Оксана Кротюк: «Люблю всі слова, мову люблю»


Авторка поетичних збірок та оповідань про дітей Оксана Кротюк розповіла БараБуці про своє театральне дитинство, досвід роботи на радіо та колекціонерську пристрасть. Книжки письменниці легко надаються до використання на уроках та інших заняттях із дітьми.

Читаючи вигадливі вірші про звірят, діти не лише розважаться, а й підмітять у героях власні риси, а оповідання Оксани Кротюк спонукають читача задуматися про причини тих чи інших вчинків.

Оксана Кротюк із читачами

– Велика частка Вашої біографії пов’язана з театром. Ви навіть водили екскурсії ляльковим театром 😉 Чи вплинуло це на Ваш вибір професії, творчість і подальшу діяльність?

– Напевно, немає в дитинстві жодної події, яка так чи інакше не вплинула б на подальше життя людини та її сутність. І театральний, і літературний світ, який зорганізували мені батьки ще в ранньому дитинстві, були, передусім, якісними. Годі й казати про те, що це неозоре поле для розвитку почуттів, емоцій, уяви, поле для пізнання світу й себе. Саме якість задає ці параметри, і саме вона стає точкою відліку для формування естетичних і художніх смаків та потреб дитини. А вже вони можуть підштовхнути до вибору фаху, творчої реалізації. Важко аналізувати ці підводні течії, але їхня сила незаперечна, і, мабуть-таки, позначилася на мені.

Фото: Іван Любиш-Кірдей

– Певний час Ви працювали на радіо, мали свою програму. Які корисні навички сформувала робота на радіо? Чи «радійна» діяльність допомагала/заважала письменницькій?

– Передачі «Великий світ малого читача» звучали на Українському радіо у 2010–2011 рр. Це був мій авторський проєкт.

«Довіра дітей дає глибинну, незрівнянну радість, це джерело любові й сили»

Дитяча література та книговидання після руйнації видавничого ринку на початку 1990-х застигли. (Заявити про себе дитячому літераторові тоді було надзвичайно складно. Порівняти з нинішньою ситуацією – без перебільшення «небо і земля»). Років за десять ситуація зрушила з мертвої точки, дитяча книжка почала ставати предметом комерційного інтересу видавців, а проте мало хто з них ставив перед собою питання компетентності в дитячій літературі. Благодійники самвидаву ставили собі це питання ще рідше. За відсутності літературної критики це призвело до появи великої кількості видань сумнівної художньої якості, – і потерпав, передусім, читач.

Як людина, яка на ту пору працювала літредактором дитячого журналу, людина, через яку проходило чимало літераторів, рукописів та книжок; яка й сама пише для дітей і на власній шкурі відчуває, як ведеться дитячому письменникові, – я досить предметно бачила хворобливі місця цієї галузі. Щире вболівання за неї й підштовхнуло мене озвучувати ці проблемні точки та разом із колегами шукати істини.

Чи буває корисним пошук істини – питання філософське. Досвід віків каже, що зазвичай він гіркий. Тож попри те, що в дитячому книговиданні відбулося чимало добрих змін, всі ті проблеми й сьогодні присутні в дитячій літературі. Проте точно знаю, що передача «Великий світ малого читача» стала точкою відліку для розуміння конфлікту поколінь у дитячій літературі та розмов про потребу літкритики.

Яких навичок я набула в радійній роботі? Більше пізнала людей, ще глибше занурилася в дитячу літературу – вітчизняну й зарубіжну – відтак виросла фахово.

Топ БараБуки 2019. Зліва направо: Світлана Дідух-Романенко, Григорій Фалькович, Оксана Кротюк, Наталя Марченко, Оксана Давидова. Фото: Іван Любиш-Кірдей

Крім того, десятки й десятки живих розмов (передачі тривали по сорок хвилин у прямому ефірі) вибудували мені ще більш стереоскопічну картину здобутків і проблем тогочасної дитячої літератури.

Чи шкодила робота на радіо моїй літературній праці? Вона брала багато часу й енергії, адже якісні прямі ефіри – тематичні – потребують глибокого розуміння і всебічного знання предмету. А якщо не тільки висвітлюєш літпроцес, а шукаєш у цьому потоці справжнє, та ще й озвучуєш проблемні, больові теми, – бо ставлюся до критики як до інструменту для поліпшення ситуації, – то згодом несподівано виявляєш сегмент фахового поля, який бачить у тобі недруга. Відтак радійна сторінка мого життя засвідчила, що поєднувати власну літературну творчість із літературною критикою у нашій дитячі літературі поки що практично неможливо, принаймні з моїми підходами. Це стосується і роботи в журі літконкурсів.

Проте цей цикл передач дав мені зрозуміти, що літературна критика мені цікава і, за умови шліфування себе в цій справі, могла б фахово в ній працювати. До цього спонукав мене і світлої пам’яті Володимир Євгенович Панченко.

Постоявши якийсь час на роздоріжжі: література vs літкритика я вирішила облишити літературні журі та літературнокритичні виступи. Натомість як літератор розширила свою жанрову палітру.

Словники з колекції Оксани Кротюк

– БараБука довідалася, що Ви колекціонуєте словники. Скільки словників зараз у Вашій колекції? Яким чином вони до вас потрапляють? Які цікаві історії з цим пов’язані?

– Колекціоную словники й довідники. Приходять вони різними дорогами: книгарні, букіністичні крамниці, купівля у книжкових спільнотах, дарунки. Понад сотню, думаю, точно є.

У моїй збірці – за відомою порадою Максима Рильського – Грінченко й Даль, кількатомові академічні видання наукової лексики української мови, фразеології, синонімів, словники ідіом, наголосів, орфоепії тощо.

Разом із ілюстратором книжки «От би мені коника!» Богданом Поліщуком

Є кілька рідкісних репринтних видань, наприклад, «Енциклопедія українознавства» Володимира Кубійовича та Зенона Кузелі, що вийшла 1949-го в діаспорі в 14-ти томах і стала наступницею скрипниківського видання у Харкові, яке після підготовки першого тому було зупинено, видавництво знищено, а авторів та редакторів репресовано. Маю репринтні видання коштовного словника «Фразеологія діловоï мови» (вид. 1926-го, перевид. 1927 р.), що його в намаганні очистити українську мову від штампів російської склали й видали майбутні соловецькі в’язні Євген Плужник та Валер’ян Підмогильний. Ще один скарб моєї збірки – машинописний «Українсько-російський фразеологічний словник» (його укладач невідомий досі), який таємно поширювали у 1950–60-і роки як спротив зросійщенню: він неспростовно засвідчує, що мова не набір слів – мова відображає спосіб національного мислення. Також є щасливою власницею унікального репринтного «Словника чужомовних слів» Миколи Трохименка: майже весь наклад цього видання був знищений одразу по випуску, 1932 року.

«Російсько-український словник» Сергія Іваницького та Федора Шумлянського (1918) – одне з найцінніших видань в лексикографічному словникарстві доби УНР. Самих тільки народних назв рослин тут понад три тисячі у різновидах! У цьому ж ряду маленька перлина лексикології «Короткий російсько-український словник» Бузинного та Щепотьєва 1920-х рр.

З приватної книгозбірні у Полтаві я викупила правописний словник Григорія Голоскевича – останнє його видання, яке вже відображало Харківський правопис.

Вабить мене й сучасне словникарство. Багатий несподіванками «Словник професійних видів діяльності». Де б ще ви дізналися, що штучні перуки та вуса виготовляє постижер? Надзвичайно поетичний «Словник гідронімів України». Справжнє диво – «Словник говірок центральної Бойківщини». А «Словник варіантів власних імен північно-західної України» просто фантастичний! Тут таке розмаїття українського іменника́, що годі й уявити. Зафіксовано, наприклад, 133 різновиди імені Олексій та 197 різновидів імені Наталка – із зазначенням ситуацій вжитку та місцевостей, де ці варіанти побутували.

Я не купую словників без перебору – лише те, що цікаво мені та моїй сім’ї. Кохаюся в класичній японській поезії – маю біографічний словник «Японські поети». Пристрасть до українського народного мистецтва додала збірці етнографічних довідників та словників народної термінології: «Український народний одяг», «Українська народна тканина», «Народна деревообробка в Україні», «Ілюстрований словник народної гончарської термінології» та інших подібних. Їх можна читати як поезію, бо «кави́лька» – це весло, а «сага́ник» – дерев’яне цеберко для молока (або казаночок). Біографічний «Словник співаків України» Івана Лисенка розповідає про цвіт українського вокального мистецтва від часів Київської Русі до наших днів. «Енциклопедія мистецтва України», довідник «Митці України» та «Оперний словник» – теж від захоплень моєї сім’ї.

Останнє надбання колекції – букіністичний «Словник українських псевдонімів» 1969 року.

Мрію про самвидавний «Словник мовних покручів», що його між 1964 та 1977 роками уклав політв’язень Олекса Тихий, про «Словник чужослів. Знадібки» Павла Штепи. Звісно ж, про славетні словник Уманця й Спілки та словник Кримського і Єфремова. Перевидання останнього нині можна купити, та ціна «кусається». Втім, він справді неоціненний. Щиро зізнаюся, колекціонерських мрій у мене куди більше, ніж надбань.

Зустріч з другокласниками за книжкою про народне мистецтво й традиції «Прилетіла пташечка»

– Які улюблені слова Вам зустрічалися у словниках? Чи є слова, які Ви «смакуєте», або які усміхають, дивують?

– Люблю всі слова. Мову люблю – це найбільше диво. Широчезне річище розмовної, народної – смаковитої, справжньої – і рафінована літературна; та коли гарна вимова, та правильні наголоси. Слухати її, розмовляти нею – насолода. Шкода, знаємо ми свою мову мало та й ставимось до неї не вельми шанобливо. Уважно виполюючи кальки з російської, рясно й без потреби втягуємо в мову англізми, затираючи гарні питомо українські відповідники. На жаль, цей спотворений варіант української мови прийнятний нині і в дитсадку, і в школі, і в бібліотеці… Саме тому – вертаюся в початок – люблю всі слова, Мову люблю. Працюючи в літературі для дітей, ставлю собі за мету перелити цю любов у своїх читачів.

Читач бачить героїв книжок по-своєму, іноді дуже несподівано!

– На зустрічах із письменниками юні читачі часто дарують свої малюнки, листівки, саморобки… Чи є у Вас колекція таких речей і які Ваші найдорожчі експонати такої колекції?

– Ці дитячі дарунки завжди зворушливі, ціную їх. Та найдорожчі мої «експонати» – прояви в дітях їхньої правдивої людської сутності, ще не хитрої, не засміченої; несподівані питання дітей, їхні щирі зізнання, їхні емоції – одне слово, живі наші розмови.

Молодший шкільний вік – та благодатна пора, коли дитина вже має виразне інтуїтивне розуміння не тільки справжнього та фальшу, а й багатьох тонких, межових і невловимих речей, яким і назви ще не знає; і при тому дитина ще відкрита світові і ранимість душі – її майже буденна ознака. Тож чимало таких епізодів, де в дитячій непідробності проявляється Людина в найкращих її виявах, є в моїй «колекції» незабутніми.

Довіра дітей дає глибинну, незрівнянну радість, це джерело любові й сили.

Найменшенькі люблять похвалитися тим, що знають вірші поетів напам’ять

– Який Ваш суперсекретний «рецепт» тексту для дошкільнят?

– Якщо просто тексту – то, певно, досить знати вікові особливості свого читача й володіти мовою. Якщо художнього письма, то тут схему не вибудуєш: у цій кухні багато інтуїтивного та інтимного. І тут мові належить особлива роль: художнє слово відрізняється від тексту передусім мовою. І органічною вигадкою, яка стоїть ногами на землі.

Я не відкрию Америки, оголосивши, що зміст, форма і мова (тобто про що і як) – три рівнозначні кити, на яких тримається художня література як така: і для дорослих, і для дітей. Та все ж «як» важить більше, ніж «про що».

Підготувала Анастасія Музиченко.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: