Книжки до повноліття
Автор: БараБука
Наприкінці минулого року почала діяти програма єКнига – програма державної підтримки молоді та читання. Українці та українки, яким у 2024-2025 роках виповнюється 18 років, можуть отримати 908,4 грн на купівлю паперових, електронних чи аудіокнижок. Більше про умови участі в програмі єКнига ви можете дізнатися ось тут. БараБука щиро вітає молодь з такою можливістю поповнити бібліотеку та має кілька пропозицій, що саме можна купити завдяки коштам єКниги. В цій добірці ви побачите книжки різних жанрів та стилів, написаних як для аудиторії young adult, так і для дорослих читачів. Тут є фантастичні та реалістичні твори, історичні нариси та публіцистика, веселі та серйозні тексти про минуле і сучасність. А об’єднує ці видання одне: всі вони неймовірно захопливі.
«Шпигунки з притулку “Артеміда”» Наталка Довгопол
Наталія ДОВГОПОЛ. «Шпигунки з притулку “Артеміда”». – Харків : Віват, 2019. – 250 с.
Наталія ДОВГОПОЛ. «Шпигунки з притулку “Артеміда”. Колапс старого світу». – Харків : Віват, 2021. – 352 с.
Наталія ДОВГОПОЛ. «Шпигунки з притулку “Артеміда”. Скарби богині». – Харків : Віват, 2024. – 368 с.
Якщо любите книжки, які захоплюють вас гострими поворотами сюжету та глибоко прописаною атмосферою, запрошують у подорож різними країнами і мають кінематографічний ефект, то серія Наталки Довгопол “Шпигунки з притулку “Артеміда”» точно для вас. Пригодницька історія про чотирьох вихованок таємного, захованого вглибині Карпат пансіону, де навчають елітних шпигунок, заведе вас у Японію і в Грецію, занурить в атмосферу Дикого Заходу й екзотичного нічного клубу в Александрії, покаже, яким був Київ сто років тому і як тоді жилося на Мадагаскарі, у Відні чи в Гонконгу. У вигадану оповідь про пригоди Аннички, Глорії, Мірто й Амелі вплетені цілком реальні – і не дуже відомі широкому загалу – історичні події та цікаві факти, наприклад, про Київську олімпіаду 1913 року або життя й побут мандрівних цирків у Штатах.
Перша книга серії, «Шпигунки з притулку “Артеміда”», знайомить із головними героїнями, розповідає про їхні пригоди. Вона наповнена доволі безтурботним передвоєнним настроєм, який змінюється у другій книзі – «Колапс старого світу». Тут Перша світова війна вже дихає в потилицю, а героїні переживають руйнування звичної їм світобудови – і в глобальному сенсі, і в особистому, адже в середовищі «артемід» назріває змова. У третій книзі, «Скарби богині», чотири «артеміди» намагаються впоратися з травматичним досвідом великої війни та на уламках колишнього світу відбудувати нове життя, відновити зв’язки, відшукати нові сенси.
Пізнавальні й захопливі, ці книжки також наповнені дуже живими пристрастями й емоціями – “артеміди” ворогують і вибудовують дружні зв’язки, проживають зраду й біль, закохуються, роблять непростий вибір, іноді помиляються і розгрібають наслідки помилок. І хоча події у них відбуваються майже сто років тому, в «Артемідах» ви знайдете з біса актуальні наративи – феміністичні, державницькі, лгбт-толератні тощо.
«Діти вогненного часу» Мія Марченко, Катерина Пекур
Мія МАРЧЕНКО, Катерина ПЕКУР. Діти вогненного часу. – Харків : Ранок, 2024. – 640 с.
Київ, початок повномасштабної війни. Триває оборона Києва, тимчасом на вокзалі зникають діти. Серед них – підлітка Катя з Гостомеля. Хтось небезпечний затягує її у проріху між світами, коли вони з бабусею хочуть евакуюватися з міста. Поступово з’ясовується, що київський залізничний вокзал з околицями існує і в реальному, і в міфологічному вимірі, ім’я якому Завокзалля.
Письменниця Галина Ткачук так відгукнулась про це видання: «Це місце, як на мене, метанімічно означає увесь Київ, а відтак – усю Україну. Вокзал та залізниця загалом – це та частина нашого простору, яка підкреслюється війною, стає особливо важливою у “вогненному часі”. Адже війна – це великою мірою про шляхи: шлях наступу, оборони, евакуації. Війна – це географія, карти, що змінюються щодня і за якими ми напружено стежимо. А ще це – дороги і шляхи збереження життя.
Герої роману – міфологічні істоти Завокзалля – належать до різних націй та культур (серед них є не лише українці, а й представники німецької, ромської, польської, єврейської та інших культур). Але їх об’єднує те, що вони, по-перше, дбають про цю землю, а по-друге, мають договір, якого чітко дотримуються.
Події роману розгортаються таким чином, що стає зрозуміло: щоб оборонити свою землю, давши потужну відсіч могутньому ворогові, треба взяти до уваги усі кривди, заподіяні усім учасникам спільноти, всім її етнічним групам. Тільки пам’ятаючи про всю кривду, співпереживаючи їй і намагаючись відновити справедливість щодо кожного, обіймаючи, як у Шевченка «найменшого брата», ми є настільки сильними, щоби протистояти Лихові Одноокому».
«Дивокровці» Катерина Корнієнко
Катерина Корнієнко. Дивокровці. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. – 472 с.
Якщо ви любите міське фентезі й відчуваєте легку ностальгію за шкільними роками, то «Дивокровці» мають для вас і те, й інше, плюс кілька крутих бонусів: українську міфологію як основу фентезійного світу, сучасний Київ як місце подій, цитати з «Жадана і Собак» як одну з багатьох «великодок», захованих у тексті, смішний гумор, прикольних персонажів і таємницю, яку доведеться розплутувати разом із головною героїнею.
У неї, до слова, дуже дивне ім’я – Коханнячко. Та й сама вона почувається дивно, а часто й доволі некомфортно – у своїй маленькій сім’ї, в яку несподівано додалася мачуха (чи то пак, татова дівчина), у своєму тілі, яке змінюється, але геть не так, як хотілося б, у нововідкритій реальності, у якій, як виявляється, поряд із простими людьми живуть непрості – дивокровці різних видів, і вона – одна з них. Віднайдення «своїх» і свого місця в світі – це завжди актуальна для підліткової та молодіжної літератури тема, і тут вона проговорюється у новому ключі. Катерина Корнієнко ці глибинні пошуки головної героїні поєднує із пригодницько-фентезійною лінією – розшуком зниклих магічних артефактів та їхніх викрадачів. І цей коктейль із внутрішніх та зовнішніх трансформацій, відкриття нових (іноді геть приголомшливих!) фактів, небезпеки, пригод і дрібки кохання сприймається дуже легко й захопливо.
«Архіви КГБ. Невигадані історії» Едуард Андрющенко
Едуард Андрющенко. Архіви КГБ. Невигадані історії. – Харків : Vivat, 2023. – 400 с.
Часом дійсність буває більш вигадливою за будь-яку художню фантазію. Особливо це стосується діяльності таємних спецслужб, які намагаються тримати в полі зору та покори абсолютно кожного на «своїй» території. За часів Радянського союзу життя громадян та іноземців перебувало під прискіпливою увагою комітету державної безпеки (КГБ). Едуард Андрющенко ретельно досліджував розсекречені архіви цього органу, в результаті чого написав низку статей про діяльність КГБ. Чому кілька людей постраждали через фотографію дерева? Як «непомітно» співробітники органів держбезпеки супроводжували кожен крок іноземного туриста? Чи справді відомий футболіст був завербований спецслужбою іншої країни, аби підривати успіхи радянської команди? Чи була агенткою НКВД дружина письменника Володимира Сосюри? Як пересічний працівник заводу став шпигуном і виносив із режимного обʼєкту важливі креслення? Ці та інші невигадані історії розкриють гнітючу атмосферу життя в СРСР та допоможуть зрозуміти реалії, в яких жили українці всього кілька десятків років тому.
«Листи до сина» Василь Стус
Василь СТУС. Листи до сина. – Харків: Ранок, 2019. – 280 с.
Книга Василя Стуса, яка витримала найбільше перевидань. Якщо описувати бестселер сучасними словами, то він – про вибудову й тривання особистих стосунків між людьми й зі світом, про тімбілдінг, маркетинг, формування індентичності в найширшому сенсі.
Щоб не допустити чергової історичної безвиході, юним дорослим зараз особливо важливо знати що таке – життя в тотальний системі брехні. На прикладі розмов видатного українця з власним сином, підлітком-максималістом, це знання проявляється промовисто й переконливо. До книжки увійшли вірші, фрагменти листів та роздумів, через які Стус прагнув допомогти синові знайти відповіді на гострі запитання: яким бути, зважати чи залежати від думок інших, як зрозуміти – хто ти є, як не піддатись тиску світу та соціуму.
У Стуса забрали все, та в нього неможливо було забрати думки, творчість та внутрішню свободу.
У виданні, впорядкованому Дмитром Стусом, є унікальний «словник реалій» поета, багато архівних світлин і – стильний сучасний дизайн від Анни Іваненко.
Паралельно з текстами листів, віршами, перекладами, дописами та нотатками упорядник подає коментарі, пояснення й додаткову інформацію про той період чи важливі персоналії. Завдяки такому викладу читач занурюється в ту добу, краще розуміє контекст і формує власне бачення ситуації.
«Смак свободи» Олена Моренцова-Шулик
Олена Моренцова-Шулик. Смак свободи. – Харків : Vivat, 2024. – 384 с.
Можливо, ви з тих, хто любить перечитувати книжки, за якими знято фільми. Свіженька романтична комедія «Смак свободи» має свій «книжковий» відповідник. Із нього ми більше дізнаємося про дівчину Варю, що мріє творити високу кухню і про шлях, який вона задля цього здолала. У житті Варі трапляється безліч кумедних і часом містичних ситуацій, наприклад – зустріч із духом Ольги-Марії Франко, «праматері» української кухні, авторки кулінарного бестселера міжвоєнної доби «Перша українська загально-практична кухня». І так, невістки Івана Франка. Дух Ольги Франко, що явився головній героїні безпосередньо з книжки, надихає героїню ромкому не лише на власну справу, але й на те, щоб черпати натхнення у своєму, українському. Не тільки авокадо з яйцями пашот, але й борщем із вушками можна прокласти собі шлях до мішленівського ресторану.
Це історія про становлення, по-сковородинівськи сродну працю і силу спільноти, а ще, оскільки існують закони жанру, трошечки про любов. Адже на сторінках книги Варя зустрічає симпатичного айтівця на ім’я Тарас, який також відіграє немалу роль у її житті. І якщо вам у певних місцях захочеться стукнути когось із героїв, це нормально. Нам теж хотілося. Усе-таки красти квіти з міської клумби – геть неромантично!
«Драбина» Євгенія Кузнєцова
Євгенія Кузнєцова. Драбина. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2023. – 280 с.
Що буде, якщо зібрати під одним дахом усю родину, включно з далекими родичами? Зазвичай – нічого доброго. Тим паче, якщо цей дах вкриває хатку, яку ти плекав у теплому закордонні, цілковито недосяжному для більшості родичів. Аж тут настає лютий 2022 року – і всі ці родичі разом зі своїми друзями і тваринами евакуюються у твій дім, майже не лишаючи для тебе місця. Твій особистий простір – це драбина, якою ти лізеш до себе в кімнату, на горище. Навіть фонтан у дворі захопила тітка, посадивши там розсаду помідорів.
Євгенія Кузнєцова майстерно вміє передати буденну атмосферу, коли всі родичі вдома на свято й талановито одне на одного пасивно агресують. Бути нормальним у такій обстановці – неабиякий виклик, і Толік, головний герой роману «Драбина», схоже, з цим викликом не дуже справляється. Наявність спільного ворога допоможе членам цього невеликого товариства краще зрозуміти одне одного – та як надовго вистачить цього ефекту?
«Драбина» – родинна книга, у якій читачі побачать знайомі діалоги, часом надмірну турботу родичів, яка долає всі видимі й невидимі кордони, пошук обхідних шляхів та зрештою потребу ухвалювати непрості рішення.
Це видання у 2023 році отримало премію Книга року BBC.
«Столиций Київ» Тетяна Швидченко, Надія Харт, Діана Андрієвська
Тетяна Швидченко, Надія Харт, Діана Андрієвська. Столиций Київ. – Київ : Стилет і стилос, 2024. – 352 с.
Юнацький вік неможливий без певної долі упередження щодо попередників. Коли тобі 18 років, часом важко зрозуміти, чим взагалі могла займатися молодь 30-50-100 років тому. Хіба ж то було життя? Шкільна освіта також не сприяє порозумінню, часто подаючи образи попередників у “забронзовілому” стані. Книга “Столиций Київ. Як воювала, творила і бешкетувала наша еліта 100 років тому” допоможе здолати розрив між поколіннями і покаже, що молодь у всі часи подібна. Видання розповідає історії митців та громадських діячів, які творили століття тому, вписуючи ці історії на мапу Києва.
Видання прокладає містки між минулим і сучасним на багатьох рівнях: “Вулиця Омеляновича-Павленка на Печерську прилягає до скверу імені загиблого героя сучасної російсько-української війни Дмитра “да Вінчі” Коцюбайла. Топоніміка міста символічно відображає історію тяглості боротьби українців за свою державу і свободу”. Показово, що на відміну від багатьох історичних видань “Столиций Київ” не обмежується чоловічими персоналіями – на сторінках ви знайдете багато яскравих жіночих постатей, які захоплюють і надихають своїми вчинками.
Після прочитання неможливо пройти вулицями центральної частини міста і не відчути невидиму присутність предків – десь збереглися будівлі, описані у книзі, десь око помічає памʼятний знак, а десь назва вулиці нагадує про видатних осіб минулого. І тепер це вже не просто назви на вказівниках – для читачів “Столицого Києва” за цими іменами постають юні, амбітні, веселі та сповнені енергії люди, які любили це місто і наповнювали його своїми ідеями.
«Діалоги про війну»
Діалоги про війну / упор. Ольга Муха. – Харків : Віват, 2024. – 512 с.
Щоб осягнути власний складний досвід, іноді допомагає його проговорити. Або послухати, як його проговорюють інші, якщо він спільний із ними. «Діалоги про війну» – це запис розмов, що відбувалися у перші тижні й місяці повномасштабного вторгнення росії в Україну між українськими та іноземними інтелектуалами – письменниками, репортажистами, філософами. Організована Українським і Міжнародним PEN та промодерована (а згодом впорядкована в цю книжку) публіцисткою і культурною дипломаткою Ольгою Мухою, ця серія діалогів стала в багатьох сенсах унікальною. Насамперед тому, що тут українські інтелектуали чи не вперше стали тими, хто розповідає, а не запитує, хто ділиться досвідом, а не його переймає. А також тому, що відбувалися вони упродовж доволі тривалого періоду першого етапу повномасштабної війни, і в них можна прослідкувати, як змінювалися наші історії, потреби, наративи – і як змінювалося сприйняття нас іншими.
«Діалоги про війну» дуже цікаво читати як щоденник чи архів. Хоча він, скоріш за все, не здивує сюжетами (зрештою, ми самі це проживали), але наповнить їх новими сенсами. Ці тексти дають дуже цінне розуміння про те, на що можна спиратися, комунікуючи нашу позицію в цій війні з іноземцями, говорячи про її витоки, розповідаючи про загроженість української культури й державності. А також формують дуже стійке відчуття, що все це – тоді і досі – наша спільна відповідальність.
