Навіщо справжні казки?

Автор: Аліна Штефан


Казки – річ дуже важлива. Люди вважають, що вони творять казки.
Але насправді все навпаки.
Террі Пратчетт

Стою біля полиць однієї міської книгарні й сумую. Через що? Дехто буде сміятися з моєї проблеми, згадає анекдот про «несправжні новорічні кульки», але мені не смішно: здається, що сучасній українській казці не вистачає філософії та глибини справжніх казкових архетипів… Так, я думаю, що нинішні казки переважно занадто легкі за сюжетом і його втіленням, пишуться швидко й так само квапливо прямують до читачів. Щоразу помітніше, що вони дедалі більше втрачають головне – силу й дух казки. Читача прагнуть насамперед розважити яскравою формою, привабливою новою «ідеєю», заради якої й писалася книжка, проте часу, щоб виписати навколо неї світ, і терпіння в авторів, на жаль, вистачає не завжди.

Із другого боку, відбувається таке спрощення дитячої казки не лише через швидкість процесів сучасного книжкового маркетингу, а ще й, мабуть, тому, що самі письменники й видавці не дуже вірять у розум та уяву дітей у віці від 9 до 13, вважаючи, що алегоричність і метафори по-справжньому казкового сюжету їм збагнути не до снаги. У багатьох сучасних пригодницьких книжках категорії 9+, які претендують на елементи казковості, у фабулі все вкрай просто: пішли туди, знайшли того, пішли до школи, полетіли у чарівне місце, виконали страшні завдання, усіх перемогли, залишилися назавжди іншими, але неушкодженими. Натяки на філософське осмислення дійсності героїв мінімальні, крок убік від стандартної структури «мама-тато-я-сестричка-братик-бабуся-дідусь-друзі» вважається нечуваною сміливістю.

Далі стандартизованість уже звично розбавляється суперсучасністю й майже кічевістю, порожність оздоблюється складною і перевантаженою всім одразу фактурою. Але пригоди героїв розкручуються по прямій, нанизуються на одну й ту ж нитку, відтворюючи ту ж біганину, що вирує в реальному житті, але нечасто переходить на «наступний рівень», і з характерами все знову просто, лише чорне й біле: хороші дітки й погані. Усе це дивно, якщо згадати, скільки успішних чарівних сюжетів зварено в чаклунських казанах сучасних світових казкарів і класиків дитячої прозової магії. Астрід Ліндґрен, Роальд Дал, Міхаель Енде, Діана Вінн Джонс, Джон Толкін, Джоан Ролінґ, Корнелія Функе, Туве Янсон, Клайв Льюїс, Філіп Пулман – так, я свідомо обираю найбільш круті імена з усього світу, бо це і є той рівень, якого наші читачі загалом не мали б, якби не переклади.

9–10 років – то завжди перехід від казок більш буквальних до філософського трактування сенсів, бажання торкнутися дорослого життя, відчути висоту й глибину. «Гаррі Поттера» не було перечитано хіба по діагоналі, «Володаря перснів», мабуть, іще зарано, і що маємо? Батьки, хто трохи в курсі, починають читати «Часодіїв» (книжку української авторки, яку «відкрило» російське видавництво й лише за кілька років зауважили українські), вагаються перед полицями з Персі Джексоном, перелякано тримають у руках Пулмана або Пратчетта. У нас нема підліткових книжок із реальними підлітковими проблемами? Але в нас нема й нереальних казок для 9–14-річних. Не замовчувати проблем дорослішання – це класно, але не відчути себе героєм однієї з багатьох нескінченних історій у 10 років і є коренем багатьох підліткових проблем.

«Дракони, вперед!», «Таємне Товариство Боягузів та Брехунів», «Чудове Чудовисько», «Галуна-Лалуна», «Розбійник Пинтя» – нові українські казки, якими діти тепер зачитуються у 7–9. Утім, читачі мають звичку виростати з книжок: можна, звісно, уп’яте перелічити з Прохаськами всіх кротенят (завдяки яким українська казковість наблизилася до паралельного всесвіту іншої нової казки, майже тувеянсівського штибу), а далі озирнутися й піти по колу. Наступна вікова категорія вимагає певного стрибка, а для цього потрібен трамплін. І соломою під трампліном – саме «Гаррі Поттер», а ще «Ірка Хортиця», а далі… далі чомусь одразу російська «Астровітянка», а потім знову коло, і вже на столі або під ліжком – «Роня, дочка розбійника», «Брати Лев’яче Серце», «Орден порцелянових лицарів», «Балакучий згорток», «Момо», «Мандрівний замок Хаула». І ось на «Замку» моя читачка здається і повертається до найзатишнішого у світі Герріота, який майже казка, написана життям. Ще кілька днів – і знов у шкільній торбинці Ролінґ.

Будь-яка казка, як відомо, має свої закони, згідно з якими розгортається її всесвіт. Кожен завзятий читач інтуїтивно знає, що і як має відбуватися в казковому просторі. Казковість – вона у власне структурі тексту, сміливості автора перекласти відповідальність на читача, дозволити йому інтерпретувати прочитане. Чимало сучасних українських казкарів лише додають щось чарівне до суто реалістичного, не грають за правилами казки, а намагаються встановлювати власні, зовсім не зважаючи, що казка перетворюється на підробку, сценарій дитячого свята, де все вирізано з картону. Але казки, що врешті-решт отримують почесну нагороду – місце під подушкою, не заграють епатажем до дитини, а навпаки, тягнуть угору, лякають, надихають і вимагають дорослості.

Дорослішання – це теж казка, і воно не терпить фальші ні в чому. І якщо в нас сегмент видання казок (фентезі, фантастики) для 9+ спрямовано всуціль на смаки пострадянського дорослого, то самі дорослі разом із видавцями їх і будуть читати. Щоб 10–14-річний повірив автору, щоб сталася нова казка, її потрібно знайти, як точну мелодію, і мати час і увагу, щоб, перекидаючи з долоні в долоню, роздивитися й досконало розповісти.

Print Form
Подiлитись:

Відгуки/1

  1. “Вплив літератури на дітей з досвіду роботи педагога”. Дуже погоджуюсь з точкою зору попередньої дописувачки Аліни Штефан. Казки це специфічний вид творчості. В казках повинні бути присутні гіпербола, метафора, порівняння, аллегорія, специфічний для казок початок (….”жили-були”, або …..”в одному царстві-государстві”, або… “одного разу”), який не просто так, не потрібний елемент, а він налаштовує увагу дитини на потрібний лад споживання цього інтелектуально-навчально-виховного продукту. Казка повинна мати виховне значення, містити мудрість. Нажаль, ми з педагогами прийшли до висновку, що приблизно 75 % написаних зараз казок пусто-порожні, плоскі, як і пише попередня дописувачка. Та ще і до того ж, зважаючи на брак досвіду роботи з дітьми їх авторів, мають великі психологічні недоліки про які я скажу трохи нижче. Не проводиться, нажаль, психолого-педагогічна експертиза казок перед друком, про що ми будемо наполягать в своєму листі до Міністерства Освіти. А якби проводилась, то більшість з творів не була б допущена взагалі до друку. Як педагог хочу наголосити на тому, що автори, нажаль не знають психологічні особливості дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, для яких призначений цей літературний продукт. Та навіть педагогічна освіта це ще не все. Повинен бути багаторічний безпосередній педагогічний досвід повсякденного спілкуванні з дітьми. Але звичайно є і винятки, це просто талановиті автори, яких відтісняють імениті. Один з наших педагогів сказав:” Талант потрібно плекати і підтримувати, а бур’ян ! – він проб’ється сам.” От що ми нажаль і бачимо в дитячій літературі. А тепер конкретно про деякі твори. Гарні відгуки дітей, педагогів та батьків отримали такі твори: “Горобець-веселунець” Олени Беркут, “Казочка про зайчикову знахідку”, Івана Андрусяка. А ось його казочка “Казки тата Дибала” викликала у дітей одне питання: “А чому тата, автор обзиває Дибілом?”. УВАГА АВТОРИ!!!! Діти сприймають текст безпосередньо!!! Казка є спонуканням до наслідування! Тому, якщо це читає Марина Павленко, то прошу її звернути увагу на “Казки з Ялосоветиної скрині” та особливо “Хатка для Нехайла”. Бо ж памятаю, як одна мама мені нарікала, що донька після читання про Ялосовету сприйняла це буквально і образила стареньку, що жила неподалік в селі, дразнячи її Ялосоветою. Мати розповідає, що налаяла доньку за це. Наступного дня вона прочитала “Хатка для Нехайла” і намела цілу купу сміття під шафу і сиділа чекала, поки повикочуються Нехайлики, мовляв у тієї ж дівчинки з казки викотились, то чому ж у мене не викочуються. Мати знову налаяла. Тоді дитина з сльозьми на очах крикнула:”Чому ж мамо та тьотя пише такі неправильні казки, а ТИ! МАМО! мені їх читаєш!” І того ж дня книжка неодноразової переможиці “Коронації слова”, кандидата педагогічних наук потрапила в смітник, а мати тепер намагається якось знайти контакт з дитиною. Це нормально, спитаю я вас??? Анатолій Костецький казкова повість “Хочу літати” спонукала одного з хлопят вистрибнути з вікна, бо ж казка починається так :”Я підходжу до вікна, розчиняю його – і на хвильку спиняюся. Просто під вікном тонко світиться черемха. В кімнату вливаються солодкі пахощі, я вдихаю їх на повні груди, вистрибую на підвіконня – і сміливо зіскакую вниз, на траву”. Той казковий хлопчик приземлився вдало, а читач НІ !!! і як результат- відкритий перелом стегнової кістки. ДОРОГІ АВТОРИ!!!! Ви трошки думайте, що ви пишете і які це може мати наслідки!!!! Ви пишете. Вас вихваляють, та премії дають, а ми педагоги потім намагаємось якось боротися з шкідливими наслідками вашої “творчості”. Далі. Що це за рівняння сучасних дитячих письменників на “Гарі Потера”? Ми не бачимо в ньому ніякого еталону для рівняння. Для нас еталон рівняння це Всеволод Нестайко, Володимир Чистяков, Володимир Бандурак, Василь Симоненко. Це дійсно автори, у яких якісний літературний продукт. А якщо вже хочете зарубіжних, ну хай вже в стилі фєнтезі, то Клайв Льюіс, Джон Ро́нальд Ру́ел То́лкін. Але ж не все так погано. Є нові просто унікальні автори. От тепер про новинки дитячої літератури. Нещодавно я відкрив для себе Піддубну Діну з її “Казками на щастя”. Ні. Це навіть не казки! Це, як на мою думку, новий вид творчості казко-байка, бо ж кожна казка містить мудрий висновок в кінці казки, як ото в байках. Взагалі відчувається, що кожне слово продумане та виважене на предмет сприйняття його дитиною. Тут і гіперболи присутні і метафори і порівняння і аллегорія. Це педагог з великим стажем роботи з дітьми. Вона каже, що свої “Казки на щастя”, які спрямовані формувати цілісну, гармонійну і щасливу особистість, вона створила, як родинну реліквію, та наполягає, щоб типографія залишала вільний аркуш для ілюстрації самою дитиною свого розуміння казки. І цей малюнок залишиться в книзі назавжди і не загубиться, як губляться більшість дитячих малюнків. Не стримаюсь що б не процитувати її слова:”Всі ми знаємо, що діти люблять малювати в книгах, це факт! І їх не потрібно за це лаяти, а потрібно спрямувати їх наміри в вірне русло і залишити вільний листочок для малювання.” Мудро? Так. Мудро. До того ж до казок ідуть навчальні завдання. Це педагогічно-психологічно-навчальний концентрат. Я не можу просто всього захвату описати. Це тільки потрібно вам самим побачить. Нещодавно”Казки на щастя” вийшли в друк у видавництві “Свічадо”. Іх мабуть там і можна замовити, бо мені авторка показувала тільки макет книги, який має яскраве якісне оформлення. Там до речі на сайті “Свічадо” в коментарях дуже трепетна анотація авторки до її казок. От оці казки “Казки на щастя” я, як педагог і рекомендую читачам дітям та їх батькам.

Додати коментар



Читайте також: