Олаф Вертиязикий та чорні археологи
Читацький клуб #ЗеленаБілка, зустрічі якого відбуваються щосуботи о 18:00 в інстаграмі БараБуки, відкрився обговоренням фантастичної повісті «Заклятий меч, або Голос крові» Володимира Арєнєва за участі автора. Оскільки на момент засідання клубу книжку встигли прочитати лише двоє з присутніх, було обрано жанр розмови prereading party.
Почнімо здалеку: зазвичай книжкові обкладинки (якщо мова, звісно ж, не про книжки-картонки) мають чотирикутну форму. Проте перші читачі «Заклятого скарбу» Володимира Арєнєва брали до рук п’ятикутну книжку. Невеличкий «покетбук» зі зрізаним куточком, який вийшов друком у видавництві «Зелений Пес» у далекому 2003 році, ‒ ось такою була перша книжкова публікація «Заклятого скарбу». Не минуло й вісімнадцяти років, як шанувальники цієї історії отримали продовження!
Хоча, коли чесно, «Заклятий меч» – це не зовсім продовження «Заклятого скарбу». Радше окрема історія, легко пов’язана зі своєю заклятою попередницею. Однак якщо за вісімнадцять років у вас руки так і не дійшли до жодного із «Заклятих скарбів» (а перевидання цієї книжки виходили кілька разів у різних видавництвах), то ви можете спокійно брати «Заклятий меч» і починати саме з неї знайомство із заклятими книжками запеклого Арєнєва.
Отже, до вашої уваги зненацькі та зашкварні питання учасниць клубу до шановного автора й відповіді на них.
Галина Ткачук: Як найкраще заклясти свій меч? Які є прості рецепти у цій справі?
Володимир Арєнєв: Заклясти будь-що ‒ чи скарб, чи меч ‒ це справа, яка вимагає серйозних пожертв, зокрема людських жертв. У повісті є історія про те, як здобути заклятий меч. А от як заклясти ‒ про це навіть у цій книзі я не осмілився розповісти.
Ольга Купріян: Про який меч ідеться? Чи є у вашого меча прототип?
Володимир Арєнєв: Якщо поглянути на сторінку 17, то можна побачити меч, намальований точнісінько за реальною археологічною знахідкою ‒ так званим «мечем вікінга». Із ним пов’язана історія, яка, можливо, заслуговує на окрему книжку. Кілька років тому у Львівській області чорні археологи знайшли меч. Він виявився скандинавського походження. Тобто його власник чи продавець привіз цей меч із Півночі на територію сучасної Львівщини. Чорні археологи «меч вікінга» продали, і вигулькнув він уже на кордоні між Росією та Естонією. За всіма законами, якщо таку контрабанду затримують на кордоні, її мають повернути в ту країну, з якої вона на цей кордон зайшла. Тобто у випадку цього меча ‒ в Росію. Але наші археологи та наші дипломати наполягали на тому, щоб меч повернули в Україну. Було заарештовано людей, які намагалися його провезти. Десь рік велося слідство, під час якого меч лежав як речовий доказ і, на жаль, руйнувався. Однак було куплено спеціальне обладнання (колишній міністр культури Євген Нищук цьому посприяв), тож меч врятували, і тепер він експонується в музеї у Винниках (Львівська область). Ця історія дала поштовх для сюжету «Заклятого меча». Адже я почав себе запитувати: а звідки вікінгський меч взявся на наших землях? Що змусило людину, яка жила десь там на Півночі, приїхати сюди?
Галина Ткачук: У вашій книжці велике значення мають імена героїв, які змінюються із розгортанням сюжету. Зокрема там є Олаф Вертиязикий, Авдульф Пишний Хліб, Орм Півдолоні. А яке було би ваше ім’я, якби ви зараз потрапили у цю свою книжку?
Володимир Арєнєв: Влад Якийнедописавтретійтомпорохуздраконовихкісток. Але дописує!
Марина Губарець: Звідки ви знаєте, як виглядають потерчата та страччата?
Володимир Арєнєв: Є речі, які мають лишитися таємницею. Так само, наприклад, як звідки я знаю, як виглядав кінь Одіна Слейпнір. Я трошки повивчав різні питання ‒ й ось так воно мені проявилося. А потім художник Олександр Продан намалював один в один саме те, що треба. До речі, перша реакція видавця на це зображення потерчат була: «Стоп! Це ж потерчата, вони мають бути милими». Але ж це мертві діти, у них є свої емоції, свої переживання, вони не всі позитивні і прекрасні.
Ольга Купріян: Скількох людей вбито в цій історії?
Володимир Арєнєв: Чорт! Це питання, на яке я не можу дати відповіді з кількох причин. По-перше, я не рахував. Треба було вбити ‒ то вбивав. Не я такий ‒ життя таке. А по-друге, тут вбивають не лише людей. Як рахувати тих, кого вбили уже мертвими? Але абсолютно точно одне із гасел, яке можна писати на цій книжці: «Мертвих персонажів тут більше, ніж живих».
Послухати інтерв’ю повністю, а також дізнатися думки членів клубу про цю книжку можна за цим посиланням.
