…І діточок багато: пам’ять про Сергія Іванюка
Автор: БараБука
26 квітня помер Сергій Іванюк – письменник, журналіст, критик, літературознавець, один із тих, хто відроджував «Києво-Могилянську академію». Сергій Семенович – людина унікальна. Він із однаковим теплом і повагою ставився до кожного і кожної. На особливу увагу заслуговує його дивовижне почуття гумору.
Під псевдонімом Сергій Оксеник Іванюк видав пригодницьку трилогію для підлітків «Лісом, небом, водою» та детектив «Вбивство п’яної піонерки», готується до друку книжка «Самка богомола».
БараБука зібрала спогади про Сергія Іванюка, і в такий спосіб хоче відзначити свого Вчителя та його внесок у наше життя.
Читайте також інтерв’ю з Сергієм Іванюком: Люди стають самі собою, коли пишуть
Таня СТУС, письменниця, керівниця проекту «BaraBooka. Простір української дитячої книги»
Наше знайомство почалося того дня, коли я прийшла в кабінет головреда «Однокласника» брати інтерв’ю про сучасних підлітків. Але, по секрету, насправді це був привід здійснити давній план: купити на той час раритетних, першого видання (видавництво «Коник») кілька примірників двох томів легендарної «Лісом, небом, водою». Спершу я читала їх чужими. І от тепер мала власні, з автографом, а ще започаткувала традицію купувати їх на подарунки. Відтоді перечитала два томи разів зо три! (Є ще лише одна книжка прочитана стільки ж разів – «Сліпота» Сарамаґо.)
Інтерв’ю ж було для одного сайту про дитячу літературу. Про сайт ще ніхто не знав, він навіть ще не мав назви. Тепер от ви точно знаєте! І це мало бути одне з перших інтерв’ю на БараБуці.
Ще перед входом у височенну, оточену зусібіч парканом, будівлю я звично перевірила цифровий диктофон, усе було норм. Пройшла сувору прискіпливу охорону (редакція орендувала приміщення в комбінаті з виготовлення цінних паперів), піднялася ліфтом… Кабінет. Говоримо. Я тоді ще не знала про особливості почуття гумору Оксеника, слухала дуже серйозно, уточнювала й водночас подумки ламала голову: як же я таке інтерв’ю виставлю? Проте ту розмову так ніхто не прочитав і не прочитає: це єдиний запис на диктофоні, який від початку до кінця має серйозні технічні вади, що унеможливили розшифровку (привіт відомчому обладнанню будівлі?).
Мій дивний і трішки смішний «борг» Сергію Семеновичу. Гадаю, він може стати епізодом якоїсь карколомної детективної історії для дітей. Читаючи Оксеника, я точно знаю й завжди пам’ятатиму, якими книжки для підлітків мають бути в ідеалі…
Таня Стус фотографує Сергія Іванюка з кулькою
Анна ТРЕТЯК, головна редакторка БараБуки, аспірантка С. Іванюка
Для сотень студентів Сергій Семенович був насамперед Учителем, який відкрив їм секрети літературної творчості та підтримував їхню крихку віру у свої письменницькі здібності. Лагідна критика та добре слово разом із незмінним почуттям гумору приводили на цей авторський курс слухачів всіх спеціальностей – від філологів до фізиків, від правників до економістів. Звісно, далеко не всі учні після курсу продовжили свою творчу кар’єру, та все ж Сергієві Семеновичу вдалося надихнути та затягнути в літературу чимало талантів. Окрім тих, хто безпосередньо навчався у нього творчого письма, багато хто потрапив у поле впливу цієї особистості через його наукову працю. Монографія Іванюка «Адресат – майбутнє. Герой і концепція адресата української радянської прози для дітей (1917–1941)» чи не вперше розглядала дитячу книжку як повноцінний об’єкт зацікавлень українського літературознавства.
Кілька днів тому ми втратили свого Вчителя – занадто рано, занадто несподівано. Ми досі не усвідомили, що більше не зможемо прийти до нього на каву і розмову, не обговоримо свої справи і творчі плани, не отримаємо його класичне побажання на день народження – «Щастя, здоров’я і діточок багато!» А я, крім цього, вже не почую від свого наукового керівника батьківський докір: «Аню, все це харашо, ну а коли дисертацію захищатимемо?»
З презентації БараБуки навесні 2014 року. Справа наліво: Галина Ткачук, Сергій Іванюк, Марія Артеменко, Таня Стус, Ольга Купріян
Читайте також: Виживання після апокаліпсису
Ольга КУПРІЯН, письменниця, редакторка БараБуки, студентка С. Іванюка
Помітила за собою таку дивну штуку: коли пишу, то буває, що голос мого внутрішнього редактора звучить як голос Сергія Семеновича. Нас таких багато – ціле покоління тих, хто повірив у себе і своє вміння писати завдяки його курсам, лекціям, коментарям чи просто схваленню й критиці, на яку ніколи не ображалися.
Пам’ятаю, як він зумів однією фразою вселити в нас, 19-річних, віру в те, що маємо право писати про свій досвід. «Навіть десятирічна дитина вже має досвід для того, щоб писати!» – сказав він на одній із пар із «Основ літературної творчості». І хоча це не спинило нас від того, щоб писати про невідомі нам речі наївно й пафосно (я перечитала, це був… е-е-е… ну таке!), я досі, пишучи художні твори, пам’ятаю про його слова. Іще пам’ятаю пораду показувати найцікавіше, а не переказувати. Але найважливіше – Сергій Семенович навчив нас писати про те, що найбільше болить. Це було останнє завдання в курсі з літературної творчості. Через багато років після того я зрозуміла, що це – єдине, про що варто писати художню літературу.
А потім він переконав мене, що я вмію писати твори для підлітків. Я спитала, ПРО ЩО можна писати для журналу «Однокласник». (Бо ж має бути цензура, ясна річ!) Але Сергій Семенович пирхнув, що підлітки – це вже майже дорослі, а значить, писати можна про все. Головне – робити це добре.
І ще… ще Сергій Семенович варив надзвичайно смачну каву. І феєрично рекламував свої книжки. Іде собі дитина чи підліток, нікого не чіпає. Аж тут тебе гукають чиїсь Вуса: «А ви вже купили найкращу книжку для підлітків?» І хоче-не-хоче, а дитина чи підліток уже на гачку. Ось уже з автографом. Ось уже читає і не відірветься від його «Лісом, небом, водою».
Галя Ткачук здобуває автограф для БараБуки після презентації книжки “Вбивство п’яної піонерки” 17 квітня 2018 року
Галина ТКАЧУК, письменниця, івент-менеджерка БараБуки, аспірантка С. Іванюка
Якось я працювала у найстаршому в Україні підлітковому журналі, в якому було строго заборонено друкувати ненаписані твори, а головним редактором у нас був сам Шеф.
Хоча ні, історія починається дещо не так.
Якось я написала книжку «Вечірні крамниці вулиці Волоської», яка багатьом подобалася, але мало хто знав секрет її чарів – редагував «Крамниці» справжній Майстер дитячої літератури.
Але ж і це не зовсім початок.
Якось я прийшла до найулюбленішого викладача на нашій кафедрі і сказала: «Будь ласочка, будьте науковим керівником моєї курсової роботи!». А потім так само – із бакалаврським дипломом, іще раз – із магістерським, і ще раз – із дисертацією. (Зачакловане коло, ви помітили?).
Та й це – не початок. Най-найпершим днем нашого спілкування був день, коли я, тоді ще студентка-історик, почула, що на кафедрі філології є легендарний Сергій Семенович Іванюк, який викладає легендарний курс «Основи літтворчості». Ну і того ж дня прийшла до нього на пари, взагалі не переймаючись такими дріб’язковими питаннями, що то була вже середина триместру, що на цей курс я була, звісно ж, не записана, а у цей самий час ішла інша пара, на якій я мала би бути. Сергій Семенович, звісно, помітив оцю нахабну невідому студентку, але вдав, ніби усе гаразд. Власне, все було не просто гаразд, а супер-пупер-класно. Однак замість сидіти собі тихенько, я з порогу встрягла в гостру літературну дискусію, яка якраз точилася, і, що цікаво, ніхто так мене і не запитав, хто я взагалі така і звідки взялася. А наступного року я перевступила на філологію та записалася на цей омріяний курс.
Взагалі Сергій Семенович, звісно ж, дивовижна людина, з якою пов’язано кілька незбагненних таємниць.
Перша – це величезний розрив між простотою (аби не сказати різкіше) наших перших проб пера, про які Сергій Семенович відгукувався позитивно, – і рівнем його власних книжок. Скільки разів він хвалив нас так, що аж починаєш вірити, що ти крута. А потім читаєш книжки Сергія Оксеника – і бачиш цей величезний розрив, цю далечезну відстань. І чомусь все одно не зневірюєшся.
Друга. Якось на парі з літтворчості він розповів про одного свого шкільного викладача, який так умів спілкуватися зі своїми учнями, що кожен вважав себе його улюбленцем, найкращим та особливим. Безперечно, цей талант мав і сам Сергій Семенович. Мало того, що він надихнув буквально сотні творчих людей, а ще й якимось магічним чином зробив так, що кожен із нас почувався (і досі почувається) особливим і особливо любленим.
Третя. Сергій Семенович мав іще один унікальний талант – витворити навколо себе особливу атмосферу веселого спілкування, любові, поваги та вдячності. І я щиро вірю, що зараз він нашу ВЕЛИЧЕЗНУ любов, повагу та вдячність, безперечно, відчуває!
Сергій Іванюк читає лекцію про літературу для Літосвіти
Наталя ЯСІНОВСЬКА, перекладачка, письменниця, студентка С. Іванюка
Курс «Основи літературної творчості», який Сергій Семенович викладав у Могилянці, був вибірковим, тому його слухали не тільки філологи, а всі, хто хотів і любив писати: економісти, соціологи та ін. Певне, це був один із найцікавіших курсів за всі шість років навчання. Сергій Семенович умів захопити аудиторію, повести за собою й добряче насмішити. Реготали ми також, коли він зачитував найцікавіші студентські роботи. Якось він дав завдання написати стару казку на новий лад, і вся група гиготіла, коли читали про Колобка-байкера. З тих, кого я пам’ятаю з нашої різношерстої групи, пише й видається ще Галина Логінова («Піщана ріка», «Червоне солодке сонце»).
Сергій Семенович умів підтримати й вселити віру у власні сили. Саме він перший, якщо не рахувати шкільних учителів літератури, повірив у те, що я можу писати, ще тоді, коли я й сама не знала, чого хочу від цього життя. Саме це він і сказав, грайливо примруживши очі, коли ставив оцінку до заліковки: «Ти можеш добре писати, але ж разгільдяйка…» – і вдавано-скрушно похитав головою.
А «разгільдяйка» назавжди запам’ятала головне правило: потрібно показувати, а не описувати. Хоча це якраз найскладніше, бо не завжди можна відрізнити одне від іншого.
Останнім часом часто згадувала Сергія Семеновича, бо нарешті наважилася надіслати оповідання в журнал «Однокласник», у якому Іванюк був головним редактором. «Нарешті», тому що лячно було показувати текст своєму вчителеві, але в той же час хотілося, щоб він схвалив. І він схвалив: оповідання от-от з’явиться в журналі. Тож я подумки складала вдячний допис, не забуваючи і про «разгільдяйку», який планувала викласти, коли вийде свіжий номер. Не так склалося…
Постать Сергія Семеновича і прослуханий у нього курс об’єднує чимало сучасних дитячих письменників. Можливо, не для всіх курс став доленосним, але тепла батьківська усмішка нашого улюбленого викладача точно додала впевненості й легкості. І я собі уявляю, як Сергій Семенович сидить зараз на хмарці, бовтає ногами, мружачись, дивиться на нас і усміхається у пишні вуса: «Усе добре!»
Анастасія ЛЕВКОВА, письменниця, менеджерка культурних проектів, студентка С. Іванюка
Яскравість. Це перша ознака того періоду життя – навчання на філології в Могилянці. Лекції, семінари, книжки, які нам задавали читати, письмові роботи, які нам потрібно було писати на кожен курс, розмови з викладачами поза парами – все це було настільки цікавим, що життя грало всіма барвами веселки. Я страшенно любила розповідати рідним і про предмети, які вивчаю, і про викладачів. Сергій Семенович Іванюк, Ростислав Семків, Віра Агеєва стали ніби членами нашої сім’ї (коли батьки приїхали на мій випуск, першим до них підійшов знайомитись Іванюк; він запрошував батьків лишитися на святкування – вони, утім, піддалися на мої вмовляння НЕ лишатися, бо, якщо по правді, святкували студенти й викладачі, але тато ще досі часто згадує: «А Іванюк мене запрошував!»).
…Пригадую якісь моменти – і ті, які змінили життя, і ті, які нібито були неважливими, але робили життя яскравим. Пригадую, як я захворіла й не поїхала на понеділкові пари, але літтворчість пропускати не захотіла і саме на цю пару, попри нежить і підвищену температуру, поїхала натхненно – може, очікування пари в Іванюка мене навіть трохи зцілило, бо давало драйв. Пам’ятаю, як щоразу протягом тижня, від понеділка (Іванюкові пари були в понеділок) до неділі, у тролейбусах від Петрівки до троєщинського гуртожитку обдумувала оповідання, які мала написати на «Основи літтворчості». Пригадую, як ми із Сергієм Семеновичем і його дружиною, Тетяною Борисівною, їхали зі Львова, з Форуму видавців, до Києва. Тоді ремонтували дорогу, ми не могли їхати трасою, тому заблукали (навігатори, здається, тоді вже були, але завели не туди), у дорозі нас застала ніч, і ми мусили ночувати в Рівному – у далеких родичів Тетяни Борисівни, перед сном іще був пишний стіл, і я тоді почувалась як донька Іванюків. Пам’ятаю, з якою любов’ю він завжди розповідав про дружину, доньку, онука, зятя…
А з такого, що змінило життя радикально, – пам’ятаю, як після заліку у Віри Павлівни Агеєвої – це було в середині грудня на моєму 4-му курсі – на попереднє запрошення Іванюка я поїхала в редакцію «Однокласника» і там він розповів мені, що через тиждень відкриється книгарня «Є» (найперша книгарня, на Лисенка, – того, що буде мережа, ми ще навіть не уявляли) і її керівництво шукає людину, яка б організовувала заходи. Іванюк рекомендував мене на цю посаду, а мені рекомендував цю роботу. Рівно через тиждень я зустрілася з керівництвом, а ввечері пішла на відкриття вже як працівниця книгарні – і було відчуття: це – надовго і насерйозно.
Марія АРТЕМЕНКО, письменниця, студентка С. Іванюка
Сергій Семенович – людина-легенда мого життя. Такі трапляються лише раз. Такі викарбовуються в серці, памяті, всіх написаних і ненаписаних текстах н а з а в ж д и.
Іванюк страшенно не любив дидактики, тому кожна його професійна «настанова» була завуальована й виглядала як дружня порада, дотепний коментар чи інтелектуальна розмова про літературу. Безумовно, СС (так між собою часом називали Сергія Семеновича його учні. – Ред.) мав значущий вплив на формування покоління сучасних українських авторів. І про це ще багато писатимуть «вумними словами» у підручниках історії літератури. Для мене ж існують три (насправді значно більше) основні «аксіоми» Іванюка-дитячого-письменника:
1. Не применшувати роль маленького читача! Він чесний завжди. І часто – значно кмітливіший за дорослого.
2. Дитина має право вибору. В усьому! І цей вибір жодним чином не залежить від вподобань батьків, бабусь, дідусів, вчителів або сусідів.
3. Дитина/підліток – це не вікова категорія, а життєстверджувальна. Тому й вікові «обмеження» на книжках – достатньо умовна річ.
«Працюйте з насолодою!» – часто казав Іванюк. Бо саме так і робив.
Сергію Семеновичу, ми лишаємося працювати, і обіцяємо, що з насолодою. А Вас відпускаємо лісом, небом, водою… Ваша Маруся.
