11+

На півдорозі до: «Шапочка і кит»

Валентина Вздульська

Катерина БАБКІНА. Шапочка і кит: повість. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 60 с.
Уподобань: 12

Тези про потребу розробки реалістичних тем у вітчизняному дитліті останніми роками звучать у спеціалізованих медіа з більшою чи меншою інтенсивністю. І якщо придивитися пильніше до продукції найбільш «адаптивних» українських видавництв, виникає враження, що цей соціальний запит потроху породжує відгук авторів і видавців. Для прикладу, «Фонтан казок» започаткував серію реалістичної прози «Книжка про мене», а «Видавництво Старого Лева» впродовж року-двох видало одразу кілька повістей, зокрема перекладних, та книжок-картинок на теми недуги, смерті, сирітства, булінґу, війни тощо.

Серед останніх помітних видань на тему дитячої хвороби – повість про хворого на лейкоз хлопчика «Шапочка і кит» від Катерини Бабкіної. Зародок цього тексту можна було помітити в попередній дитячій книжці письменниці – повісті «Гарбузовий рік», де побіжно описано дитину на інвалідному візку й переважає той самий щемкий, медитативно-філософський настрій.

Головний герой нової книжки на прізвисько Шапочка – 8-річний хлопчик у полоні смертельної недуги. У його житті більше немає басейну, смачної їжі, школи й решти звичних для малечі речей. Натомість є лікарня, болючі аналізи, незмінні щоденні пігулки та синці на тілі – свідчення хвороби. Але одного дня в Шапочки з’являється ще дещо, точніше, дехто. Це справжній Кит, що припливає щовечора до вікна і стає таємним другом хлопчика.

Добре відомий і успішно апробований прийом «співрозмовника для хворого» (згадайте «Оскара і Рожеву Пані» Е.-Е. Шмітта або «У дзеркалі, у загадці» Ю. Ґордера, де з дівчинкою Сесілією розмовляє ангел Аріель) дає змогу сконструювати ряд доволі умоглядних філософських діалогів, що торкаються тем щастя, мети життя, сенсу страждання, любові, розчарувань і прагнень.

– Мені здається, якщо хтось хоче, щоб йому було добре, і не знає, як – потрібно просто мати кота чи пса і любити їх.

– Можна любити і не мати, якщо саме це – головне, – сказав кит.

Що непевнішим робиться стан хлопчика, то більше відкриттів чекає на нього. Бовтаючись у спогляданні, самозаглибленні й спостереженні, як Йона в череві кита, і делікатно й ледве помітно віддаляючись від рідних, Шапочка відкриває для себе нові й нові ракурси, світ починає виблискувати незнаними раніше гранями, а відтак приходить своєрідне розуміння й смирення, породжуючи алюзію до ще одного біблійного пророка – Йова.

– Мені здається, якщо хтось хоче, щоб йому було добре, і не знає, як – потрібно просто мати кота чи пса і любити їх.
– Можна любити і не мати, якщо саме це – головне, – сказав кит.

Філософський потенціал книжки підкреслюють і доповнюють багатозначні ілюстрації Юлії Пилипчатіної, яка вже працювала з Катериною Бабкіною над «Гарбузовим роком». Як і раніше, в її малюнках – багато символічного кольору й простору, а також міфологічної семантики: вода-кінець і вода-початок, душа-пташка, темрява черева, що є одночасно й смертю, і зародженням…

Читайте також: Дитячо-недитяча повість

«Шапочка і кит», можна спрогнозувати, матиме багато прихильних дорослих читачів, що полюбляють прозу такого типу, тим паче що незаперечний поетичний талант авторки і тут проявляється вишуканістю стилю. Зовсім інше питання – наскільки прийнятною є ця книжка для своєї цільової аудиторії – дітей 7–10 років?
«Технічні» вимоги до текстів, адресованих молодшим читацьким групам, є доволі конкретними: простіший синтаксис і лексика, доволі обмежений обсяг, динаміка й «гачки», що чіпляють увагу юного читача з першого ж речення. Помилка, яку часто роблять дорослі «виписані» автори, пишучи для дітей, – недостатня простота й адаптованість, що заважає їм комунікувати із недосвідченим читачем. У цьому сенсі «Оскар і Рожева Пані» та «У дзеркалі, у загадці» також не є, власне, дитячими текстами.

Ще одна риса «Шапочки і кита», яка не наближає повісті до читача-дитини, – це авторський голос. Оповідь від першої особи, якщо це 8-річний хлопчик, вимагає поступатися вишуканістю на користь реалістичності, але це вдається письменниці не завжди. Часом вустами Шапочки й справді говорить Шапочка, але частіше – якась золота середина між дитячим персонажем і дорослою Катериною Бабкіною, бо саме цьому компромісному, а не 8-річному нараторові належать усі ті красиві пасажі й філософування на зразок:

Усі вони ховалися від дощу над дощем, млосно нудьгуючи без своїх маленьких друзів. Кілька космічних кораблів, що належали хлопчакам з одного класу, гасали десь понад обрієм наввипередки, а зовсім дівчачий білий кінь з веселковою гривою ступав обережно довгими ногами, спускався зовсім низько і поскубував собі трошки сірої хмари, ніби жував траву на пасовиську. Слідом за ним і собі скуб хмару круглий білий баранець із срібними бубонцями на шиї. Був ще інший кінь – велетенський, чорний, у збруї і з міцними чорними крилами. Він схарапуджено скошував очі на своє порожнє сідло в очікуванні легкого невтомного вершника. Зграйка білих метеликів спритно обминула, обтекла нас із китом і полетіла кудись вгору, вгору – там, де закінчувалася шия і крутилася праворуч і ліворуч маленька голова гігантського брахіозавра. Велетенська, як цілий захід сонця, руда, аж червона, лисиця розляглася ліниво крайнеба, помахуючи довгим сяючим хвостом.

Така ж квазіреалістичність притаманна часом і голосам інших персонажів. «Не бачиш, де дощ? – мама знову глянула туди ж, куди я, і кит знову з блискавичною швидкістю зник. – Дощ отам, вгорі, на півночі. Він ще плюскається сам у собі, але скоро неодмінно випаде», – так висловлюються хіба персонажі магічного реалізму. І він справді був би дуже бажаним в українському дитліті, аби хтось із авторів захотів і зумів втілити його витримано.

Щоб порівняти стилі викладу, доречно пригадати вже класичну книжку про рак у дитини «Садако і тисяча паперових журавликів» (1977) Елеанор Коер, де розповідь пряма, проста й невимушена, як і мусить бути для молодших читачів. Інший приклад, для ще молодших діток, в якому теж обігрується тема головних уборів, – «Капелюхи Кеті» Труді Крішер.

«Шапочка і кит» – книжка, яку варто вітати як завдяки її темі, так і доброчинній місії (5 гривень від вартості кожного купленого примірника перераховується до міжнародного доброчинного фонду «Таблеточки» на допомогу дітям з раком крові). Але із суто художнього погляду вона має бути оцінена тверезо: як текст із неймовірним задумом, вербальне втілення якого вже «на півдорозі до, але ще не зовсім там, де треба».

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар

Увiйти за допомогою: