11+

Глуха і німа голосна

Петро Зубар

Андрій БАЧИНСЬКИЙ. 140 децибелів тиші. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 128 с.
Уподобань: 0

«Ще не знаю, як буду до них їхати. Скажуть, що неправда це все, що не було у них таких Сергія та Яринки…», – так Андрій Бачинський розказує про плани презентувати свою книжку в інтернаті для глухонімих дітей. А ще каже, що діти ці прямі й чесні, а сприймати щось занадто алегоричне їм складно, тому і з літературою в них виникають складності.

Утім, «140 децибелів тиші» насправді написано не для тих, про кого йдеться в повісті. Це радше такий собі «відкривач очей» на сувору дійсність життя не-таких дітей. Не-таких, яких бачиш щодня.

Читайте також: Мати слух – не значить чути

Початок історії може здатися занадто «дитячим»… але де там! Читаєш далі і змислюєшся: який же віковий ценз поставити? Сюжет розкручується, з’являється дедалі більше неочікуваної «жесті», яка доти не надто виходила за межі рубрик «кримінальної хроніки». Щодо реалістичності не підкопаєшся. Словом, історія про хлопчика Сергійка з абсолютним слухом раптом виявляється історією про хлопця Сергія з абсолютною глухотою. І тут все: інтернат, втеча, жебракування, байдужість, зустріч з такими ж, але чужими інвалідами.

«Раптом Яринка, яка доти сиділа спиною до фортепіано і ні на що не звертала уваги, напружилася. По-вернулася, поволі підійшла до інструмента і притулилася вухом до задньої деки. Потім розпростерла руки й притиснулася до фортепіано усім тілом»

Байдужість тут мало не як іще один персонаж. Складно уявити, але навіть чи не єдиний прояв уваги до глухонімого «біженця» з інтерната з боку міліціянтів – теж прояв дрімучої байдужості. Бачинський не буде приховувати, що навіть на державному рівні ці хлопчики та дівчатка «з відхиленнями» не дуже комусь потрібні. А якщо й потрібні – то як бізнес-проект таких самих, скалічених.

До речі, за словами автора, деякі події з повісті він бачив на власні очі у Львові, а сам сюжет засновано на цілком реальних подіях.

Розв’язка, хоч і «щаслива», але не заглушає думки: ну, врятували якихось двох нещасних дітей, а що далі? Що буде з іншими?! Бо радість від гепі-енду мине, а глухота суспільства – навряд (хоча натяк на такий розвиток подій у книжці є). Звинуватити в песимістичності Бачинського не можна. Історія радше турбореалістична і аж занадто правдива.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар