7+

Мія і її гризоти

Ольга Купріян

Оля РУСІНА. Мія і місячне затемнення / Ілюстрації: Грася Олійко. – Львів: ВСЛ, 2019. – 240 с.
Уподобань: 4

Дотепна і зворушлива, переконлива і щира – саме така нова повість відомої авторки Олі Русіної «Мія і місячне затемнення». У центрі оповіді двоє школярів, Мія і Матвій, а також молодший брат Матвія, якого друзі кличуть… Людожерчиком. На щастя, це тільки дитяче прізвисько, всі люди в історії Русіної залишаються цілими й неушкодженими. Ба навіть почасти зціленими, якщо брати до уваги душевні рани.

«– А можна мені не йти до школи? – одразу спитав Матвій.
– Синку, ти ж знаєш, – відповів тато. – Школу так просто не скасовують.
– Навіть через сонячне затемнення?
– Ну, це ж не землетрус.
– А коли буде землетрус?»

Мія живе з дідусем у великій квартирі, Матвій і Людожерчик – сусіди Мії й водночас найкращі друзі. Пощастило дівчинці! Однак… а що ж Міїна сім’я? Батьки Мії розлучені. Мама з вітчимом і маленькою сестричкою живуть окремо в іншому районі великого міста. Бачаться вони на вихідних, і в цьому – одна з причин Міїних гризот. Додамо ревність до молодшої сестрички й натягнуті стосунки з новим маминим чоловіком, а ще – вимушену розлуку з мамою. Весь цей «коктейль» почуттів Мія сповна переживає у свої десять.

Друга причина – раптово з’являється тато, якого вона давно не бачила, й посвячує дівчинку у велику таємницю роботи в Астрономічній Обсерваторії. Авжеж, це саме те, що примушує серце кожної дитини тріпотіти в передчутті Великої Пригоди. Утім, третя причина Міїних гризот у тому, що не все з того, про що розповідають дорослі, – правда. Правда і брехня мають багато граней, і читачі разом із Мією, без дорослих повчань із боку авторки, зможуть самі розібратися, що добре, а що погано. Оля Русіна правдиво і з гумором говорить із читачами про те, що в житті не завжди все складається так, як ми того хочемо. Але часом і це – не найгірший варіант.

Книжку проілюструвала художниця Грася Олійко. Чорно-білі зображення, ніби промальовані дитячою рукою, вдало доповнюють гумор авторки. Оля Русіна, наприклад, уміє дотепно жартувати про фемінітиви:

«–А песику дозволять спати у моєму ліжку? – запитав Людожерчик якось увечері у бабусі.

– Не дозволять, – сказала бабуся. – І ти ж знаєш, що звати її Марта, тому вона не песик, а…

– Песикиня? – здогадався Людожерчик.

– Хм, може бути, – погодилась бабуся. – Або собака. Чи просто жінка-пес».

Ілюстрації: Грася Олійко

Загалом у повісті чимало дотепних епізодів. Персонажі, як і годиться нормальним дітям, весь час щось вигадують. Наприклад, придумують план захоплення пиріжків у їдальні під час сонячного затемнення. Або розповідають молодшим братам історію про те, що загублені шкарпетки ночами шукають свою пару. А дорослі, як і годиться дорослим, весь час потрапляють у незручні ситуації. Як-от письменник, якому Матвій приніс для автографа щоденник – щоб не показувати батькам зауваження за поведінку. Яка різниця, чий підпис?

У повісті цілком упізнаваний Київ: дітлахи мандрують у Національний художній музей України і планетарій, переїжджають місто з одного кінця в другий на метро й потроху вчаться орієнтуватися на місцевості. Разом з тим місто постає в книжці з дитячої перспективи, завдяки чому деякі звичні об’єкти національного масштабу набувають несподіваного значення. Та найважливішими у книжці залишаються стосунки – часом складні, такі, що вимагають недитячих рішень, та все ж такі важливі для кожної людини (і навіть для малого Людожерчика).

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар