Незанудно про мову
У моїх батьків багато словників, але такого ще не було. Це не просто словник – а словник котячої мови. Ну майже.
Діти взагалі починають розрізняти різні мови одразу, як самі навчаються говорити. Я от відрізняю російську від українською, а українську від англійської. А виявляється, що я ще й відрізняю котячу мову від курячої та поросячої! Це дуже цікаво.
Поетесу, яка про це вперше написала, звуть Хлоп’ячою. Я спершу подумав, що тато знову дражниться і хтів його насварити, що перекручувати прізвища письменників не можна, але її справді так звуть! І їй це подобається. Не дарма свою попередню книжку з пластиліновими ілюстраціями тьоті Ані Осадко назвала «Вірші хлоп’ячі та дівчачі». А тепер ось з’явилися вірші й качині й собачині, і коров’ячі.
І цікава, і проста
Мова кожного кота.
Нам у садочку розповідали віршики про мову, яка вона калинова і солов’їна. Я солов’я знаю, він по-нашому не вміє, а калина по-кущиному говорить, я сам чув. Тому ті вірші мені не дуже сподобались. А тут я одразу вивчив кілька котячих слів. Мів – це якщо я все зрозумів, а мур-няв – якщо сметанку злизав. Я ще з книжки Фальковича знаю «п’ять овечих слів», які вовк вивчив – «бе, ме, бе, ме, бе!». Тож тепер я поліглит (хоча я і раніше не дуже перебирав що глитати). Але у цій книжці ще написано, чому важливо не лише знати інші мови, але і розмовляти своєю рідною. У останньому вірші Хлоп’яча пише про те, як качка кувала на дереві, а індик рохкає, а песик гелгоче… Словом, це цікаво.
Малюнки у книжці не дуже, наче фломастером намальовані, зате на розворотах сліди різних тварин фарбою відбиті. Я одразу зрадів і став їх розрізняти. І обкладинка мені подобається, там є всі тварини, які були раніше у «Бабусиній господі».
А тепер я вам скажу по котячому: мур-няв, мур-няв, мів! А ви мів?
ДОВІДКА ВІД ТАТА
Книжечка «Котячий словник», потрапивши до нас додому, призвела до того, що з дитиною тепер можна поспілкуватися лише по-котячому. Між тим, далеко не всі вірші в ній проти котів, а вірш «Кототерапія» у випадку з нашим котом можна було б переназвати «Акупунктура». У книжечці справді є один із найкращих дидактичних віршів про рідну мову, який мені траплявся в дитячій літературі. Оформлення оригінальне, стилізоване під дитячі малюнки, однак робили книжку не просто діти, а студенти Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука (назву мусив звіряти за Вікіпедією, за що принагідно дякую) під керівництвом Володимира Михайлова. Саме він організував серед своїх студентів-першокурсників конкурс на право проілюструвати книжку Оксани Хлоп’ячої. Серед конкурсантів було геть не просто обрати найкращих, однак зрештою ними стали дві сімнадцятилітні студентки – чи й треба казати, що це їхня перша така робота!
На жаль, книжку навряд чи можна знайти у книгарнях. Видрукувано її у Переяслав-Хмельницькій друкарні за спонсорські кошти, а найпростіший спосіб її придбати – зайти у Національний музей літератури України в Києві й запитати там. Я так і робив.
