Це дорослий читач знає імена письменників, а дітям важливий герой
Олександр Гаврош живе в маленькому Ужгороді й тихо, без пафосу, творить новий національний епос для дітей. Пише про реального атлета Івана Силу, про маловідомого в Україні розбійника Пинтю, записує карпатські страшилки й отримує насолоду від того, що робить. Ми зустрілися з письменником у Києві, незадовго після всеукраїнської прем’єри кінофільму «Іван Сила», знятого за мотивами книжки «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», і розмовляли не лише про екранізацію, а й про просування дитячої книжки, національних героїв і шляхи української дитячої літератури.
– Те, що про Івана Силу знають в Україні, – це великою мірою Ваша заслуга. Адже це Ви свого часу стали популяризатором Івана Фірцака-Кротона.
– Після виходу документально-художньої книжки Антона Копинця «Кротон (Іван Сила)» (першого біографа Івана Сили. – О. К.) минуло майже сорок років. І знову настало забуття. Але я в історії про циркового атлета побачив потенціал саме для дитячої книжки. Кажуть, що вона вийшла легкою і розважальною, однак це й було моєю метою. Уявіть собі – написати про велику людину (про Пушкіна чи Шевченка, наприклад) розважальний твір. Це взагалі-то вельми складно, але історія Івана Фірцака до цього надавалася. Я побачив, що, крім біографії реальної людини, в житті Івана Сили є дуже багато несподіваного й навіть карколомного… Звичайно, я додав у твір «свого» – авантюрницьких і пригодницьких речей, того ж таки агента Фіксу, хлопчика Міху… Без цих персонажів сюжет перестає бути дитячим. Але якісь ключові моменти з життя – приїзд із села, робота вантажником, кулачний бій і знайомство з тренером – це все було насправді. Я хотів створити для дітей пригодницьку веселу книжку, а для тих, хто шукає чогось більшого, додав передмову й історичну довідку про прототипа – Івана Фірцака.
З Віктором Андрієнком та Василем Вірастюком
– Як Вам екранізація Віктора Андрієнка?
– Мені сподобалося, що режисер далі творчо розвинув те, що є в книжці. Тому цікаво було дивитися навіть авторові. (Усміхається.) Чудово, що придумали «обрамлення» – подали передмову й післямову до книжки в художній формі, як історію хлопчика й Івана Фірцака у старості. Коли проаналізував кіно вдома, зрозумів, що кожен герой має по кілька реплік. Там немає нудних діалогів. Адже кіно має в першу чергу показувати! І цей фільм не оповідає історію Івана Сили, а власне її «показує». Безсумнівно, «картинка» – яскрава, насичена, достовірна – є одним із найбільших успіхів цього фільму.
– Чи була у Вас свідома авторська настанова «зліпити» нового національного героя, Івана Силу?
– Авжеж, інакше я не починав би писати таку книжку. Повість відразу вийшла в серії «Українська сила». На першу презентацію ми запросили Василя Вірастюка, на той час уже двічі найсильнішого чоловіка світу. Це все робилося цілеспрямовано. Коли я розповідав видавцям про Івана Силу, то згадував, що, крім Сталоне чи Шварценеґґера, маємо власних силачів. Ба більше, через те, що Іван Фірцак у 1930-х роках повернувся додому, на Закарпаття, він усе втратив і закінчив життя практично в забутті. Це й було головним мотивом, чому я вирішив написати саме дитячу книжку.
– Володимир Рутківський уважає, що українцям тепер потрібні герої, які не помирають героїчною смертю, а живуть довго й щасливо. На Вашу думку, який герой потрібен українським дітям?
– Українським дітям потрібен не герой, а герої. Їх має бути багато. Література – це величезний потік, широкий простір. Хтось буде захоплюватися Іваном Силою, хтось – джурами козака Швайки, для когось героєм буде Аля з країни Недоладії… Наше завдання – створити якісні тексти і персонажів, із якими читач хотів би асоціюватися. Ми – велика країна, найбільша в Європі, у нас – унікальна історія, тому маємо все для того, аби користуватися не тільки чужим, але й своїм культурним надбанням.
Одна з найбільших проблем української літератури – малопрочитуваність, невідстеження всього літературного потоку. Є справді вартісні речі, яких ніхто не зауважує. Наприклад, «Потерчата» Володимира Рутківського. Гадаю, що цей текст – видатна подія. Я спілкувався з німецькою перекладачкою, яка прочитала книжку й уважає, що її було б цікаво перекласти навіть для німецького читача. Але ця книжка навіть у нас іще непроговорена, непрочитана. Вона вийшла на ринок уже три-чотири роки тому в одеському видавництві, але про неї майже нічого не було чути. Хоча я вважаю, що це – найкраще з написаного за останні двадцять років в українській дитячій літературі.
– У тому, що книжок не помічають, частково винні й самі письменники, а також видавництва і їхні піар-служби. Українська книговидавнича сфера попросту не вміє себе цікаво представляти.
– Я не згоден, що письменник має себе просувати. Це не його робота. Письменник повинен народжувати якісні тексти. Це видавець має видати гарну книжку й забезпечити їй просування на ринку, а критика й журналісти – прочитати її й висловити свою думку. Але біда в тому, що нині видавець виживає, як може: ринок дуже підупав, книжки гірше продаються. Навіть відомі видавництва привезли на Форум видавців у Львові по кілька новинок. Вони не мають обігових коштів на нові книжки, тож тим паче не можуть дозволити собі у штаті окрему одиницю, яка займалася би рекламою чи піаром. І це справді велика проблема.
Я, наприклад, більше люблю слухати, ніж виступати. Виступаю з необхідності, а не з великого бажання. Але розумію, що це нині – теж частина письменницького життя. Бо спілкування з читачами – також частина літературного процесу. Але користь обопільна є тільки в тому разі, якщо читач прочитав книжку, про яку йдеться.
Мені як авторові шкодить те, що я живу за 900 км від Києва, в маленькому Ужгороді. Якщо зважити, що до столиці треба їхати потягом 18 годин, то так. Бо щотижня і навіть щомісяця до неї не будеш їздити. Тому, звісна річ, в тебе менше шансів «засвітитися», потрапити в загальнонаціональний ефір і таке інше. Я от навіть на презентацію фільму «Іван Сила» до Києва не зміг приїхати. Зате в провінції ти маєш значно приємніший простір для творчості і теми, про які ніхто навіть не здогадується. Але, з другого боку, мені не вистачає того, що я міг би бувати на радіо й телебаченні. Інтерв’ю часто беруть тому, що про людину знають, ти в межах «досяжності». Ось Володимир Рутківський хоч і має визнання в експертному середовищі, але його можуть не знати в самій Одесі… Але Івана Малковича знають усі.
«Мені колись розповіли рецепт успішної дитячої книжки: діти запам’ятовують насамперед героя. Так от, найважче придумати героя, якого ще не було. Це дорослий читач знає імена письменників, а дітям важливий герой, на якого вони хочуть бути схожими»
– Для дитячого письменника ім’я – це окрема розмова. Адже діти не ідентифікують книжок за авторами.
– Це правда. Мені колись розповіли рецепт успішної дитячої книжки: діти запам’ятовують насамперед героя. Так от, найважче придумати героя, якого ще не було. Це дорослий читач знає імена письменників, а дітям важливий герой, на якого вони хочуть бути схожими.
– Кажуть, щоб написати одну добру книжку, треба прочитати як мінімум десять інших…
– Чому десять? Сто! (Усміхається.)
– Я беру по мінімуму. Якщо взяти десять книжок, які формують автора Сашка Гавроша, то які це були б тексти?
– Можу назвати ті книжки, які мене вразили і котрі вважаю подією в сучасній українській дитячій літературі. Це вже згадані «Потерчата» Володимира Рутківського, його ж трилогія «Джури козака Швайки», «Злочинці з паралельного світу» Галини Малик, дві повісті Олекси Росича, що побачили світ у «Видавництві Старого Лева»…
На захисті кіносценарію
– Чи можна говорити про українські літературні премії як про планку, на яку треба рівнятися?
– Про те, що за останні роки українська дитяча література почала динамічно жити і розвиватися, свідчить і поява декількох нових премій. Це дуже добре, тому що це – ще одна можливість відзначити цікаві явища. Дитячу премію запровадили «Книга року ВВС», «ЛітАкцент», з’явилася премія Володимира Рутківського «Джури», народився «Великий Їжак». Отже, з’явилися й твори, які варто відзначати. Ясно, що ринок не може народжувати по видатному твору на рік, іде звичайний літературний процес. Але щоп’ять років може постати твір, який із часом залишиться у національній скарбничці. Маємо розуміти, що для того, аби народився шедевр, повинен нуртувати літературний потік, який підтримує творчу напругу.
– Як треба писати, щоби батьки й діти обрали книжку, а не якийсь інший вид дозвілля?
– Не знаю (усміхається). Ясно одне, що це має бути несподівано, цікаво, захопливо. Коли книжку прочитуєш одразу або й навіть перечитуєш по кілька разів. І таке доводилося чути від сучасних дітей.
У цілому світі головне – це текст. У нас можливий гарний текст, цікавий і несподіваний, але книжку можуть не помітити. Вона залишиться на марґінесі, не «вистрілить». І не принесе авторові популярності чи грошей. От мені цікаво, як буде з «Іваном Силою»? Вважається, що екранізація для книжки – найвищий поріг популярності. Тим паче, якщо екранізація вдала. Та чи спрацює це в наших умовах?
– А які ваші прогнози?
– Я належу до тих, хто скептично дивиться на те, що літератор, написавши гарну книжку, може заробляти грубі гроші й спочивати на лаврах. Принаймні в нас це не працює. Хоча «Неймовірні пригоди Івана Сили» і так уже на ринку шість років. Книжка має життя, тричі перевидавалася, що для нашого ринку – успішний показник.
– Ви кажете, що література повинна бути веселою і світлою. У такому разі наскільки дитячою є Ваша найновіша книжка моторошних історій «Дідо-Всевідо»?
– Є письменники, яким важливий насамперед успіх, а є ті, котрим важлива передовсім творчість. От між успіхом і творчістю я обираю все-таки творчість. Я писав про Івана Силу не тому, що бачив комерційний складник цього проекту. Навпаки: про Івана Фірцака ніхто в Україні не чув. Я написав про нього тому, що не міг пройти повз таку історію. Мені завжди цікаво відкривати щось нове, досліджувати.
«Дідо-Всевідо» – це теж наша спадщина, про яку ми призабули. Маємо Гоголівського «Вія». Але маємо й подібний карпатський фольклор, і шкода, якби він пропав. Тож коли я побачив, що цих історій назбирується на книжку, вирішив її видати. Діти, як виявилося, люблять не тільки дотепні, але й страхітливі оповідки. Погодьтеся, що нині побачиш страшніше по телевізору, в інтернеті чи в новинах, ніж у бабусиних казках… Хоча загалом це теж стьобна книжка. Це так, як святкування Геловіну. Всі один одного лякають, але потім дружно регочуть. Мене колись страшенно дивувало, що син-школяр любить фільми жахів. Я їх терпіти не можу! Життя стресове, і нам хочеться світлого, гармонійного. А в дітей, очевидно, все навпаки: вони захищені, і їм хочеться чогось гостренького.
– У довгому списку «Книги року ВВС 2013» – дві Ваші книжки. Зокрема, й друга книжка про розбійника Пинтю – «Розбійник Пинтя в Заклятому місті». Чим Вас привабив маловідомий персонаж української історії? Чому вирішили писати про нього, а не, скажімо, про Довбуша?
– Бо про Олексу Довбуша написано десятки творів, навіть балет є. Григір Пинтя – не менш відомий опришок, діяв на теренах Мараморощини, куди входить східна частина Закарпаття й північна частина Румунії. До слова, в Румунії він – національний герой, навіть проголошений святим. Цікаво, що часто слава розбійників ставала інтернаціональною. Про Довбуша першими почали писати поляки. За Юрая Яношіка досі сперечаються словаки й поляки. Отож мені хотілося, як і у випадку Івана Сили, повернути в наш простір реальне ім’я, яке цьому просторові триста років тому й належало.
Інша річ, що мої книжки про Григора Пинтю не є біографічними. Тут Пинтя радше править за символ, народну легенду, узагальнений образ усіх українських опришків. Якщо «Тричі славний розбійник Пинтя» – це виклад нашого розбійницького фольклору в доступній і веселій формі для дітей (і не тільки, бо, з’ясувалося, що книжку із задоволенням читають і дорослі), то вже «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» – спроба творення українського казкового епосу. Маємо велику скарбницю народних казок. Саме Закарпаття має понад тисячу сюжетів. Але запитайте закарпатця про свою казку, і він стене плечима. Тому й захотілося оживити цих чудових карпатських персонажів, незвичні ситуації й локації, сплівши з них одну велику захопливу оповідь.
Вважаю останню книжку найкращою з тих, що написав для дітей. Такої ж думки дотримується і видавець Іван Малкович, і прекрасний художник Максим Паленко, який ілюстрував «Розбійника Пинтю в Заклятому місті».
– Якось на «ЛітАкценті» була дискусія про те, чи потрібні українській дитячій і підлітковій літературі соціально-психологічні тексти. Чи немає у Вас спокуси піти тепер за модою і почати писати тексти на соцзамовлення?
– Це не мода, а потреба. Після радянської доби ринок дитячої літератури у нас почав розвиватися десь у 2000-х роках, коли з’явилися нові автори. Почали заповнюватися ніші. З’явився дитячий історичний роман, казкові повісті, тепер почав розвиватися напрям психологічної прози. Усе поступово йде своїм ходом. Я не керуюся принципом: «Ось про це треба написати, тому що воно стане успішним». Іду своїм шляхом, знаходжу власну тему, яка мені цікава, розробляю її. З погляду ринку, моторошні історії для дітей зовсім непривабливі. Хто з батьків таке купить? Однак книжка знайшла свою нішу як фольклорне, подарункове, неочікуване видання.
Тому я ніколи не кажу видавцям, про що писатиму, аби не налякати їх (усміхається). А приношу вже готовий рукопис. За останні шість років вийшло шість моїх дитячих книжок. Це не мало, але й не багато для людини, яка звикла працювати без вихідних. Просто я не стою на дитячій літературі, умовно кажучи, як на конвеєрі. І це великий плюс. Займаюся і журналістикою, і драматургією, і есеїстикою, і прозою. Шукаю різні проекти – і в цьому мій порятунок.
Розмовляла Ольга Купріян.
