Оксана Думанська: школярчина бабуся з передмістя
Автор: Володимир Чернишенко
Реалістична проза із цілковитим зануренням у внутрішній світ дитини-наратора – одна з ключових тенденцій світової дитячо-юнацької прози. Досить давній «Щоденник Адріана Мола» (Adrian Mole’s Secret Diary) англійки Сью Таунсенд, мегапопулярний нині в англомовному світі «Щоденник сцикуна» (The Dairy of a Wimpy Kid) американця Джефа Кіні, книги німкені Крістіне Нестлінґер та англійок Джаклін Вілсон і Анни Файн, актуалізована нещодавно книга молодої норвежки Ніни Ґрьондтведт «Привіт, це я» (Hei, det er meg!), книги польських авторок Барбари Космовської та Йоанни Яґелло – лише невеличка частина таких книг.
Ці книжки дуже помалу надходять до українського читача, однак їх перекладають. Хоча досі чекаємо на україномовного Ґреґа Гефлі, все ж маємо своїх Адріана Мола – Аґнєшку на прізвисько Буба, Маргариту, Трейсі та багатьох інших. Здається, ситуація не безнадійна, якби не одне «але». Катастрофічно бракує свого, себто – діти читають про пригоди закордонних однолітків, співпереживають, захоплюються, маючи на увазі, що все це десь там. Далеко. За кордоном. Не з ними…
Українські автори вже досить непогано показали себе у створенні казкових повістей (О. Дерманський, Г. Малик), історичних ретроспекцій (В. Рутківський), пригодницьких сюжетів a la Нестайко (А. Кокотюха, О. Есаулов), фентезі (Г. Пагутяк, подружжя Дяченків) тощо. Однак проблемна проза з чіткою соціальною спрямованістю, глибоке опрацювання психологічного портрета дитини-персонажа, навіть та реалістичність, яка дає читачеві змогу несвідомо проектувати книжкові реалії на своє оточення – із цим проблеми.
Уявлення про дитину як про миле казкове створіння, повне любові й позитиву, дуже нашкодило українському письменству. Якщо з-під пера українських авторів і виходять сучасні шкільні історії, вони спрямовані насамперед на те, щоб розчулити мамусь і татусів, а не розважити дитину чи допомогти їй щось з’ясувати. Тому створення справді проблемної вітчизняної дитячо-підліткової літератури – це те, що лікар прописав.
«Уявлення про дитину як про миле казкове створіння, повне любові й позитиву, дуже нашкодило українському письменству»
Львівська письменниця Оксана Думанська, на мою скромну думку, найближче із українських авторів підійшла до цієї мети зі своїми чотирма книгами, зорієнтованими на дітей різного віку, від першоклашок до випускників школи.
Дебютом Думанської як авторки соціальної прози став збірник есеїв «Як зарадити Марійці», виданий упереміш із порадами психотерапевта у серії «Казка не казка, а батькам підказка» (Тернопіль: «Навчальна книга – Богдан»). Марійка – маленька дівчинка, яка живе у люблячій родині, ходить до школи і наражається на питання, які можуть постати перед кожною малою школяркою. Непорозуміння у родині, спілкування з однолітками, які бідують чи просто перебувають на нижчому соціальному щаблі, дитячі страхи та фобії (приміром, страх іти до лікаря) – кожна «психотерапевтична оповідка» представляє читачеві одну з таких гострих тем, а психолог у коментарі після неї пояснює тонкощі того, як дитина сприймає їх. Книга, очевидно за задумом авторки, виконує подвійну функцію: пояснює і радить батькам, що і як робити в разі тих чи інших проблем, а ще – «заспокоює дитину» простими сюжетами і не менш простими рішеннями.
Коментарі психолога діти успішно пропускають і решту книги ковтають швидко та невимушено. Усе б добре, але бажання проводити психотерапію переважає бажання створити книгу для читання, і малі читачі добре відчувають це. Уже наступна книга у цій серії – «Бабусина муштра» – позбавлена цього ґанджу.
Форма повісті авторці дається так само невимушено, як і «оповідки». Книжка має навмисно максимально спрощений сюжет: батьки привозять дитину до Львова до строгої, але доброї бабусі, де вона мусить побути якийсь час, але доводиться швидше повертатися додому, бо за містом перекинувся вагон із фосфором. Вочевидь, це потрібно для того, щоб зосередитися на основних темах книги: спілкування поколінь, виховання малечі у формі гри, взаємодія у родині. У бабусі, яка «муштрує» Марійку, непомильно впізнаємо саму пані Оксану. Скажу по-секрету: чи не всі персонажі цих книжок мають реальних прототипів у її ж таки родині. Можливо, саме тому дівчинка Марійка – слухняна, чемна, любляча дитина, яка дуже любить, щоб бабуся її муштрувала… Батькам, які оберуть книгу своїй дитині, буде приємно ототожнювати своє чадо із цією героїнею, але чи побачить себе у цій карикатурно милій дитині пересічний читач віком до десяти років? Я гадаю, що ні.
Та поза тим, книга є класичною реалістичною прозою для дітей, про повсякденні проблеми і питання. Лише «вогника», трохи «неслухняності», невеличкої сюжетної гостроти їй бракує, щоб бути по-справжньому цікавою. Скидається, однак, на те, що авторка і не планувала писати захопливу повість: спокійний розвиток сюжету і неквапна оповідь єднають дві книги Думанської, видані в «Навчальній книзі – Богдан».
Книжки для дещо старших читачів, що їх перевидали «Світ Дитини» та львівське видавництво «Видавнича компанія АРС», уже значно цікавіші. «Спосіб існування білкових тіл» (перевидана під значно комерційно привабливішою назвою – «Школярка з передмістя») належить до світового канону підліткової літератури і лише трохи не дотягує до планки, яку встановили згадані на початку автори дитліт.
Головна героїня має неповну родину, власне – її виховує бабуся. Мама на заробітках, тато з ними не живе і, як виявилося згодом, заводить собі нову родину. Дівчинка стикається з нерозумінням однокласників, свариться з хлопцем через його антифеміністичні погляди, зустрічається зі старшим студентом-ветеринаром, навіть цілується і йде до нічного клубу… Повний боєкомплект, властивий підлітковій книжці, яка містить теми, безумовно цікаві цільовій аудиторії. Свідченням цього є перевидання книги і виразний читацький запит.
У бабці головної героїні читач впізнає… Марійчину бабусю! Ось вона – справжній матріарх, просвітлений диктатор і кращий друг онучки під однією оболонкою. Сама ця бабуся заслуговує на окрему книгу – незмінно мудрі рішення, правильні вчинки і зразкове виховання нікого не залишать байдужими. Тож книга про «школярку з передмістя» мало не перетворюється на оповідь про «бабусю школярки з передмістя». Не раз і не двічі читач помічає, що дівчинка мислить бабусиними категоріями, повторює її думки, а коли дозволяє собі переступ – то потім переконується, що бабуся таки мала рацію. Цей феномен сам по собі цікавенний – що стається з дівчинкою, яку виховала бабуся – але загалом через це книга багато втрачає. Конфлікт поколінь, який неодмінно мав постати у такій родині, окреслено лише поверхово, бунтарські вчинки відсутні, школярку «вимуштрувано» настільки, що і бабуся їй довіряє, і вона не ладна зрадити бабусину довіру.
Однак повість «Школярка з передмістя» дуже вирізняється з-поміж наших підліткових книг. Як слушно зазначає відома письменниця та критик Тетяна Щербаченко: «Пані Оксана – перша ластівка, її політ наче трохи несміливий, але дуже переконливий». І головні тенденції її стилю письма зберігаються і в наступній книзі.
«Дитя Епохи» – про дівчинку-випускницю, яка починає шукати власні життєві дороги, конфронтує з батьками і тихо бунтує. «Тихо» – бо ніщо не може порушити взаємну довіру в родині, зруйнувати зв’язок між дітьми і батьками, попри те, що вони іноді не розуміють одні одних. Мама головної героїні – «лайт-версія» Марійчиної бабусі. Усе така ж розуміюча, знаюча і правильна. У решті родинних зв’язків я заплутався, але ключові прототипи героїв залишаються ті ж, що й раніше. І, думаю, це великий плюс.
Бунтарство дівчини сягає небачених масштабів. Відмова відвідувати уроки у випускному класі на користь стажування у газеті викликає повагу. А ось згода батьків на таку аферу (умотивована тим, щоб не руйнувати стосунки з дочкою) – це щось унікальне. Це лише один приклад надто простого і правильного вирішення мегапроблеми. Закоханість дівчини з інтеліґентної львівської родини у київського діґґера та бажання поїхати до Києва у виш, очевидно, щоб разом із ним мешкати – ще одна сейсмонебезпечна ділянка, яку авторка проходить легко і без втрат. У будь-чиїй родині схожі наміри викликали б справжню бурю, думаю, читач це відчуває. А тут – ні. Через це сміливий опис критичних життєвих ситуацій втрачає мало не половину свого чару.
Інший надзвичайно важливий аспект книги – неповносправна дитина у сім’ї. Непроста і дражлива тема, яку більшість авторів свідомо оминають. У «Дитяті епохи» співжиття сліпої сестри в родині описано просто і невимушено, кількома штрихами подано ретроспекцію її дитинства, трагедію матері та її мужній вибір.
Що ж до головної героїні, то її юнацький бунтарський дух, навмисне протиставлення себе одноліткам, напівусвідомлену закоханість перекриває віра у власних батьків. Соціальні потрясіння винесено за межі родини, яка є своєрідним «острівцем безпеки», і тому їх опис програє. Звичайно, талановита авторка робить це свідомо. Чи то описуючи ідеальну родину, про яку мріє, чи то просто чесно оповідаючи про власний досвід (якщо так, то їй можна лише по-доброму позаздрити).
Але, хоч як заманливо виглядає створення епосу на основі життя своїх близьких, хоч як це допомагає створити правдиву оповідь, однак такий спосіб писання передбачає надто багато підводних каменів. Особисто я сподіватимуся, що у наступній підлітковій книзі Оксани Думанської ми побачимо іншу родину, яка не матиме бабусі-мироносиці, чиї проблеми будуть проблемами, а їх вирішення – нелегким і часто неможливим, у яких читач легше впізнаватиме риси власного неідеального оточення.
Сподіваюся, що у цій книзі і легке письмо, і відсутність упереджень не покинуть авторку і, можливо, а що – можна і помріяти! – ми також матимемо свою Нестлінґер чи бодай Вілсон.
