11+

Кому потрібен безногий рак?

Галина Ткачук

Соня АТЛАНТОВА. Миші: казка-шкряботушка. – Київ: Фонтан казок, 2017. – 144 с.
Уподобань: 5

«Миші» Соні Атлантової – книжка, по-перше, дачна. Основна частина численних героїв повісті живе ось у яких обставинах: «У занедбаній господарями коморі, в найтемнішому її закутку, саме там, де звалюють усілякий непотріб – старе іржаве ліжко, зіпсований холодильник, дірявий чайник тощо, – є нора». Так починається ця повість, і триває вона аж сто сорок чотири сторінки. Але не зважаючи на серйозний обсяг гарно пасує не лише для дачного самостійного читання, а й для родинного дозвілля, адже «цілиться» своїми жартами та літературним інтертекстом як у дітей (різного віку, починаючи з дошкільного), так і в дорослих.

«– Супер! – вигукнув Рекс. – Але я думаю, що прив’язувати мотузку до півня не слід. Треба зробити петлю. І нехай якась курка туди вступить. Бо якщо півень дзьобне тебе, я собі ніколи цього не пробачу, а якщо він дзьобне мене – то навіщо взагалі вся ця метушня?»

Із традиції української класичної літератури маємо тут селянський побут (щоправда, цього разу – мишачий), а також родинну історію із протистоянням поколінь: хазяйновитого діда Рудольфа, найбільшими цінностями для якого є затишна нора та великі запаси в ній, та юного покоління мишей, яким згадане вище старше покоління з прагматичних питань перешкоджає побратися. Читачі, які добре знайомі або лиш почали знайомитися із класичною українською літературою, не раз усміхнуться, читаючи описи героїв, їхні міркування та діалоги, оскільки авторка дуже тепло, але влучно «тролить» загальні місця шкільного укрліту. Наприклад, образ розважливого діда, який приправляє свої діалоги з онукою перлинами народної мудрості:

«– Уперед! – проголосив дід. – Треба завжди крокувати вперед! Тільки так, аби штани не репнули.
Захекані онука й дружина ледве встигали за бадьорим дідом.
– Дідусю, – запитала Оришка, – а нащо ви весь час говорите про штани, якщо у вас ніколи тих штанів не було? Як штани можуть репнути, якщо їх немає?
– Це народна мудрість! – урочисто доповів дід. – Це тобі не в рака ногу одірвать!
– А навіщо раку ногу одривати? – втрутилася Мимруся. – Кому потрібна нога від рака або безногий рак?»

Загалом жанр книжки авторка визначила як «казка-шкряботушка», але вибагливий читач міг би, наприклад, завважити, що повість ця дуже вже нагадує крутійський роман, адже в самому серці історії – пригоди миші Рекса, котрий вічно «усюди лізе, куди не треба». А от нетерплячий читач, який зазирне на останню сторінку і просто глипне на ілюстрацію, виявить, що повість завершується найкласичнішим на світі хепі-ендом, а саме – весіллям. Однак знаття цього факту аж ніяк не вплине негативно на насолоду від прочитання, адже найголовніше в цій книжці – чудовий авторський стиль, гумор, діалоги, котрі, до речі, дуже пожвавлять спільне читання книжки вголос.

Проілюструвала книжку сама авторка, котра, до речі, є художницею не лише професійною, а й династійною. Але згадую я про основну професію Соні Атлантової лише наприкінці рецензії, бо «Миші», на мій смак, є передовсім дуже цікавим літературним твором. Ілюстрації книжки створюють затишок читання, передають атмосферу повісті та емоції головних героїв, але аж ніяк не є у книжці найголовнішими.

P.S.: Підозрюю, що читачі-люди можуть обуритися, подумавши що у книжці зовсім не приділено уваги істотам нашого біологічного виду. Однак це зовсім не так: і дорослих, і дітей у книжці не бракує. І хоч з’являються вони здебільшого епізодично, однак образи їхні більш ніж упізнавані та яскраві. Ось, наприклад:

«– Що наступне на мене чекає? – у відчаї горлала мама (вже вдома). – Може, робити штучне дихання гадюці методом рот до рота? Або ставити клізму паралізованому тарганові?!»

Сподіваюся, внаступній книжці Соні Атлантової, читачів чекатиме щось саме таке.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар