Лариса Денисенко: не варто занадто деталізувувати інформацію


Правозахисниця, письменниця Лариса Денисенко продовжує марафон збору інструментів про те, як дорослим говорити з дітьми про війну. Як поводитися з біографічними фактами в художній літературі? Як розповідати про травматичні події й не порушити прав інших людей – про це все читайте в матеріалі БараБуки.

Розмову провадила керівниця лабораторії дитячого читання НЦ «МАНУ» Таня Стус.

Більше матеріалів акції #якговоритиздітьмипровійну засобами літератури читайте тут.


Про роботу над книжкою «Діти повітряних тривог»


Спершу це був адвокаційний текст. Про книжку навіть не йшлося. Я просто відстежувала вплив війни на «непідготовлених» нас. Зокрема, писала історії з огляду на те, як і де перебувають мої подруги з дітьми. Це виявилася широка географія.

Провідницею для тексту я обрала дівчинку Мію, яка народилася в бомбосховищі в Коломиї. У цих історіях є трагічні моменти гибелі дітей (як-от розстріляний у Києві автомобіль із родиною). Спершу були сумніви щодо цих епізодів, але заради правдивості я таки вирішила писати про смерть. Адвокація – це правдивість. Ну не могло бути безхмарно. Проте текст все одно сповнений надії й світла.

Другим провідником для мене став Данило, син моєї близької подруги. Він народився у Кракові 8 квітня цього року, і я вважаю його своєрідною «точкою надії», яка допомагає відчути силу Життя. Після написання історій про дітей повітряних тривог мої колеги з видавництва «Видавництво» запропонували зробити книжку. Редакторкою стала Анна Процук, а малюнки підготувала Олена Лондон. Художниця створила направду сильні ілюстрації, які є самостійним текстом, але водночас гармонійно працюють у дуеті.

Ілюстрації: Олена Лондон

Про межу болю й травми


Тексти про дітей повітряних тривог я писала не найкращому емоційному стані. Від початку війни я весь час перебувала в Києві й відчувала гіпервідповідальність за свою родину. До речі, вперше я заплакала саме тоді, коли почала писати ці історії. Однак, пишучи, я сподівалася, що тексти зрештою нададуть відчуття того, що під час війни, хоч би які рішення ми ухвалювали, вони будуть правильними і неруйнівними. Лише рішення агресора – руйнівні. Ми ж дивимося на обставини і діємо відповідно до них.

Писати про травму, перебуваючи у травмі – мій перший такий досвід, і я розуміла можливі ризики. І хоча адвокаційно я все написала відповідально, проте з літературної точки зору були певні застороги. Тож на етапі підготовки видання я звернулася до фахової консультації. Мій текст прочитала психологиня Світлана Ройз. Її схвальні коментарі були дуже важливими.

Також у питаннях межових тем у текстах про війну має значення внутрішня культура й етика оповідача. Якщо ви не полишаєте себе у спокої щодо розвитку, читаєте літературу, слухаєте лекції, вивчаєте тему і рефлексуєте щодо можливих помилок/образи інших/визнання хиб/чесності з собою, тоді менше можливостей зробити fuck-up. У мене вистачило професійного бекграунду, аби не зробити на гірше.


Про правничу межу


У медіа часто трапляються ілюстрації, що відтворюють реальні фотографії з загиблими або пораненими людьми. Тут потрібно усвідомлювати, що має пройти певний час, аби близькі люди бодай трохи усвідомили своє горе. Не можна їх шокувати подібними публікаціями доки не буде відповідної поінформованості від офіційних джерел (служби надзвичайних ситуацій, поліції, лікарів тощо). Отже, виносити публічні історії в ілюстрації можна після їхнього офіційного оприлюднення. Зокрема, з метою адвокації.

Проте не варто занадто деталізувувати інформацію. Адже навіть малюнок – це вже ймовірна ретравматизація для родичів. Для деяких людей візуальне або текстове «увічнення» і відповідне вшанування пам’яті – це постійне нагадування про втрату. Тож потрібно ухвалювати рішення обережно. У цьому контексті, міркуючи про те, як писати, краще використовувати художню мову замість репортажної. Для репортажного слова існують медіа (з публікацією документальних історій, свідчень, доказів тощо). Так, коли готують меморіал, журналісти обов’язково збирають згоди родичів.

Щодо натуралістичності ілюстрацій (чи то карикатурної, чи то жалобної) у книжках про війну, то це більшою мірою проблема внутрішньої етики, аніж законодавства. Водночас надмірна деталізація може порушувати право на приватне життя родини загиблої дитини або ж право на приватне життя пораненої дитини. Знову ж таки, потрібно обережно працювати з такими матеріями. Вдаючись до них, подумайте, як би ви почувалися на місці родича загиблої/пораненої людини за умов такого розголосу, хай навіть із найкращих міркувань. Така проста методика допоможе зорієнтуватися. І водночас покладайтеся на відчуття власної авторської сумлінності й етики.


Про цензуру


Для книжок тема заборони й вилучення дуже складна, адже занадто тонка межа між неправомірною цензурою і правомірним обуренням. Скажімо, можна правомірно обуритися й просто не давати дитині книгу. Разом із тим, якщо книжка шкодить (дитина знесилена, невпевнена, не може спати, перебуває у стані, наближеному до депресії та констатованому лікарями), то є опція судового оскарження.


Про відповідальність дорослих

Треба СЛУХАТИ людину, котра тобі близька, котра тебе хвилює, котрій ти хочеш дати пораду. Слухайте своїх дітей, як вони говорять і як сприймають обставини. Думайте, що говорите ви. Діти до-підліткового віку узалежнені від думок дорослих. Питання про милосердя, прийняття, різноманіття може стартувати після того, як ми відчуємо себе в безпеці. І наш обов’язок – пояснювати дітям ці питання різноманіття, зокрема мовного, культурного, національного.

Підготувала Марія Артеменко

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар