«Недоторка» як привід поговорити

Автор: Володимир Чернишенко


Цього року книжкова поличка творів для підлітків поповнилася українським перевиданням повісті знаної письменниці з Севастополя, лауреатки Корнейчуковської премії Тетяни Корнієнко. Не хочу зайве міркувати про символічність такої події – вихід українською книжки автора з окупованого Криму – варто поговорити все ж про сам твір…

Серед позитивних рис книжки, крім очевидного – адресності, слід відзначити й приємний формат та оформлення, яке заохочує читати. Водночас елементи оформлення виконують і додаткову функцію. Зокрема – виконані «від руки» фрази не тільки створюють атмосферу щоденника, а й дозволяють підкреслити моменти, яким авторка надає особливого значення, хоче наголосити на їхній важливості. У цьому плані Тетяна Корнієнко нагадує Оксану Думанську та її «психотерапевтичні оповідки». А ім’я художниці Віолетти Борігард, яка ілюструвала серед іншого «Авіа» Оксани Лущевської і тепер дебютувала з власною історією-замальовкою, схоже, стає синонімом якісних ілюстрацій.

Повість «Недоторка» надзвичайно цілісна, її сюжет простий, що полегшує читання й робить її цікавою навіть для не надто «читучих» дітей. Оповідь ведеться від першої особи – відомий прийом, який дозволяє створити довірчу атмосферу з читачем – однолітком героя. Головна героїня й оповідачка Аля має цікавий нервовий розлад – мізофобію – параноїдальний страх перед брудом і мікробами. Тому з неї насміхаються у класі, від цього дівчина страждає, хоча й має найкращу подругу. Все змінюється, коли Аля закохується в новенького, якого мусить попередити, щоб не брав її за руку. Дівчинка намагається розібратися у своїх почуттях, подолати свої страхи чи принаймні зрозуміти їх. Звісно, хепі-енд за законами жанру буде, але не обійдеться без мудрого старшого наставника і – допомоги колективу.

Читайте рецензію Ірини Гищук: Історія однієї crazy

Герої історії описані гарно й доволі правдоподібно, якщо не зважати на предмет зацікавлення Алі (дев’ятикласник-піаніст, який носить краватки і строгі костюми й запрошує дівчат на «Лускунчика») і художника дядька Володю, дуже схожого на пана Карла з книжки Дзвінки Матіяш про «Марту з вулиці святого Миколая». Сама Аля – якщо не рахувати мізофобії – цілком собі нормальна дівчинка-підліток. Так само і її подруга Юлька, і «класний клоун» Самарін, і решта дітей.

Інше питання – світ, у якому відбувається дія повісті. Відсутність мобільних телефонів та інших модних ґаджетів – це не проблема. Домашні телефони й нині виконують функцію комунікації, а ще – родина в Алі така причмелена, що цілком могла від мобільників відмовитися принципово. Інтернет не виконує для Алі жодної функції, бо в неї вдома немає комп’ютера (теж у стилі її батьків). З іншого боку, додавання мобільних телефонів до пізніх творів Всеволода Нестайка аж ніяк їх не осучаснило. Тому й говорити тут нема про що. Хоча світ Корнієнко все одно дивним чином завис у безчассі, як і її мала батьківщина.

«А раптом він попросить потримати свого пса? Або захоче мене взяти за руку. Ні, це, звісно, маячня: незнайома дівчина, все таке… Але раптом? Що тоді? Я й так
уже раз утекла. Що він про мене подумає? Скаже, божевільна якась. От власне»

У «Недоторці» абсолютно все забарвлено належністю до російської культури. Починаючи від прізвищ героїв (Самарін, Диряєва, Романов – царське прізвище, як зітхає Аля), кличок (Мийдодір) і закінчуючи книжками, які вони читають (Аля заввиграшки «ковтає чотири цеглини «Війни і миру»). З пієтетом згадується блокадний Ленінград, жертви нацистів, тощо. Звісно, все це – музика Шостаковича і Чайковського, книжки Толстого, трагедія блокади – речі світового масштабу, нічого дивного тут нема. Дивно, що з інших надбань світової культури згадується лише Бетховен і хіп-хоп. Це так само не викликало б здивування, якби йшлося про переклад книжки російської авторки, однак «Недоторка» позиціонується як українська книжка з претензією брати участь у вітчизняних рейтингах і конкурсах.

Читайте також рецензію Дмитра Кузьменка: Мити руки до чи після

Принаймні широку дискусію у навколо літературних колах вона цілком здатна спровокувати, виділивши кілька важливих проблем сучасної підліткової літератури в Україні. Проблем росту, я сподіваюся.

Прибулець чи тубілець?

Феномен українських російськомовних письменників – складний і цікавий для обговорення. Я переконаний, що всіляка інтеграції їх в українське літературне середовище є надзвичайно потрібною і корисною справою. Переклад і видання їхніх віршів та прози українською – якщо вони того варті, звісно – на мою думку повинен бути співмірним, а то й активнішим за видання російськомовних оригіналів.

Яскравим прикладом реалізації таких програм у дитячій літературі може бути серія книжок від видавничого дому «КМ Академія» українського фантаста Володимира Арєнєва, публікація книжки Зої Казанжи «Якби я була» у «ВСЛ» (пер. О. Думанської), видання книжок Марини та Сергія Дяченків у «А-БА-БІ» («Ритуал») та в «Тезі» («Габріель і сталевий лісоруб», «Олена й Аспірин»), на жаль, призупинено серію детективів Олександра ЕсауловаТеза»).

Однак якість реалізації не завжди ідеальна, хоча твори для перекладу справді дібрано гідні й цікаві. Річ у тім, що окремі автори в Україні, як і Тетяна Корнієнко, з об’єктивних причин завжди жили й творили в російському культурному просторі, тож він і постає на сторінках їхніх книжок. Арєнєва й Дяченків від цього рятує фантастична складова – світи, які вони створюють, мало подібні на будь-які інші. Проте переклад своїх книжок вони почасти готують самостійно, адже чудово володіють українською, тож досить часто зустрічаємо в тексті властиві російській побудови речень, кальковані усталені вирази, маємо справу зі збідненою мовою. Цього б не було, якби з книжками працювали фахові перекладачі – наприклад, у книжці про «Габріеля» Дяченків перекладачка Наталія Брискіна створила прекрасний органічний текст, гідний перекладу не лише на українську, але й на англійську та інші європейські мови. Гірше справи в Есаулова – перекладачі в його детективній серії відверто схалтурили (якщо не рахувати «Кіднепінґу», перекладеного тією ж Брискіною, що однак не врятувало ситуацію загалом). Але й це не головне.

Читайте також про детективи Есаулова: Вполюй чупакабру в собі

Герої Есаулова, як і герої Корнієнко, живуть у питомо іншому культурному полі. Його Горобинівка (містечко дії оповіді) – це винятково «Рябиновка», діти переповідають історії про Лжедмитрія, який був несправжнім Царем, із пієтетом згадують Петра Першого, називають Другу Світову «Великою Вітчизняною», у якій «наші» билися з «фашистами»…

Для мене є питанням, чи повинні були перекладачі вносити корективи в тексти, адаптуючи їх до українського читацького поля. Вважаю, що принаймні перекладач «Недоторки» Іван Андрусяк міг собі дозволити, – порадившись із авторкою, яка нині здравствує, доступна до діалогу і, судячи з інтерв’ю, є цілком адекватною людиною – розбавити зарубіжну російську літературу, музику та історію зарубіжною світовою, якщо не українською. Це пішло б книжці лише на користь і допомогло б уникнути прикрих вражень від прочитання. І навіть – непотрібних дискусій.

недоторка-дискусія

І знову привид комунізму

Повертаючись до Тетяни Корнієнко та її «Недоторки», треба сказати, що інша проблема цього твору – цілком у дусі нашої літератури. Я вже писав колись про хибну ідею багатьох авторів із «перевиховання білих ворон» колективом. У цьому плані драматургія в «Недоторці» дуже схожа на «Вісім днів з життя Бурундука» Івана Андрусяка. Схема тотожна: дитина, яка має ментальну проблему й страждає від неї, стаючи посміховиськом, стає об’єктом перевиховання з боку однолітків, які – з найкращих мотивів – «ламають» цю «не таку» дитину. В обох книжках усе закінчується добре, хоча цілком могло мати плачевні наслідки, – наприклад, самогубство чи нервовий зрив. Хибною є сама концепція домінування більшості над індивідом, властива традиційним книжкам. Це легко проілюструвати на такому прикладі: дівчинка в «Недоторці» зізнається, що патологічно боїться мікробів, тому боїться узяти коханого хлопчика за руку. У традиційній пострадянській моделі (і в Корнієнко) хлопчик разом із колективом «ламає» дівчинку, не зважаючи на її індивідуальність, не шануючи особистості й недбало ставлячись до її здоров’я. Я можу помилятися, але в тій моделі поваги й розуміння, що існує в сучасній світовій підлітковій книзі, хлопець би запропонував для початку триматися за руки в рукавичках…

Яскравий приклад такої літератури може бути дитяча книжка Енн Файн «How to write really badly» («Як писати справді кепсько»). У ній хлопчик страждає на серйозну дисграфію (розлад вміння писати). Звісно, однолітки з нього насміхаються, як же без цього. Але однокласник, який перейнявся долею свого товариша по парті, знайшов чудовий вихід – написав посібник про неправильне письмо з власноручними ілюстраціями, тим самим перетворивши дефект товариша на цікавинку. Почерк хлопчика став об’єктом захоплення і темою для розмов, поради на зразок «ніколи не пишіть літеру однаково – літери щоразу мають бути різними» перетворилися на всім відомі улюблені жарти. І таким чином «не такий» школяр вливається в колектив і вже не соромиться своєї вади.

Загалом, не страшно, що в «Недоторці» можливість прийняти Алю такою, якою вона є, навіть не розглядається. Ось лише дивно – невже в суспільстві, яке ми створюємо для власних дітей, повний хлопчик має схуднути («Марта» Д. Матіяш, «Не такий» С. Гридіна), глухий – відновити слух («140 децибелів тиші» А. Бачинського), щоб стати повноцінним членом колективу?

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: