Молодіжна проза: що, для кого і навіщо?
Автор: Євген Стасіневич
Роздумуючи про адекватне читання для «зрілих підлітків», хоч-не-хоч, але найперше дивишся на явища хронологічно найближчі. А отже, на «українську молодіжну прозу». Найпростіше і, певно, найвлучніше визначення причетності такої прози для означеного читача – це те, що її написали молоді люди (різниця у віці її представників подекуди є вельми суттєвою) про молодих людей.
Традиційно до її представників зараховують твори Любка Дереша, Ірени Карпи, Світлани Поваляєвої та Сергія Жадана. Дещо осторонь стоїть Таня Малярчук. Але я вніс би певні поправки, які не мають жодного цензурного підґрунтя. Справа в тому, що Поваляєва і Жадан – найстарші серед названих авторів, і на творчості Поваляєвої я волів би не зупинятись, оскільки коло її проблем, де чільне місце займає ностальгія за київською гіпівською молодістю, не є близьким сучасним підліткам у моєму розумінні, а з того, що написав Жадан, слід відзначити лише перший його роман, «Депеш Мод», де йдеться безпосередньо про ранню молодість, яку можна вважати ще юністю. Від середини 2000-х років – а це час, коли «молодіжна проза» максимально проявила себе – майже не з’явилося авторів, яких без гризот совісті можна було би додати до цього ряду. Певно, лише Сашко Ушкалов зі своїм «БЖД» може вповні на це претендувати. А про «Пациків» Дністрового і «Зоопарк» Кокотюхи таки варто говорити окремо.
Молода українська проза є, сказати б, максимально «ґендерно виразною». Іншим боком цієї медалі є її автобіографізм: дівчата про себе, хлопці про себе. Почнімо з хлопців. Любко Дереш написав перший роман «Культ» (який згодом знайде продовження у романах «Поклоніння ящірці» і «Намір!») у 16 років. Це взагалі явище рідкісне – коли вік автора і вік цільової аудиторії аж так збігаються. Дерешеві герої не зовсім звичайні хлопці, вони радше становлять альтернативу «гопівському» середовищу, в якому змушені перебувати. Вони креативні й здатні до опору всьому негативному в суспільстві, але їхній романтизм дуже швидко перетворюється на банальний цинізм. Хоча цим їхні внутрішні колізії і не вичерпуються. І якщо тут читачеві легко ідентифікувати себе з персонажами, то далі побачимо дещо іншу картину.
Герої «Депеш Моду» Жадана хоч і старші за віком, але відрізняються від персонажів Дереша не на свою користь – вони відверто і глибинно флегматичні, у них відсутні чіткі цілі. Спосіб їхнього існування – алкогольне снування нічним Харковом. Тобто цілком химерна життєва «філософія», яка веде до того, що загалом симпатичні персонажі просто захлинаються свободою. Але написано це хвацько, і, що особливо слід зауважити, добрі уривки роману справді вкрай смішні. Саме це великою мірою і рятує харківського письменника. Згадуваний роман Ушкалова «БЖД» можна помістити десь поміж текстів Дереша і Жадана: тут багато беззмістовного бунту і «метафізичної інтоксикації», але й потреба у перетворенні існування на життя через «високі» цілі є очевидною.
Інфантильність героїв чоловічої частини нашої молодої прози не підлягає сумнівам, як і постійне розділення на «я» і «всі», до того ж ці «всі» тут беззастережно винні у всіх проблемах «я». З одного боку, такий ступінь інфантилізму є близьким і зрозумілим у підлітковому віці, із другого – може здатися, що вірус вічної інфантильності так і чигає тут на «незміцнілі організми». Але страхи, як на мене, зайві – сучасність і так докладає усіх зусиль, аби комплекс Пітера Пена став визначальним у світі. Сучасне суспільство – це суспільство підлітків, які страшенно не хочуть брати на себе відповідальність і дорослішати. З одного боку, молодь відчужена від світу як такого, вона не відчуває його частиною себе – і це великою мірою те пострадянське, що прозирає скрізь і в усіх. Звідси – якщо дуже просто – і таке легке викидання сміття прямо під ноги. А з другого боку, віртуалізація життя також ніяк не сприяє витворенням ситуацій, коли відповідальність сама лягає на плечі.
«З одного боку, такий ступінь інфантилізму є близьким і зрозумілим у підлітковому віці, із другого – може здатися, що вірус вічної інфантильності так і чигає тут на «незміцнілі організми».
З авторами-жінками справа зовсім інша. У романах Ірени Карпи («П’ятдесят хвилин трави», «Перламутрове порно. Супермаркет самотності») бачимо сильну молоду героїню, яка намагається боротися з численними стереотипами і не стримує себе в засобах. Вона може бути сексуально розкутою, може епатувати, може дратувати, може лаятися найнесподіванішими словами, але вона хоче бути справжньою і часто хоче звичайного людського щастя. А ще вона страждає і виявляє цілком справжні людські емоції. І це підкуповує.
У творчості франківчанки Тані Малярчук («Згори вниз», «Як я стала святою», «Звірослов») у всій повноті постає проблема забороненого кохання, кохання як чогось такого, що конче має сприйматися природним у будь-яких своїх виявах. Авторці йдеться про самотність і шляхи її подолання або й про те, що з певними речами просто слід змиритися. У цих романах справді можна простежити «позитивну програму», тут наявні конкретні життєві стимули, орієнтири і мрії. І цим, як на мене, наші «молоді письменниці» приємно відрізняються від наших значно похмуріших і безпорадніших «молодих письменників».
Та головне питання знову те саме: а чи захочеться, приміром, потенційному читачеві витрачати час на просякнуті вулично-бунтівним духом романи Дереша чи сюжетно невибагливі тексти Карпи в епоху тотального Інтернету, коли соціальними мережами (особливо їх підлітковим сеґментом) ширяться найрізноманітніші матеріали приблизно цієї ж проблематики, з відеороликами включно? І хоча я віддаю перевагу літературі майже в усіх схожих «протистояннях», тут мушу сказати, що я геть не впевнений.
Або це можна сформулювати і так: проблематика романів тих авторів, про які йшлося вище, часто суголосна життєвим пошукам 15–18 літніх, десь про таке і хочеться в цьому віці читати, але те, як це зроблено, те, як це подано, може здатися в цьому віці надміру простим і поверховим. Очевидно, що «складне» і «глибоке» тут теж не є самоціллю, але мова радше про той ступінь «щирості», що межує із (без)сюжетною банальністю і несмаком.
Отже, гарантувати задоволення чи віднайдення потрібних відповідей у процесі читання цих книжок я, звісно, не можу – їх узагалі не слід шукати в книжках. Книжки – то лише більш чи менш плідне середовище, в якому читач може краще чи гірше зрозуміти себе і свої потреби. Але запевню, що Дереш буде запальним і фантасмагоричним, Жадан – упізнаваним і смішним, Карпа – розкутою і «хардовою», а Малярчук – незвичайною, проникливою і душевною. І всі вони будуть щирими. Це взагалі питома ознака молодої прози – вона щира.
Щоправда, недавно я почув думку, яка страшенно потішила мене влучністю і дотепністю. А звучала вона так: «Уся погана поезія страшенно щира». Наскільки це стосується сучасної української прози, вирішувати кожному окремо.
Слід спробувати всього. І якщо добре й наполегливо пошукати, то з великою вірогідністю знайдеться не одна «перлина», що в читацькому еквіваленті приблизно дорівнює декільком годинам запійного читання і ще більшій кількості годин, що припадають на найчудовіше – на читацький «післясмак». Правду кажучи, воно того варте.
