Матриця українського патріотизму у дитячих книжках: старі пісні на новий лад

Автор: Iрина Гищук


Мусимо визнати: тема патріотизму в українському суспільстві – дражлива та контроверсійна. І діапазон її трактування – від сорому й зневаги до солов’їного замилування, прагнення самопожертви та лютої ненависті до ворогів. Тобто повне (чи, може, замкнуте?) коло. Тому за точку відліку візьмемо узагальнення, що патріотизм – це любов чи сильна емоційна прив’язаність до певної країни (не обов’язково тієї, де народився). І прищепити його дітям намагається кожне суспільство в силу «інстинкту самозбереження». А дитяча література, відповідно, є одним із інструментів для цього.

Варто одразу обумовити: тут не йдеться про писання програмних текстів на замовлення, тобто чистої води пропаганду. Зрозуміло, що автор має право писати про те, що він хоче, і так, як він вважає за потрібне. А читач, відповідно, читати або ж ні. Мова радше про те, що будь-яка дитяча книжка, як і інший текст, відображає світогляд автора, а отже містить елементи певних ідеологій, зокрема й патріотичного характеру. Тож і почуття власної любові до країни автор може передавати усвідомлено, тобто цілеспрямовано прописувати в тексті певні дидактичні моменти, а може – пасивно, ніби на тлі, вимальовувати самоочевидні для нього цінності, константи власного світобачення. І головна заковика тут в самому авторі: що саме він вважає патріотичним і в якій формі це подає.

Зрештою, те саме стосується тексту будь-якої тематики. Автори можуть писати більш чи менш професійно, цікаво, оригінально, або й узагалі практикувати цілковите графоманство. Та якщо про останнє можна відверто сказати щодо нейтральної казочки про лісових звірят, то твір із маркерами патріотизму перетворюється ледь не на «священну корову», де все інше, зокрема і літературна якість тексту, виявляється неважливим, адже «книжка вчить любити Україну»…

Ілюстрація: Юрій Журавель

Водночас, саме до таких книжок варто бути особливо прискіпливими. І то з двох причин. По-перше, історія свідчить: тема «любові до країни» є дуже спекулятивною. І під її «соусом» можна подавати дуже різні ідеї. Нацистські та радянські концтабори діяли в ім’я патріотизму. І ку-клус-кланівці вважали себе патріотами. Любити свою країну можна по-різному, та при всьому важливо, щоб це був раціональний патріотизм із здатністю до критичного осмислення, а не сліпа заідеологізованість. А цінності українського патріотизму у суспільній свідомості досі чітко не сформовано.

А по-друге, дитяча література пропонує не лише візію того, «як любити», але й «що саме любити», адже вона формує дитячий погляд на країну, її образ. Звісно ж, найефективніше це робить книжка, у якій дитина може впізнати власні реалії, себе та своїх однолітків. Та, певною мірою, це стосується будь-якого дитячого видання українською мовою. Адже будь-яка книжка викликає емоції – ті краплі, із яких і виникають почуття, зокрема й до країни. І в цьому контексті чи не найбільш цінним для незалежної України виданням досі є абабагаламагівський переклад «Гаррі Поттера», який захопив і спонукав читати українською тисячі школярів.

Якою постає Україна у нашій сучасній дитячій літературі – тема окремого огляду. Наразі ж зосередимося на тому, яким є патріотизм у книжках останніх років (після 2013-го) для дітей віком 8+.

Війна forever

Найперше, що впадає у вічі, це те, що патріотизм найвищого ґатунку традиційно лежить у військовій сфері: боротися за волю країни, воювати, героїчно загинути.

«Хочеться, щоб кожен хлопчисько, який гортатиме ці сторінки, з головою поринув у час і простір славетних битв, уявив себе героєм-захисником, відчув своєю рукою вагу меча Святослава Хороброго, приміряв обладунки Князя Острозького, поцілив у ворога галицьким арбалетом чи базукою кіборга, махнув козацькою шаблюкою і чимдуж крикнув переможне: Слава!!!», – такою емоційно-захопливою передмовою розпочинається книжка Юрія Журавля «Битви за землю рідну». На наступних майже півсотні сторінках так само завзято й барвисто йдеться (причому не лише українською, а й англійською) про 14 визначальних битв: від розгрому Святославом Хоробрим Хозарського каганату (965) до оборони кіборгами Донецького аеропорту (05.2014 – 01.2015).

Книжка зроблена цікаво й сучасно. Кожна битва – це один розворот: трошки тексту, портрет полководця та коротка інформація про нього, дата битви, її девіз та велика ілюстрація у дусі коміксу – динамічна, емоційна, інколи з дрібкою гумору та купою деталей, які цікаво розглядати й обговорювати. Текст, сповнений пафосної героїки та багатий на патетичні епітети, дає чіткий дороговказ: хто друг, а хто ворог. Вибір військових операцій теж не претендує на об’єктивність: Москва є супротивником у більшості з 14 битв.

Видання – приклад якісної ідеологічної пропаганди. Зрештою, автор цього і не приховує: «Якщо ми терміново не візьмемося за виховання наших дітей, цим буде займатися хапкий сусід, перетворюючи їх на яничарів», – пише він.

Мораль байки зрозуміла: у нас війна. Але війну не варто романтизувати – натомість варто чітко усвідомлювати її реалії, причини та наслідки.

Ворог біля воріт

Друга тенденція – дихотомія, політизованість та обов’язкова присутність ворога.

Найкраще це проявляється у детективах Андрія Кокотюхи «Гімназист і Чорна Рука» та «Гімназист і Вогняний Змій». У книжках восьмикласник Юрко Туряниця потрапляє у кримінальні історії, які врешті розплутує разом із відставним міліціонером Шпиком. Письменник змішав просто таки вибуховий коктейль: продажні силовики, слизькі нащадки зрадників, нечисті на руку чиновники, герої Крут та АТО, убивство, наркотики і підпали історичних будинків. За всім цим – ворожа рука Москви, яка намагається «стерти пам’ять про наших героїв».

Тішить, що письменнику вдалося вплести в екшн патріотичні елементи без моралізаторства та нарікань на нашу бідну-нещасну долю. Насторожує, що в тексті повно національних стереотипів та кліше: козакам не можна боятися, колишня вчителька російської мови з Донецька – така собі зверхня злюка, кримінальна шпана теж донецька, росіяни все крадуть та привласнюють, «хороша, чесна людина, патріот» – це, звісно ж, характеристика ветерана АТО.

Одне слово, світ поділяється на своїх та чужих і жодних тобі півтонів. І ця дихотомія не може не насторожувати. Як й інший «наріжний камінь» нашого патріотизму: постійно захищатися від ворога, будувати власний образ на протиставленні з суперником. Та доки всі сили йдуть на боротьбу, немає внутрішнього поступу, розвитку. Може, варто нарешті припинити постійно озиратися і доводити, що «ми – не вони»? І тоді, можливо, ми будемо не лише гасити палаючі будинки, а й звільнимо ресурс, щоб будувати нові. І про охорону пам’яток теж зможемо дбати заздалегідь: бо охороняємо не від когось, а через усвідомлення їхньої цінності.

Міфологія VS критичне мислення

«Дике літо в Криму» Зірки Мензатюк – ще один ідеологічно-правильний текст, наскрізь просякнутий дихотомією, лозунгами та стереотипами. Патріотів тут видно здалеку за жовто-блакитними стрічками на рюкзаках. Пластун, за замовчуванням, є сміливим та вправним і йому годиться «виголошувати мобілізаційну промову». І родина головної героїні, звісно ж, зразково-правильна, а мама щоразу звертається до батька «мій друже». А діти-татари при першій же зустрічі з українськими однолітками одразу розповідають про депортацію…

Та найбільше вражає ситуація, коли пластун-патріот Северин не хоче дружити з «татарчуками», мовляв татари колись зрадили козаків, а ще «нападали, ясир гнали» й Україна через них купу сліз пролила. Звісно ж, зрештою герої книжки не лише подружаться, а навіть побратаються (проміжного ж бо варіанту не існує!). І мудрі дорослі пояснять читачам, що в давні часи лиш «хто з ким не чубився», «і воювали, і торгували – усього було» і «не все так просто з тим Берестечком». Діти дізнаються і про жахи Сюрґюну (що вочевидь і ставила собі за мету авторка). Та попри це все, сама поява такого епізоду в дитячій книжці демонструє, що оцінювати людину за формальною ознакою – у цьому випадку національністю – припустимо! Добре, що стосунки українців з татарами наразі дружні. А як мали б поводитися діти, якби зустріли малих росіян?

Оця припустимість ворожнечі через національну приналежність чи не найбільше свідчить про те, що намагаючись прищепити дітям любов до України, письменники часто послуговуються матрицею радянської пропаганди. Образ ворога, дихотомія, декларація «прописних істин» та використання символів-маркерів, як-от піонерський галстук, – це все міфологія, а хотілося б, нарешті, кроків у бік розвитку в дітей критичного мислення.

А ще в тексті поміж рядків відчитується густа образа. Так, ми чуємося скривдженими і це наша біда. Та чи варто передавати цей важкий тягар іще й дітям?

А от що у книжці справді є патріотичним, так це чудово виписані настій та атмосфера Криму: його краєвиди, пахощі, стрімкі стежини, густа спека та палюче сонце, дикі малолюдні місцини та дружні бесіди коло ватри, маленька татарська кав’ярня – усе те, за що ми любимо Кримський півострів.

Патріотичне аматорство

Ще одна характерна риса, яку неможливо ігнорувати у книжках з патріотичними мотивами, це пріоритет змісту над формою.

«Казки сонячного півострова» Наталки Кримської – це та книжка, історія самої появи якої викликає повагу. Адже авторка народилася і продовжує проживати в Криму, казки почала друкувати на сайті «Кримський бандерівець», читачі якого й переконали видати їх окремим виданням. Гроші збирали зі світу по нитці, а потім через усі блокпости провезли наклад на територію окупованого півострова. І вже за цю консолідацію однодумців перед авторкою хочеться скинути капелюха.

Казки й справді патріотичні у значенні «відверто проукраїнські», адже там є і сірі чоловічки, які запровадили свої «сірі порядки», і рідна мова, і два кордони, які заважають дівчинці побачити рідну бабусю, і король Лиходій, зображення якого виразно нагадує Путіна, і ностальгія за жовто-блакитним світом. Ба більше, казки несуть свідомі посили про те, що варто самим змінювати півострів і відмивати його від сірого бруду. На півострові без жодних застережень уживаються геть різні герої: не лише татари й українці, а й тварини, дощик Кап, Зірочка, колишній пірат тощо. А рожева кішечка раптом усвідомлює, що світ має багато кольорів, а не лише рожевий.

Ілюстрація: Віра Граф-Нестерчук, life.pravda.com.ua

Попри це з літературної точки зору книжка відверто аматорська. Герої та обставини без жодної структури з’являються й зникають, хаотично перетинаються в різних казках, які, до слова, не об’єднані спільною сюжетною лінією, а в багатьох її взагалі немає. Це радше оповідки про життя на півострові, які батьки придумують на ходу дитині перед сном. Перетворити їх на літературну казку – насправді ще той виклик. Окрім того, текст просто-таки рясніє моралізаторством та радянськими рудиментами. Зразкові герої зразкових казок читають, прибирають, вчаться, сумують за минулим, вірять у «світле майбутнє». Найзразковіший приклад – Надійка, яка щойно закінчила розглядати подарунки з Німеччини, «сіла за стіл та розгорнула підручник. Вона вчила німецькі слова, повторювала правила, читала й перекладала текст, відповідала на запитання до нього. […] Завтра ми пишемо контрольну роботу, і я повинна гарно підготуватися до неї. […]. Це дуже важливо – знати іноземні мови».

На малюнках, що рясніють жовто-блакитними кольорами, – діти у вишиванках та татарських тюбетейках, багато котиків, песиків та інших дружніх звірят, книжки та інші до оскоми знайомі з дитинства образи.

Сумно, та патріотична риторика в сучасних українських дитячих книжках досі відгонить радянщиною, лишень навиворіт. Автори ніби переспівують «старі пісні про головне», відтворюючи структуру радянської міфології: ми конструюємо образ ворога, запроваджуємо візуальні символи, пропонуємо дітям приміряти на себе образ «правильного» національно-свідомого героя. Ось тільки діти, що від народження перебувають у різнокольоровому та різновекторному глобалізованому та віртуальному світі, не вірять цим чорно-білим замальовкам.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: