Коли ілюстрації заважають казці…
У дитячій книжці важлива будь-яка деталь. Текст має плавно переходити в казкове дійство завдяки супроводу ілюстрацій, адже це видання для малечі. А дитячу фантазію потрібно «запускати» візуальними стимулами для кращого сприйняття й усвідомлення змісту.
Серія «Добре чаклунство» видавництва «Фонтан казок» має суперечливі результати в цьому плані. Почнемо з книжки «Коротунчик» Олега Чаклуна. Це кілька історій. Одна розповідає про те, що дитина легко змінює прив’язаність до старої іграшки на прихильність до нової. Інша розказує про ліхтар, який так мріяв зрушити з місця, що врешті-решт із допомогою небайдужих і щирих друзів йому це вдається. Третя – про дитячі рольові ігри, вміння перевтілюватись у нявчиків і гавчиків, вільно пливучи з потоком власної фантазії.
Історії життєві, близькі до реальності кожної сучасної дитини й водночас повчальні. Наприклад, у казці про ліхтар розкривається необхідність взаємодопомоги й емпатії.
Коли я чекала на книжки нового видавництва, слідкувала за анонсами. Перед випуском «Коротунчика» «Фонтан казок» поширив обкладинку – приємне враження, кольори свіжі, яскраві й водночас ніжні. Тоді ж виникла суперечка й обговорення дефекту малюнка (помітили, що лінія даху будинку має виступати з-за вушка зайця, а не обриватися). Але, тримаючи в руках уже видану книжку, я виявила, що огріх на місці.
«Для хлопчика вже не існувало ні чобіт, ні води, ні бруду. Йому просто було добре»
Від ілюстрацій Ольги Пилаєвої з’являється відчуття, що герої не живуть внутрішнім життям казки, а тільки те й роблять, що застигають із неприродною усмішкою, позуючи перед об’єктивом. Зображення «синтетичні», схожі на картинки, що їх пропонує світ комп’ютерних ігор, тож дисонують із текстом.
Діти завмерли, просто позують
Вирази обличчя малюків із різних історій, із різними видами діяльності мало чим відрізняються. Емоції штучні й ідентичні незалежно від змісту. Текст губиться.
Мама схожа на ляльку Барбі. Знову ж таки, застигла радість на лиці
Загалом виникає враження, що видання «Коротунчика» робилося нашвидкуруч. Мені ж хочеться живої книжки, де текст не помирає під тягарем «мертвих» ілюстрацій, а навпаки, розкривається й вливається в спільний потік із фантазією юного читача.
Книжка «Банка варення» – ще одна збірка історій від Олега Чаклуна. В одній ідеться про дитячу жадібність, та згодом винуватиця усвідомлює, що варто ділитися. Інший сюжет – про маленький кущик, який потребував сонячного проміння для росту, а великі дерева його не помічали й не розсували гілля, щоб світило дало малечі сил. Та знаходиться вірний друг, який помагає достукатися до старих дерев, і нарешті сонце може дарувати тепло спраглому.
Щодо казок, то вони, звісно, виховні. Оповідка про іграшки, думаю, вразить дитину, і та замислиться про потрібність такого нецікавого заняття, як складання іграшок на місце. Історія про татів живіт – хороший приклад стосунків між донькою і татом, що мотивує долучати фантазійні елементи для пояснення буденних речей.
Цю книжку ілюструвала Настасія Шигаєва. І знову-таки, малюнки бентежать. Вони містять сліди першого етапу ескізів – не елементів стилю зображення, а саме етапу чернетки. Де-не-де це впадає в око.
На галявині попід кущиком видно начерки простим олівцем
Ще лякає одна ілюстрація – її цільове призначення мені не відоме. Вона розміщена в казці про татів живіт, а не, приміром, про банку варення, де її наявність ще можна було б якось пояснити. Але відчуття тривожні.
Від стилістики малюнків уся книжка просякнута хаосом, наче розкидані іграшки потрапили й на сторінки
Третя книжка відкрила нову серію «Добрі казки» – того ж таки Олега Чаклуна. «Калюжа» – розповідь про маленького хлопчика, який досліджує калюжу й перевернутий світ, відображений у ній. Він тішиться небом, деревами.
Але найбільше – толерантним ставленням татка, що дозволяє синові не тільки стрибати в калюжі, а й намочити ніжки, щоб той набув власного досвіду. Такий вияв батьківської любові нечасто можна побачити. Бо рідко які дорослі не кажуть: не можна, змокнеш, забрудниш одяг тощо. І саме в цій історії висловлена позиція адекватного батьківства, на мою думку. Адже коли можна ще так радіти від крапель дощу й стрибання калюжами, як не в дитинстві? Ця книжка стала моєю улюбленою із серії «Добре чаклунство» – не тільки через хорошу історію, а й через її візуалізацію авторства Юлії Пилипчатіної. Картинки приємні, персонажі живі, видно їх взаємодію і динаміку.
Мама хлопчика дістає нові чобітки перед прогулянкою. Промовисте обличчя сяє. Можливо, мама згадує себе в дитинстві, радість пізнання, зокрема калюж. Кіт грається шнурівкою. Художниця особливо «підсвічує» яскравість і важливість моменту. На перший погляд, що такого особливого в нових чобітках, калюжах? Але дітям важливо дозволити бути самими собою, набувати досвіду. Із таких приємних і простих миттєвостей і народжується щастя дитинства та втіха від можливості дорослішати.
Картинка – метафора ночі й сну, що обіймає, наче великий ведмідь, і захищає від грози й страху перед нею. Тепла, затишна ілюстрація.
Герої не зупиняються ні на мить перед фіксувальним пристроєм, вони живуть своїми відчуттями й творять життя, що заохочує і нас жити повноцінно, радіючи мокрим або навіть «брудним»:))) явищам природи.
Загалом чекатиму новинок видавництва. А книжку «Калюжа» вважаю вдалим початком. Хочеться не менш вдалого продовження.
Усі фото Світлани Шинкаренко
