Люди стають самі собою, коли пишуть

Сергій Іванюк – автор пригодницько-фантастичної трилогії «Лісом, небом, водою» (під псевдонімом Сергій Оксеник), головний редактор підліткового журналу «Однокласник», доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія» і дуже цікавий співрозмовник.

У зв’язку з тим, що Сергій Семенович має великий досвід викладання курсів письменницької майстерності як у Києво-Могилянській академії, так і за її межами, БараБука вирішила вивідати секрети творчого успіху, пошукати «філософський камінь» і осягнути таємницю того, як люди стають не просто людьми, а письменниками.

– Мене зацікавила специфіка літературних курсів. Тепер, здається, дуже популярні курси письменницької майстерності. І Ви – людина, яка знає це все зсередини – могли б розповісти щось цікаве.

– Власне, в університеті Шевченка є навіть спеціальність «Літературна творчість». Мені це здається чимось занадто відповідальним. Я в цю спеціальність не дуже вірю, хоча є багато амбітних письменників, які звідти вийшли. Але літературна творчість – це те, що проявляється в людині не в юному віці. Колись Дмитро Павличко казав, що поети є поетами від народження. Леся Українка в п’ятнадцять писала. Пушкін уже в п’ятнадцять писав шикарну поезію. А прозаїки народжуються в сорок років. До сорока років прозаїків не буває. Я не можу категорично із цим погодитися, тому що там, де цифри, – завжди брехня. Але щось у цьому є. Прозаїки приходять пізніше, уже в такому віці, коли є досвід, коли є розуміння інших людей, коли людина не зациклена на своїй біографії. Кажуть, дитяча хвороба – автобіографічне письмо у прозаїків.

– Хтось каже, що головне для того, щоб написати якийсь твір, – це уява. Наприклад, у мене є знайомий, який вважає, що йому не потрібно читати книжки, тому що в нього багата уява і багатий життєвий досвід. Наскільки справедливо те, що на одній уяві можна «виїхати» й написати хороший твір?

– Не думаю, що на самій уяві щось можна зробити. Тоді діти були б класиками світової літератури. Мій малий міг розповідати якусь історію впродовж півтори години. Фантазія там неймовірна, але, звичайно, якщо це записати, це не буде літературним твором. Тому Тортон Вайлдер у фіналі роману «Теофіл Норт» дуже красиво написав: «Пам’ять – велика сила. Пам’ять і уява можуть створити роман».

– Тобто пам’ять більше важить?

– Ну, от пам’ять і уява. Це рідкісне явище, коли людина вигадує художню деталь. Вона її повинна десь взяти. Якийсь імпульс був у житті, і він народив художню деталь. Потім через десять років тобі треба деталь, ти починаєш шурупати в голові. Ти її знаходиш, модернізуєш, адаптуєш до свого тексту. Іншого шляху немає. Вигадувати художню деталь – це невдячне заняття.

– А як Ви думаєте, чому так багато людей хочуть іти на курси літературної творчості?

– Всі люди, які читають книжки, хочуть бути письменниками. Люди, які не читають книжок, письменниками стати апріорі не можуть. Люди, які дуже багато читають книжок, не завжди стають письменниками, тому що для них читання – це вже достатня сублімація, в них немає потреби писати. Але щодо тих, хто записується на мій курс, я думаю, працює чимало факторів. Все-таки є цей привид вільного вибору в академії (НаУКМА – Ред.), який колись був реальним вільним вибором, а зараз він уже так, тінь батька Гамлета. Але хочеться ним скористатися. Ваше покоління більш прагматичне, ніж наше, тим не менше, хочеться чогось такого…

– Душевного?

– Душевного. Щось таке, що в житті не потрібне. І записуються на цей курс. Ще прийдуть на першу лекцію, почують, як я агітую не ходити, чи виписуватися одразу ж із цього курсу – «о, прикольно!».

– І це ще більше їх приваблює.

– Не ще більше, але принаймні дуже мало виписуються після цього. Тобто це не показник. Але тут є один момент. Розумієте, я собі не уявляю людину, яка би п’ятдесят чоловік, що записалися, навчила бути письменниками. Такої людини бути не може в принципі. І уява, і пам’ять – це те, що або є, або немає. Також потрібне мовне чуття, а для цього треба володіти мовою, якою ти пишеш. А оскільки курс україномовний, тут починається велика проблема, бо багато людей, які на лекціях користуються українською, в коридорах розмовляють російською.

– Мені здається, що для молодих людей, які ще не знають, куди себе подіти, має бути якась підтримка. Я задумувалася над цим, але якось не дуже розумію, як люди стають письменниками, куди вони подаються. Є якісь конкурси… Але як люди стають письменниками?

– Ну, як стають письменниками? Люди пишуть. Перший етап – треба написати. Тепер же, Ви знаєте, такий порядок, що ненаписані твори ніхто не друкує. Заборонено в усіх журналах друкувати ненаписані твори. Його треба написати. А коли ти його написав, треба, щоб він полежав, і потім його тверезо оцінити. Це дуже важко. Треба прочитати свій твір так прискіпливо, наче я – та людина, яка мене ненавидить, і яка тільки чекає мого тексту, щоб потім на ньому відігратися за те, що я колись на ногу наступив. Якщо Ви прочитали, Ваш твір отаке випробування витримує, якщо Ви справді бачите, що Ви щось таке сказали, чого інші ще не сказали, що Ви дуже хочете сказати; якщо Ви бачите, що Ви в цьому творі не збрехали, що Ви не підтасували щось, що у вас все існує в якійсь гармонії: сюжет, фабула, реалії, хронотоп, немає натяжок, проколів і так далі, то треба друкувати. Треба нести його в редакцію, не чекати конкурсів. Конкурси – це гра, це може бути цікаво, але продуктивність конкурсів дуже невисока. Треба нести в редакцію.

– Наостанок хотілося ще дещо запитати. Мені цікаво, що Вам дає цей досвід викладання на курсах письменницької майстерності. Наскільки це корисно?

– По-перше, суто прагматично, у нас в журналі зараз є великий портфель дуже якісної прози. Кращі твори з тих, які пишуть студенти, приходять сюди і тут чекають своєї черги. А по-друге, в мене було два роки в житті, коли я служив у радянській армії, і крім цих двох років, я завжди працював там, де мені цікаво.

Зліва направо: Наталя Марченко, Володимир Арєнєв, Тетяна Стус, Сергій Іванюк

– Це щастя.

– Я б не міг працювати на роботі, яка мені не цікава. Мені цікаво це. Мені цікаво дивитися, як люди починають писати. Є такі люди, які пишуть на початку так, щоб я не дай Бог нічого нового про них не дізнався. Тобто приховують себе. Неможливо себе приховати. Вони з недосвідченості вважають, що приховають себе і таким чином вбережуть від того, що я про них щось буду знати. А нещодавно одна дівчинка, яка минулого року вчилася й присилала мені свої твори, які ми друкували в журналі, підійшла й сказала: «Ви знаєте, що я подумала? Ви – чоловік, який про мене знає стільки, скільки жоден інший не знає».

– Це справедливо.

– Мені приємно. Я-то знаю, що це так. Але те, що вона це зрозуміла, і те, що в неї немає сорому за це… Тобто це ще прекрасна терапія – письмо. Люди стають самі собою, коли пишуть.

Розпитувала Ірина Бойко. Фото: Центр літературної освіти, чільне фото: Культурний проект