкладати чергову роботу, бо Алі не терпілося на папір.

– Пані Галино, Ви і пишете, і перекладаєте вірші для дітей. У чому сила поезії, її вплив? Чого батьки позбавляють дитину, не читаючи їй віршів?
– Сила поезії в поезії, вибачте за каламбур. Вона впливає на світовідчуття людини, робить його глибшим, повнішим. Музика вірша, якщо вона збігається з вашим музичним ладом, «підсаджує» вас на поезію на все життя. І що більше ти її слухаєш, цю музику, то більше обертонів у ній розрізняєш, то більше слів її мови стають тобі зрозумілими, то вибагливішим ти стаєш до «репертуару», то чіткіше визначаєш співзвучних тобі виконавців, то швидше визначаєш фальшиву ноту. Ось чого батьки позбавляють дітей, коли не читають їм віршів.

– Як писати, щоб юний читач, який є дуже вимогливим, повірив авторові?
– Чесно.

– Які особливі відгуки запам’яталися Вам після зустрічей із читачами?
– Я розповім про два випадки, можливо, вони деякою мірою будуть відповіддю і на Ваші попередні запитання.
Коли вийшли мої перші «Злочинці…», мене запросили в Ужгородську школу-інтернат на виступ. Зателефонувала вчителька і сказала: діти дізналися, що я живу в Ужгороді, і тому просять мене прийти на зустріч. Це був восьмий клас. Зустріч була довга й цікава, хоч і нелегка – з теми безпритульних дітей і тварин. А коли я вже рушила йти, двоє хлопців пішли провести мене до автобусної зупинки. Виявляється, вони хотіли розповісти мені, як сталося, що ми зустрілися. Один із них узяв книжку в бібліотеці. Але розповідав мені про це його товариш. «Ви уявляєте, – казав він, – я вже сплю, а він (киває на друга) торсає мене і шепоче: “Та ти не спи, ось послухай, що тут написано!! Це ж про нас!” І так півночі не давав мені спати, поки не дочитав до кінця! А потім уже ми всі почали за ним читати!»
І другий, уже недавній випадок з іншою книжкою – «Мандри та подвиги лицаря Горчика». На моїй автограф-сесії на Львівському форумі до стенду видавництва «Аверс», у якому вийшов «Горчик», підійшла жіночка середніх років і якось невпевнено почала перебирати книжки на столі. Я спостерігала за нею, а коли вона вже рушала, заговорила. Я спитала, для кого вона вибирає книжку. «Та для сина, – сказала жінка. – Йому вже дванадцятий, а книжки зовсім не любить читати». «Знаєте що, – запропонувала я, – давайте ви купите зараз ось цю мою книжку, – я простягла їй “Горчика”, – і дасте її синові почитати. А якщо він не захоче – приносьте її назад, я Вам поверну гроші». Жінка неохоче погодилась.
На наступному форумі мене на бігу спіймала за рукав якась жінка. Я, звісно, її обличчя не запам’ятала . «Це я купила у вас минулого року книжку! – сказала вона. – Ну, ще ту, що ви за неї обіцяли повернути гроші!» «А-а-а! – згадала я. – То ви хочете гроші?» «Ні, ні! – енергійно затрясла головою давня знайома. – Я Вас шукала, аби передати слова малого. Він сказав: “Мамо, знайди цю тьотю і попроси, щоб вона написала продовження!” А від себе я хочу Вам подякувати, бо малий тепер почав читати!».

«Я гадаю, що людям, які не читають, просто страшенно не поталанило: вони не зустрілися зі «своєю» книжкою у визначений для цього час…»

– Як Вам почуватися автором зі шкільної програми?
– Дуже складне відчуття… З одного боку, мої твори є в підручниках і читанках десь приблизно від 1990 року, але це мені дуже не нашкодило… (Усміхається.) А от бути в програмі й бути «примусово» читаною… Я пам’ятаю, як мої однокласники ненавиділи всіх авторів, чиї твори доводилося примусово читати у школі. Тому молюся, аби такого не сталося зі мною…

– Наскільки, на Вашу думку, для успіху книжки в читачів-дітей важливе її художнє оформлення?
– Що менший читач, то важливіше. Ось чому книжки для найменших дітей ніколи не замінить комп’ютер, хіба що вигадають іще щось новіше.

– Хто із сучасних ілюстраторів Вам імпонує?
– Їх так багато хороших і різних, на щастя, що перераховувати годі. Але хорошим ілюстратором дитячої книжки я вважаю такого, який не просто малює «картінки» до текстів, а дає життя літературному образу, створює зорове втілення змальованого письменником характеру. Тоді образ починає жити окремо від тексту. Ось, наприклад, як створений шведською художницею Ілун Вікланд образ Карлсона чи Йожефом Ладою – Швейка.

– Книжки яких сучасних авторів (українських і світових) Ви порадили б читати дітям та підліткам?– Чи була у Вашому дитинстві книжка, яку ви перечитували безліч разів? Можливо, декілька таких книг?
– Звісно, були і багато. Це і «Аліса в Країні чудес», «Першокласниця» Євгена Шварца, всі казки Андерсена, «Чарівник країни Оз» Френка Баума, книжки Носова, вірші Маршака і особливо його переклади англійської дитячої поезії, звісно, Том Сойєр, звісно, Робінзон Крузо і ще багато, багато інших.

– Усе, що нині перекладають в Україні для дітей і особливо для підлітків, варто читати. Дуже багато в цьому напрямку працює львівське «Видавництво Старого Лева», тернопільське «Навчальна книга – Богдан», багато видала «Теза», та й інші видавництва не відстають. А із сучасних українських письменників кожен нехай обирає до смаку – на щастя, є з кого.

– У якому стані, на Вашу думку, в нас сьогодні перебуває критика дитячої літератури?
– В інкубаційному періоді. Тобто є деякі носії, але хто одужає, а хто захворіє – важко сказати. Заспокоює одне – що це не смертельно (усміхається).

– Чи є фахівці в цій галузі?
– Є декілька живих, які писали фахову критику за «Союзу», а тепер чомусь мовчать – чи випали з дискурсу, чи не вважають за потрібне, чи не бачать об’єктів… Є декілька нових імен, які хочуть щось сказати, але вистачає «повітря» на одне-два зітхання – або захоплених, або розчарованих. Серйозних і глибоких дослідників новітньої літератури для дітей я поки що, на жаль, не бачу. Гадаю, цього теж слід учитися, як і будь-якої іншої роботи, а вчитися не хочеться…

Фото: zaholovok.com

– На що саме мав би звертати увагу критик, аналізуючи книжки для дітей різного віку?
– Ключові слова – різний вік. Як письменник повинен володіти набором потрібних літературний прийомів для читачів різного віку, так критик повинен помічати і вказувати на ці прийоми. Бо одна з хвороб, на які страждає новітня українська література для дітей, – це безадресність, яка часом нівелює справжні знахідки і зводить зусилля автора твору нанівець.
Я не хочу перераховувати інструментарій критика, користуватися яким учили (сподіваюся, що й тепер десь вчать) за радянських часів. То все придумано давно і недаремно, і у тій радянській науці було багато мудрого, того, що не слід відкидати, що знайшли і закріпили і Маршак, і Чуковський, і ще низка пошуковувачів, уже перевірених часом і практикою.
Але поза дискусією той факт, що жодна точна наука не може описати магію письменницького слова. А от що вона може і повинна – це не пустити до читача відвертої халтури, заробітчанства в літературі чи етичних та моральних прорахунків.

– Як особисто Ви сприймаєте критику власних книжок?
– У світлі сказаного я гадаю, що все зрозуміло. У моїй літературній історії було декілька курйозних випадків. Наприклад, із зовсім недавнього. У великій оглядовій статті про мої книжки її авторка дорікнула мені, що, написавши вірша «Медальйон і бульйон», я мала послатися на відому всім пісеньку з телефільму «Дартаньян і три мушкетери», оту, де «Кардінал єл бульйон с госпажой д’Егийон. Он поел на екю, погулял на мильйон…». Вона так і пише: «Гадаю, в таких випадках варто принаймні вказувати джерело, з якого зроблено переспів»…
Який переспів?!! Для порівняння наведу повністю свого вірша:

Графиня Шиньйон варила бульйон.
А граф Шампіньйон танцював котильйон.
В бульйон медальйон впустила Шиньйон.
На поміч їй кинувся граф Шампіньйон.

Вiн поспiхом сьорбав
гарячий бульйон,
хоч пiк йому губи
гарячий бульйон,
з каструлi вiн ложкою
сьорбав бульйон,

аж поки на днi
заблищав медальйон.

– Пробачень мiльйон, –
сказав Шампiньйон, –
графине Шиньйон –
ось ваш медальйон!

А потiм Шиньйон
I граф Шампiньйон
удвох танцювали
в саду котильйон.

I весело в графовi
булькав бульйон!
Отже, мені треба було зробити посилання, що три слова: медальйон, бульйон та мільйон я взяла у Влада Ряшенцева. Тоді буде доречним і наступне посилання: а всі решту слів – із Великого Тлумачного словника Української мови…
Як бачите, доходить до абсурду.

Розмовляла Наталка Малетич