11+

Іван Сила чи Іван-дурник?

Iрина Гищук

Олександр ГАВРОШ. Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2007. – 192 с.
Уподобань: 63

Книжку Олександра Гавроша про Івана Силу планувала подарувати хлопцеві з вельми непростою долею і напрочуд упертим характером, який має Мрію – стати «крутим» футболістом. А оскільки у вільний час від м’яча хлопчина із задоволенням береться до читання, то історія успіху селфмейдмена, та ще й «свого», українського, видавалася цілком доречною. Книжку купила, прочитала і… подарувала хлопцеві Джека Лондона.

Цікаво, чи справді письменникові під час написання історії про Івана Силу йшлося про те, щоб створити образ українського Супермена? А чи ідея піднести свого персонажа на п’єдестал національних героїв прийшла вже пізніше – як піар-хід для просування книжки? Хід хоча й банальний, та, варто визнати, доволі вдалий. Бо ж на загалом порожньому п’єдесталі конкуренції ніякої. Тож і вилізти на нього може кожен, хто лиш голосно закричить: я – герой!

Історія про Івана Силу у версії Олександра Гавроша нагадує казки про… Івана-дурника.

Жив собі хлопець – і все йому саме йшло в руки. Звісно, й Іван-дурник може бути національним героєм. Але… чи нам це треба? Щирий, простодушний, добрий Іван Сила, безумовно, викликає симпатію, проте героїзму в ньому – нуль. Ну який герой із «гірського ведмедика»?! Хіба плюшевий. Героїзм Сили полягає хіба в тому, що він… пливе за течією. А оскільки ріка його життя подекуди робить аж надто круті повороти, то несе Іванка «без керма та вітрил». А герой навіть не намагається підгрібати у потрібному йому напрямку. Врешті, й напрямку в нього немає – вродився дужим та й живе собі помаленьку, без ніяких зусиль. «Та Іван не дуже хвилювався, покладаючись на народну мудрість: «Як Іван не зможе, то Бог допоможе». Будь що буде!», – правдиве кредо героя. Про тренування ж на шляху до титулу «найсильнішої людини світу» згадується лише мимохідь: на початку Іванової кар’єри, коли його взявся вчити доктор Брякус. І ще раз – коли Іван аж «півдня» позаймався перед двобоєм із найсильнішою людиною Баварії. Цікаво, чи не перетрудився?

Автор, щоправда, пише, що Іван «у селі звик до постійної роботи, найгірше переносив байдикування», а ще згадує, що «був упертий від народження». Але ніщо у поведінці Івана тих слів автора не підтверджує. Натомість виразно видно, що найбільше Іван любить їсти («Обід для Сили був справою святою» – с. 16), спати («[…] що-що, а цю справу він любив і ставився до неї з належною повагою» – с. 18), та ностальгувати про рідні гори, домівку і, звісно, «мамині галушки», й що далі – то рідше про «свою кирпату сусідку». Ось вам і характер героя.

На додачу – ще кілька цікавих нюансів. Коли доктор Брякус дізнається, що, окрім тренувань, Сила й надалі ходить розвантажувати вагони, то збільшує його зарплатню вдвічі, аби він полишив ту справу та не псував спортивних результатів. Попри це, Іван і далі працює на вокзалі, але вже потай, – хоча жодної вагомої причини обманювати доброчинця немає. Він просто вирішує «призбирати грошенят».

«Та Іван не дуже хвилювався, покладаючись на народну мудрість: «Як Іван не зможе, то Бог допоможе». Будь що буде!»

Кепські справи в Сили і з дотриманням слова: «Іван Сила знову присягнувся, що більше не боротиметься на арені» (с. 157). Він шкодує бика, шкодує англійського боксера, якого покалічив, проте знову й знову без особливих вагань погоджується на двобої. Причому «переконливий» аргумент до болю банальний – гроші та звання «найсильнішої людини світу». Якось воно… е-е-е… негарно виходить.

Нині часто наголошують, що дитяча книжка не обов’язково має вчити. І скидається на те, що Олександр Гаврош теж дотримується цієї думки. Та пропоную розставити акценти. Книжка не повинна повчати, бо ж повчань не любить ніхто. Але будь-яка книжка передає якийсь досвід, тобто – вчить (як, зрештою, вчить дитину й усе довкола). От лиш чого?

На згадки про алкоголь, причому в цілком позитивному контексті, починаємо натрапляти вже від першого розділу: «Хлопці, з мене пиво!» (с. 12). Радіючи, що Іван завиграшки встановив новий рекорд Республіки, доктор Брякус біжить по шампанське й фужери. Разом із товаришами-вантажниками Іван Сила святкує перемогу в Чемпіонаті – як би ви думали? – звісно ж, «на пиві»! За пивом у корчмі знайомляться й Фікса з Пінею. Капітан поліції Миколайчик полюбляє прикластися до коньячку. Дружить із пляшкою і колишній журналіст Бідосько. Директорка цирку постійно дудлить шампанське. Іван Сила, попри те, що «вів здоровий спосіб життя», теж не гребує ані пивом, ані шампанським, ані вином.

Урешті складається враження, що п’ють усі довкола – і все нормально. Що це? Формування лояльності до алкоголю змалечку?! Так для цього не конче й книжку читати! Не менш дивною здається сцена, в якій мадам Бухенбах намагається звабити Силу. Хочеться знизати плечима й спитати: а до чого це у книжці з маркуванням для «молодшого та середнього шкільного віку»?

Алкогольний рефрен звучить у тексті майже так само часто, як і «пісня» про «мамині галушки». До речі, галушки, а також сало, смалець, мамалига з бринзою та вареники з сиром – чи не єдиний «національний колорит» у книжці. Ніяких інших маркерів, за якими можна було б упізнати в Іванові «свого» героя, немає. Не названі ані село, ані «Столиця», ані «Республіка», навіть гори залишилися безіменними. Ситуацію рятує хіба мова, рясно приправлена діалектними слівцями.

Зрештою, зрозуміло, що письменник не претендував ані на біографічну достовірність, ані на літературний шедевр, а лише намагався весело переказати історію закарпатського силача. Розважальному текстові можна пробачити майже все: поверховість характерів, простесенький сюжет, плаский гумор, – аби читався легко й невимушено. Але тоді не варто казати про національного героя! Хоча реальний Іван Сила, без сумніву, може на такого претендувати. Його історія стала одним із небагатьох прикладів, коли формула «книжка ліпша, ніж кіно» не спрацювала. Бо ж, на щастя, фільм Віктора Андрієнка з книжкою Олександра Гавроша має дуже мало спільного.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар