Це дорослий читач знає імена письменників, а дітям важливий герой


Олександр Гаврош живе в маленькому Ужгороді й тихо, без пафосу, творить новий національний епос для дітей. Пише про реального атлета Івана Силу, про маловідомого в Україні розбійника Пинтю, записує карпатські страшилки й отримує насолоду від того, що робить. Ми зустрілися з письменником у Києві, незадовго після всеукраїнської прем’єри кінофільму «Іван Сила», знятого за мотивами книжки «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», і розмовляли не лише про екранізацію, а й про просування дитячої книжки, національних героїв і шляхи української дитячої літератури.

 – Те, що про Івана Силу знають в Україні, – це великою мірою Ваша заслуга. Адже це Ви свого часу стали популяризатором Івана Фірцака-Кротона.

Після виходу документально-художньої книжки Антона Копинця «Кротон (Іван Сила)» (першого біографа Івана Сили. – О. К.) минуло майже сорок років. І знову настало забуття. Але я в історії про циркового атлета побачив потенціал саме для дитячої книжки. Кажуть, що вона вийшла легкою і розважальною, однак це й було моєю метою. Уявіть собі – написати про велику людину (про Пушкіна чи Шевченка, наприклад) розважальний твір. Це взагалі-то вельми складно, але історія Івана Фірцака до цього надавалася. Я побачив, що, крім біографії реальної людини, в житті Івана Сили є дуже багато несподіваного й навіть карколомного… Звичайно, я додав у твір «свого» – авантюрницьких і пригодницьких речей, того ж таки агента Фіксу, хлопчика Міху… Без цих персонажів сюжет перестає бути дитячим. Але якісь ключові моменти з життя – приїзд із села, робота вантажником, кулачний бій і знайомство з тренером – це все було насправді. Я хотів створити для дітей пригодницьку веселу книжку, а для тих, хто шукає чогось більшого, додав передмову й історичну довідку про прототипа – Івана Фірцака.

З Віктором Андрієнком та Василем Вірастюком

З Віктором Андрієнком та Василем Вірастюком

– Як Вам екранізація Віктора Андрієнка?

Мені сподобалося, що режисер далі творчо розвинув те, що є в книжці. Тому цікаво було дивитися навіть авторові. (Усміхається.) Чудово, що придумали «обрамлення» – подали передмову й післямову до книжки в художній формі, як історію хлопчика й Івана Фірцака у старості. Коли проаналізував кіно вдома, зрозумів, що кожен герой має по кілька реплік. Там немає нудних діалогів. Адже кіно має в першу чергу показувати! І цей фільм не оповідає історію Івана Сили, а власне її «показує». Безсумнівно, «картинка» яскрава, насичена, достовірна є одним із найбільших успіхів цього фільму.

– Чи була у Вас свідома авторська настанова «зліпити» нового національного героя, Івана Силу?

Авжеж, інакше я не починав би писати таку книжку. Повість відразу вийшла в серії «Українська сила». На першу презентацію ми запросили Василя Вірастюка, на той час уже двічі найсильнішого чоловіка світу. Це все робилося цілеспрямовано. Коли я розповідав видавцям про Івана Силу, то згадував, що, крім Сталоне чи Шварценеґґера, маємо власних силачів. Ба більше, через те, що Іван Фірцак у 1930-х роках повернувся додому, на Закарпаття, він усе втратив і закінчив життя практично в забутті. Це й було головним мотивом, чому я вирішив написати саме дитячу книжку.

 Володимир Рутківський уважає, що українцям тепер потрібні герої, які не помирають героїчною смертю, а живуть довго й щасливо. На Вашу думку, який герой потрібен українським дітям?

2

Українським дітям потрібен не герой, а герої. Їх має бути багато. Література – це величезний потік, широкий простір. Хтось буде захоплюватися Іваном Силою, хтось – джурами козака Швайки, для когось героєм буде Аля з країни Недоладії… Наше завдання – створити якісні тексти і персонажів, із якими читач хотів би асоціюватися. Ми велика країна, найбільша в Європі, у нас унікальна історія, тому маємо все для того, аби користуватися не тільки чужим, але й своїм культурним надбанням.

Одна з найбільших проблем української літератури – малопрочитуваність, невідстеження всього літературного потоку. Є справді вартісні речі, яких ніхто не зауважує. Наприклад, «Потерчата» Володимира Рутківського. Гадаю, що цей текст – видатна подія. Я спілкувався з німецькою перекладачкою, яка прочитала книжку й уважає, що її було б цікаво перекласти навіть для німецького читача. Але ця книжка навіть у нас іще непроговорена, непрочитана. Вона вийшла на ринок уже три-чотири роки тому в одеському видавництві, але про неї майже нічого не було чути. Хоча я вважаю, що це найкраще з написаного за останні двадцять років в українській дитячій літературі.

 – У тому, що книжок не помічають, частково винні й самі письменники, а також видавництва і їхні піар-служби. Українська книговидавнича сфера попросту не вміє себе цікаво представляти.

2

Я не згоден, що письменник має себе просувати. Це не його робота. Письменник повинен народжувати якісні тексти. Це видавець має видати гарну книжку й забезпечити їй просування на ринку, а критика й журналісти прочитати її й висловити свою думку. Але біда в тому, що нині видавець виживає, як може: ринок дуже підупав, книжки гірше продаються. Навіть відомі видавництва привезли на Форум видавців у Львові по кілька новинок. Вони не мають обігових коштів на нові книжки, тож тим паче не можуть дозволити собі у штаті окрему одиницю, яка займалася би рекламою чи піаром. І це справді велика проблема.

Я, наприклад, більше люблю слухати, ніж виступати. Виступаю з необхідності, а не з великого бажання. Але розумію, що це нині теж частина письменницького життя. Бо спілкування з читачами – також частина літературного процесу. Але користь обопільна є тільки в тому разі, якщо читач прочитав книжку, про яку йдеться.

Мені як авторові шкодить те, що я живу за 900 км від Києва, в маленькому Ужгороді. Якщо зважити, що до столиці треба їхати потягом 18 годин, то так. Бо щотижня і навіть щомісяця до неї не будеш їздити. Тому, звісна річ, в тебе менше шансів «засвітитися», потрапити в загальнонаціональний ефір і таке інше. Я от навіть на презентацію фільму «Іван Сила» до Києва не зміг приїхати. Зате в провінції ти маєш значно приємніший простір для творчості і теми, про які ніхто навіть не здогадується. Але, з другого боку, мені не вистачає того, що я міг би бувати на радіо й телебаченні. Інтерв’ю часто беруть тому, що про людину знають, ти в межах «досяжності». Ось Володимир Рутківський хоч і має визнання в експертному середовищі, але його можуть не знати в самій Одесі… Але Івана Малковича знають усі.

«Мені колись розповіли рецепт успішної дитячої книжки: діти запам’ятовують насамперед героя. Так от, найважче придумати героя, якого ще не було. Це дорослий читач знає імена письменників, а дітям важливий герой, на якого вони хочуть бути схожими»

– Для дитячого письменника ім’я – це окрема розмова. Адже діти не ідентифікують книжок за авторами.

Це правда. Мені колись розповіли рецепт успішної дитячої книжки: діти запам’ятовують насамперед героя. Так от, найважче придумати героя, якого ще не було. Це дорослий читач знає імена письменників, а дітям важливий герой, на якого вони хочуть бути схожими.

 – Кажуть, щоб написати одну добру книжку, треба прочитати як мінімум десять інших…

– Чому десять? Сто! (Усміхається.)

 – Я беру по мінімуму. Якщо взяти десять книжок, які формують автора Сашка Гавроша, то які це були б тексти?

Можу назвати ті книжки, які мене вразили і котрі вважаю подією в сучасній українській дитячій літературі. Це вже згадані «Потерчата» Володимира Рутківського, його ж трилогія «Джури козака Швайки», «Злочинці з паралельного світу» Галини Малик, дві повісті Олекси Росича, що побачили світ у «Видавництві Старого Лева»…

На захисті кіносценарію

На захисті кіносценарію

– Чи можна говорити про українські літературні премії як про планку, на яку треба рівнятися?

Про те, що за останні роки українська дитяча література почала динамічно жити і розвиватися, свідчить і поява декількох нових премій. Це дуже добре, тому що це ще одна можливість відзначити цікаві явища. Дитячу премію запровадили «Книга року ВВС», «ЛітАкцент», з’явилася премія Володимира Рутківського «Джури», народився «Великий Їжак». Отже, з’явилися й твори, які варто відзначати. Ясно, що ринок не може народжувати по видатному твору на рік, іде звичайний літературний процес. Але щоп’ять років може постати твір, який із часом залишиться у національній скарбничці. Маємо розуміти, що для того, аби народився шедевр, повинен нуртувати літературний потік, який підтримує творчу напругу.

 – Як треба писати, щоби батьки й діти обрали книжку, а не якийсь інший вид дозвілля?

Не знаю (усміхається). Ясно одне, що це має бути несподівано, цікаво, захопливо. Коли книжку прочитуєш одразу або й навіть перечитуєш по кілька разів. І таке доводилося чути від сучасних дітей.

У цілому світі головне – це текст. У нас можливий гарний текст, цікавий і несподіваний, але книжку можуть не помітити. Вона залишиться на марґінесі, не «вистрілить». І не принесе авторові популярності чи грошей. От мені цікаво, як буде з «Іваном Силою»? Вважається, що екранізація для книжки – найвищий поріг популярності. Тим паче, якщо екранізація вдала. Та чи спрацює це в наших умовах?

 – А які ваші прогнози?

Я належу до тих, хто скептично дивиться на те, що літератор, написавши гарну книжку, може заробляти грубі гроші й спочивати на лаврах. Принаймні в нас це не працює. Хоча «Неймовірні пригоди Івана Сили» і так уже на ринку шість років. Книжка має життя, тричі перевидавалася, що для нашого ринку – успішний показник.

1 – Ви кажете, що література повинна бути веселою і світлою. У такому разі наскільки дитячою є Ваша найновіша книжка моторошних історій «Дідо-Всевідо»?

Є письменники, яким важливий насамперед успіх, а є ті, котрим важлива передовсім творчість. От між успіхом і творчістю я обираю все-таки творчість. Я писав про Івана Силу не тому, що бачив комерційний складник цього проекту. Навпаки: про Івана Фірцака ніхто в Україні не чув. Я написав про нього тому, що не міг пройти повз таку історію. Мені завжди цікаво відкривати щось нове, досліджувати.

«Дідо-Всевідо» – це теж наша спадщина, про яку ми призабули. Маємо Гоголівського «Вія». Але маємо й подібний карпатський фольклор, і шкода, якби він пропав. Тож коли я побачив, що цих історій назбирується на книжку, вирішив її видати. Діти, як виявилося, люблять не тільки дотепні, але й страхітливі оповідки. Погодьтеся, що нині побачиш страшніше по телевізору, в інтернеті чи в новинах, ніж у бабусиних казках… Хоча загалом це теж стьобна книжка. Це так, як святкування Геловіну. Всі один одного лякають, але потім дружно регочуть. Мене колись страшенно дивувало, що син-школяр любить фільми жахів. Я їх терпіти не можу! Життя стресове, і нам хочеться світлого, гармонійного. А в дітей, очевидно, все навпаки: вони захищені, і їм хочеться чогось гостренького.

– У довгому списку «Книги року ВВС 2013» – дві Ваші книжки. Зокрема, й друга книжка про розбійника Пинтю – «Розбійник Пинтя в Заклятому місті». Чим Вас привабив маловідомий персонаж української історії? Чому вирішили писати про нього, а не, скажімо, про Довбуша?

– Бо про Олексу Довбуша написано десятки творів, навіть балет є. Григір Пинтя – не менш відомий опришок, діяв на теренах Мараморощини, куди входить східна частина Закарпаття й північна частина Румунії. До слова, в Румунії він – національний герой, навіть проголошений святим. Цікаво, що часто слава розбійників ставала інтернаціональною. Про Довбуша першими почали писати поляки. За Юрая Яношіка досі сперечаються словаки й поляки. Отож мені хотілося, як і у випадку Івана Сили, повернути в наш простір реальне ім’я, яке цьому просторові триста років тому й належало.

pyntia

Інша річ, що мої книжки про Григора Пинтю не є біографічними. Тут Пинтя радше править за символ, народну легенду, узагальнений образ усіх українських опришків. Якщо «Тричі славний розбійник Пинтя» – це виклад нашого розбійницького фольклору в доступній і веселій формі для дітей (і не тільки, бо, з’ясувалося, що книжку із задоволенням читають і дорослі), то вже «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» – спроба творення українського казкового епосу. Маємо велику скарбницю народних казок. Саме Закарпаття має понад тисячу сюжетів. Але запитайте закарпатця про свою казку, і він стене плечима. Тому й захотілося оживити цих чудових карпатських персонажів, незвичні ситуації й локації, сплівши з них одну велику захопливу оповідь.

Вважаю останню книжку найкращою з тих, що написав для дітей. Такої ж думки дотримується і видавець Іван Малкович, і прекрасний художник Максим Паленко, який ілюстрував «Розбійника Пинтю в Заклятому місті».

 – Якось на «ЛітАкценті» була дискусія про те, чи потрібні українській дитячій і підлітковій літературі соціально-психологічні тексти. Чи немає у Вас спокуси піти тепер за модою і почати писати тексти на соцзамовлення?

Це не мода, а потреба. Після радянської доби ринок дитячої літератури у нас почав розвиватися десь у 2000-х роках, коли з’явилися нові автори. Почали заповнюватися ніші. З’явився дитячий історичний роман, казкові повісті, тепер почав розвиватися напрям психологічної прози. Усе поступово йде своїм ходом. Я не керуюся принципом: «Ось про це треба написати, тому що воно стане успішним». Іду своїм шляхом, знаходжу власну тему, яка мені цікава, розробляю її. З погляду ринку, моторошні історії для дітей зовсім непривабливі. Хто з батьків таке купить? Однак книжка знайшла свою нішу як фольклорне, подарункове, неочікуване видання.

Тому я ніколи не кажу видавцям, про що писатиму, аби не налякати їх (усміхається). А приношу вже готовий рукопис. За останні шість років вийшло шість моїх дитячих книжок. Це не мало, але й не багато для людини, яка звикла працювати без вихідних. Просто я не стою на дитячій літературі, умовно кажучи, як на конвеєрі. І це великий плюс. Займаюся і журналістикою, і драматургією, і есеїстикою, і прозою. Шукаю різні проекти – і в цьому мій порятунок.

Розмовляла Ольга Купріян.

Print Form
Подiлитись:


Читайте також: