Книжкова пуповина

Книжка народжує книжку, й це чи не найбільш помітно в дитячій літературі. Таки ж багато творів для дітей, які читають два чи навіть три покоління! Чарівні замки й чарівники, пустотливі й мудрі пеппі й томи, кумедні сільські тореадори… Щось діти кладуть під подушку, а на інше знизують плечима: мовляв, що ви там такого цікавого знаходили? Бо ніщо не статичне, а свідомість та усвідомлення поколінь – поготів. Але сюжети – мов діти, все одно невловно схожі на попередні, бо розповідають про добро і зло, про правду і кривду, про «бути чи не бути». Проте спосіб їх осягнення, ословлення й осмислення і дорослими, й дітьми, й письменниками, й читачами сто, п’ятдесят, навіть двадцять років тому і тепер – інакші. Фабули стають карколомнішими, форма лаконічнішає. Старші покоління книжок дозволяли собі зачепитися за описи й уповільнювати темп, а нові – барвисті слайди й стиснуті, отже, більш пронизливі емоційні осяяння.

Книжка народжує книжку, а читач народжує читача, й це чи не найбільш помітно в дитячій літературі. Якщо читають батьки, то, ймовірно, дітей цей процес теж не надто дивує, або ж, як кажуть маркетологи, – діти лояльніші до такого виду дозвілля-самозайнятості 🙂

Батьки й діти, і багато поколінь углиб з’єднані між собою невидимим місточком пуповин. Тими мотивами, яких не помацаєш і ніякими маркетинговими інструментами не виміряєш. І книжка, й читання, й осяяння, й співпереживання – це той місточок-спадок, що з’єднує та ріднить суспільну свідомість і формує спільне майбуття. Формує таким, яким ми хочемо його бачити, ми, люди-чительники. Ті, хто дещо знає про добро і зло, про правду і кривду, про «бути чи не бути» 😉

З любов’ю, Тетяна Щербаченко