Олена Рижко пише про близькість в епоху технологій

Автор: БараБука


Олена Рижко ввірвалася в літературу для підлітків у 2017-му, і за неповних два роки встигла видати три успішні повісті – «Дівчина з міста», «Знає тільки Мару» та «Король Даркнету». Усі три торкаються гострих тем і з різних боків осмислюють підлітковий досвід. Олена Рижко не боїться описувати перший секс і міські каналізаційні нетрі, торкатися тем замовних убивств та екології, зазирати у щілини даркнету й залишати читачів і читачок у трепетному очікуванні наступних книжок. Наприкінці 2018 року повість «Знає тільки Мару» стала «Підлітковою книжкою року» за версією «Топу БараБуки».

Докторка наук, дослідниця й викладачка університету Олена Рижко пише розумну та якісну підліткову літературу, яка в умовах ідеального ринку мала б стати масовою. БараБука розпитала письменницю про те, хто і що допомагає їй правдиво описувати досвід підлітків і які секрети підліткового письма вона використовує на практиці.

– Пані Олено, раніше Ви писали книжки для дорослих, тепер – за два роки видали аж три книжки для підлітків. Як Ви перейшли до цієї аудиторії? Що Вас у ній приваблює? Які складнощі письма для майже-дорослих?

– Саме ця аудиторія дає змогу реалізувати багато моїх маленьких «люблю». Люблю виклики: «А напишіть-но для підлітків!» – і це завдання для людини, яка у своєму житті дружила з одним-єдиним підлітком – власним сином (нині дорослим), який і «проблемним»-то ніколи не був; навпаки – всіляко оберігав мамин спокій. Тож на самісінькім початку танго з підлітковою літературою про життя «майже дорослих» я знала не більше, ніж Колумб про Америку. Звідси цілих два «люблю». Люблю робити те, чого не робила раніше, і люблю пізнавати/досліджувати нове. Люблю драйвовий енергетичний обмін, а так завжди буває під час зустрічей зі школярами. Люблю в усьому НЕ-стандарт, а реакції підлітків на твої книжки бувають дуже далекими від шеренговості.

«Доводиться постійно студіювати. Причому предмет дослідження в тебе подвійний: власне обрана тема і сама цільова аудиторія.»

Ось це і приваблює – відкритість (якщо тобі вдалося розворушити аудиторію), щирість реакції (як задоволення так і не задоволення – «Я ваш відданий фанат навіки!» і «Ну ви ж ніякого закінчення в “Мару” не зробили! Як ви могли!»), безпосередність емоцій (це коли ти читаєш уривок із повісті, а у відповідь восьмикласник, прощаючись, обіймає тебе так, ніби йому двадцять, зі словами: «Тепер я прочитаю всі ваші книжки!»).

А складнощі… Кожна тема вимагає значної підготовчої роботи, бо ти можеш писати лише про те, що знаєш сама. Ось і доводиться постійно студіювати. Причому предмет дослідження в тебе подвійний: власне обрана тема і сама цільова аудиторія. До того ж мусиш бути особливо акуратною із правдоподібністю, бо те, що тобі пробачать дорослі, підлітки не терпітимуть – просто закинуть книжку подалі. Є і певні письменницькі «таргани». Так, я не можу прописати біографію/передісторію персонажа, поки не знайду в ньому те, що мені подобається. Хоч крапельку. Бо якщо герой не подобається мені – як же йому сподобатися іншим? Та й узагалі – прописування передісторій – важка робота. Зазвичай, вона забирає третину часу, витраченого на повість. Адже протагоністи/антагоністи мають бути «живими», справжніми. Вони мають викликати довіру, ставати «своїми». А ще – надаватися до «примірювання» читачем на себе. Адже в ідеалі ти через розповідь, через правду художнього вимислу, пропонуєш певні поведінкові моделі і хочеш, аби підлітки ними користувалися. Або не користувалися, якщо ті моделі зі знаком «-».

– Усі три ваші книжки для підлітків – на різні теми. Видно, як упевнено Ви почуваєтеся в кожній із тем, як використовуєте сленг та описуєте тонкощі процесу. В одному з інтерв’ю Ви розповідали, що на тему дигерів (книжка «Знає тільки Мару») Вас консультував син. Щодо теми даркнету теж хтось консультував? Чи багато правди у Ваших книжках? Чи існують прототипи? Чи є щось, що Ви «підгледіли» з життя?

– Так, хтось консультував. Але це джерело я не можу розкривати. Бо хто ж тоді захоче мати зі мною справи в майбутньому? То я сина могла назвати. Звісно, що з його дозволу. Між тим, купу історій, які він мені розповідав, використати не змогла, бо вони стосувалися інших людей, чийого дозволу я не мала. А в закритих субкультурах типу дигерів кодекс честі має значення. І я мушу його поважати. Бо, крім того, що для мене має значення власна репутація, збираюся ще не на один «залаз» :).

Щодо правди – то тут слід розрізняти правду життя і правду художнього тексту. Я ж не документалку пишу, а підліткову прозу. Тут важить правдоподібність. Те, що може статися за логікою подій. І зовсім не доконечно, аби події, описані в книжках, траплялися з кимось у реальному житті. Найважливіше, що теоретично вони цілком могли б трапитися. Хоча й історії реальних людей я також використовую (як у «Дівчині з міста»). Для «Мару» я спускалася у дренажку, бо просто не могла уявити місця дії з відео і фото.

Стовідсоткових прототипів основних героїв нема. Є персонажі збірні. Реальні прототипи можуть бути у, скажімо так, персонажів «другого плану», приміром, як Рудик із «Дівчини». А в «Королі Даркнету» всі образи повністю вигадані.

Я багато чого з життя підглядаю. Постійне спостереження – одна з професійних деформацій письменника. Тому підглядаю, підслуховую, нотую на ходу, навіть не знаючи, де потім це використаю. Приміром, кілька «знахідок» із КПІшного парку: молода пара гуляє з дитиною у візочку. Чоловік розмовляє по мобільному: «Тато в рожевому і мама в сірому капелюшку. Це тобі орієнтир. Якщо ти їх побачиш – значить ми десь поряд». Ось це-ось «тато в рожевому» і «мама в сірому капелюшку» – ну просто смакота! Або хлопчик років чотирьох сидить на гірці, а мама зі старшою дівчинкою намагається забрати його. Мама: «Ми йдемо додому». – Хлопчик: «Ні, ми залишаємося». – Мама: «Це ти залишаєшся. А ми йдемо їсти кашу». – Пауза. Майже хвилину. Зрештою хлопчик поблажливо видає: «Ну ідіть!». Знайомі, та й не зовсім (як-от школярі під час презентацій і зустрічей), часто чують фразочку: «Ой, а можна я це для своєї повісті запишу?».

У 2017 році Олена Рижко була серед фіналістів “Топу БараБуки” в категорії “Дебют автора у прозі”. Наступного року отримала відзнаку в номінації “Підліткова книжка року”

– Герої та героїні Ваших книжок багато розмірковують про секс. Як, на Вашу думку, потрібно писати про секс у книжках для підлітків?

Акуратно писати. Може, десь так, як я й пишу :). Насправді я не дуже люблю писати про секс у підліткових книжках. Точніше – взагалі не люблю. Бо це складно. З кількох причин. По-перше, ти маєш справу з юною людиною і зовсім не обов’язково, що до того моменту, як їй до рук потрапила твоя книжка, вона вже все про не все знає з інтернету чи з розмов із друзями-приятелями. Тож мусиш писати так, аби не викликати відторгнення чи й огиди, чи й узагалі травмувати незміцнілу психіку. Бо, як не крути, секс – частина дорослішання. Від цього нікуди не подітися. Він є. Цікавість до нього є. А ще дуже часто є якісь викривлені уявлення про нього. По-друге, якщо ж твій читач «уже в курсі», то твоє завдання залишатися правдоподібним в описуваних почуттях-відчуттях. Та ще й змагатися з інтернетом і «дворовим лікбезом». І, між тим, не забувати про етичні межі. Бо якщо ти пропонуєш якусь поведінкову модель – то ти і відповідаєш за те, як нею скористаються. По-третє, твої книжки читають і батьки/бабусі/дідусі, а це ще один рівень відповідальності. По-четверте, у тебе є «дівчачий» досвід, а от за «хлопчачим» доводиться іти до хлопців. І тут уже вищий пілотаж у тому, аби вони вважали тебе гідною довіри не тільки вислухати їхні історії, а й використати їх у творах. Ну і, по-п’яте, ти вже писала про поцілунки, мрії про секс і про сам секс. Причому не один раз. Тому я не люблю писати про секс. Люблю писати про близькість людську. Взагалі повторюю, що «моя» основна тема – це людська близькість в епоху технологій. А секс – це хоч і органічний, але маленький складник близькості.

– У Вас відразу вийшло зробити своїх персонажок дуже реалістичними. І дівчина з міста, і Мару, і Стефа – їм віриш. Що допомогло Вам зробити героїв книжок для підлітків переконливими?

– Можливо, те, що я ставлюся до своїх героїв як до реальних людей. Стараюся давати їм повноцінні біографії, відповідаючи на запитання, що саме робить мого героя симпатичним або не симпатичним. Що він любить і чого не любить? За що він готовий нести відповідальність? Яку мету він ставить? Як її досягає? Як він сам себе бачить і як його бачать інші? Що йому заважає? Які страхи він долає? Яке його вразливе місце? На що він не піде за жодних обставин? Як його минуле впливає на нього тепер? Ну і неодмінно намагаюся показувати розвиток характеру персонажа. Бо якщо мій герой упродовж оповіді не змінився, то навіщо було так довго про нього розказувати? Часом ставлю себе на місце персонажів. Ніби сама вживаюся в різні ролі, намагаючись думати, як вони, бачити їхніми очима й говорити їхніми вустами.

– Ви пишете книжки в популярних жанрах – трилер, детектив, психологічна проза. Ваша проза динамічна, в неї відразу поринаєш і не відпускаєш, поки не дочитаєш. Проте й такі книжки, як Ваші, конкурують із дуже сильними спокусами в житті підлітків – соцмережі, блоги, стосунки, серіали, офлайн-захоплення. Як зацікавити підлітків книжками, якщо читання, відверто кажучи, не в топі їхніх інтересів? І головне – як українським авторам писати такі книжки, які б конкурували ще й із перекладними?

– Не знаю іншого способу, крім як іти до підлітків і розповідати їм про книжки. Приміром, літературознавець Тетяна Качак запропонувала чудовий спосіб пропагування читання. Вона створила авторський проект «Літературна кавалєрка». Це такий собі варіант Клубу веселих і кмітливих. Підлітки формують команди, якийсь час читають кілька запропонованих книжок і на їхній основі знімають буктрейлери (між іншим, на «Дівчину з міста» зняли кілька дуже симпатичних), готують домашні завдання і завдання для команд-суперниць. Всіляко креативлять, коротше кажучи. У центрі такого дійства – завжди читач. Його бачення тексту. І це дає змогу заохотити до читання не тільки самих учасників команд, а й усіх тих, хто і допомагає з підготовкою змагань, і підтримує команди в залі.

Що ж до авторів, то тут теж нічого нового: працювати над собою і над своїми текстами, вдосконалювати власний стиль, знати свою цільову аудиторію, не лінуватися читати поради професіоналів (Стівен Кінґ, Роберт Маккі, Ніл Ландау, Чак Паланик, Сьюзен Кугелл, Метью Джокерс і Джоді Арчер тощо). Якщо працює для дорослих – то спрацює і для підлітків.

Розпитувала Ольга Купріян. Фото: Наталя Пєшкун, Іван Любиш-Кірдей, Александр Вишняков, Марія Хвост і Аня Яблучна

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар