Ольга Русіна: «Життя не зупиняється, навіть під час війни»
Автор: БараБука
Уявіть, що ви зустрічаєтесь з письменницею в Книгарні Старого Лева в Івано-Франківську, щоб поговорити про цвітіння абрикосових дерев. Розмова з Олею Русіною, авторкою книги «Абрикоси зацвітають уночі», про дитячу літературу торкається й теми втрат, проживання травматичного досвіду та співжиття з ним через взаєморозуміння.
— Олю, давай почнемо з того як взагалі у Тебе з’явилась ідея чи то натхнення писати для дітей про війну? Що спонукало почати проговорювати таку складну тему ще до початку повномаштабного вторгнення?
— На момент 2021 року було дуже мало книжок для дітей про війну. Пам’ятаю допис Валерія Пузіка у Facebook: у нього є маленький син, а сам він служив добровольцем у 2015 році. Коли сину виповнилося три роки, той почав розпитувати, як було на війні. Валерій тоді звернувся до своїх підписників: «Порадьте книжки, які можна дати трирічній дитині, щоб пояснити, що таке війна». У відповідь на цей пост було дуже багато коментарів, але здебільшого про перекладені іноземні книжки — українських авторів майже не згадували.
Я тоді подумала, що ця війна триває вже не рік і не два, і настав час створити щось для молодшої аудиторії.
— Ти згадала Валерія Пузіка. Його цитату Ти використала як епіграф до своєї книги. Нагадаю її: «Є чотири основних правила, за якими живе хутір Обирок: брудне — прибери, відчинене — зачини, голодного — нагодуй, сумного — обійми». Це слова зі збірки його оповідань «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Обирок — це мистецьке поселення, яке заснував Леонід Кантер. Також Леонід був військовим і зняв фільм «З табуретом через Гімалаї». Скажи, будь ласка, чому Ти обрала саме цю цитату? І як вона, можливо, співіснує з текстом «Абрикосів»?
— Ця цитата мені просто сподобалась, коли я читала оповідання Пузіка, тому що вона відображає основи. Я не люблю вживати фразу «екологічне спілкування», можливо, краще — «емпатичне спілкування», а ще краще — «емпатична взаємодія».
Адже, іноді, щоб підтримати людину, не потрібно робити щось “мега-мега-мега”. Іноді достатньо дати людині щось просте, чого вона потребує — їжу, тепло, або ж просто вислухати її.
— Так, я погоджуюсь, особливо якщо йдеться про складний досвід, який могла пережити людина. Я веду книжковий клуб для підлітків. І вже двічі, з двома різними групами, ми читали й обговорювали Твою книгу. У кожній групі були діти, які мали різний досвід війни і, відповідно, різний досвід прочитання цієї книги. В когось це був дуже гострий досвід — наприклад, у тих, хто жив близ окупованих, прифронтових територій. Певні діти переживали війну у свій спосіб, перебуваючи з початку повномасштабного вторгнення у Франківську. І от, як ми, дорослі, можемо проговорювати з дітьми ці досвіди, різність цих досвідів і сприяти порозумінню між ними?
— Для мене, взагалі, основна функція літератури — це дати безпечний спосіб перейняти інший досвід.
Особливо це важить для дитини — вона бачить момент входу в історію і момент виходу з неї. У момент, коли їй страшно, вона може просто відкласти книжку, заспокоїтись, повернутись до свого безпечного життя, і потім, коли буде готова, читати далі. Це безпечно для психіки, але водночас — це можливість зрозуміти складний, інший досвід. У кінцевому підсумку це має допомагати більш емпатійно ставитися до людей поруч.
У другій частині є дівчинка Саша й її мама, з якими головний герой Устим знайомиться, коли евакуюється з родиною до Дніпра зі свого прифронтового містечка. Ці дві героїні втілюють, умовно кажучи, емпатичний і неемпатичний спосіб реагування.
Від мами звучать фрази, які я сама чула або які мені переказували знайомі з досвідом переселення: «скільки можна говорити про свою війну», «це налякає наших дітей», «не згадуй про це». А дівчинка інтуїтивно запитує Устима: «чого ти боїшся?» — і він відповідає, що боїться забути про свій дім. Тоді вона каже: «Розкажи мені про нього, і ми будемо пам’ятати разом, щоб пам’ять про твій дім зберігалася ще в когось, крім тебе». Мені здається, це і є основа порозуміння.
— Оповідь стає для самих героїв терапевтичною — коли Устим розповідає, яким було його місто, яким він його пам’ятає. І для мене Твоя оповідь як письменниці в цьому тексті теж була доволі терапевтичною. Я помітила, що війна описана м’яко, поетично — речі, атрибути війни передані через метафори, порівняння. Наприклад: «Земля немовби відкашлювалась цим пилом щоразу, коли зброя залишала в ній ями» або «Вночі постріли ставали яскравими спалахами, ніби на людей з неба сипались зірки». Це дуже поетичний спосіб говорити про зовсім непоетичні події. Як Тобі було з цією манерою оповіді? Чому вирішила саме її використовувати? І як, на Твою думку, практика опису травматичних подій — чи у власному авторстві, чи в проговоренні — може допомагати з ними впоратись?
— Я, коли писала, розуміла, що це книга не для дорослої аудиторії, відповідно — там не має бути «живого» матеріалу в сенсі документального. Після поїздок на Схід у мене в голові сформувався певний перелік елементів, які потрібні, щоб сконструювати реальність в книжці. Я хотіла згадати про окуповані території — і герой, оскільки він безпілотник, міг туди полетіти. Я знала, що маю згадати обстріл, сидіння в підвалі, але зробити це непрямо. Тут дуже допомогло те, головний герой дитина. У дітей сприйняття реальності часто не буквальне. І саме дитячий спосіб мислення героя якраз допоміг описати все саме так.
Друга річ, про яку я багато думала, — писати більше про емоції, а не про страшні події. Подія сталася — ми її фіксуємо, але далі я зосереджувалась на емоціях, які вона викликає в головних героїв — хлопчика та безпілотника: як вони їх проживають, як справляються. У книжці багато моментів, коли герої бачать щось страшне, або самі фрустровані чи налякані — і просто починають про це говорити. І поступово, коли вони це обговорюють, їм стає краще.
— Коли Саша з Устимом проговорюють спогади хлопчика про місто, перше, що він згадує, це те, його вулицями зацвітає абрикосовим квітом. Абрикоси — це загалом наскрізний образ в книзі. В моменті, коли Устим оповідає про абрикоси, для мене це стало символом мрії, тобто символом повернення до рідного міста. Чи близький Тобі особисто образ абрикосів? Чому Ти обрала саме його?
— Ні, він не був близький особисто мені, це радше документальний образ. Спілкуючись з людьми зі Сходу, я багато чула, що абрикоси — дуже характерне дерево саме для цього регіону України. Я про це раніше не знала, бо до того, як у 2021 році почала їздити у відрядження, ніколи не була на Сході.
У мене було досить стереотипне уявлення про ландшафт — здавалося, що це мусить бути безкрає поле, терикони. А потім я почула про абрикоси і подумала: вау, це дуже класно.
Пам’ятаю, як Люба Якимчук першою мені про них розповіла. У неї, до речі, є книжка «Абрикоси Донбасу». Вона казала, що навесні виходиш на двір — і перед тобою біле море, бо абрикоси цвітуть усі одразу, і їх дуже багато. Це дуже красиво. Я це чула від кількох людей — саме про абрикоси. І з того часу вони стали для мене символом цієї землі.
— У моєму прочитанні образ абрикосів існував спершу, як я вже згадала, як символ мрії. Потім він пов’язується з часом — із питанням, чи життя під час війни зупиняється, чи затихає. І третій момент, де я помітила образ абрикосів, і який для мене був менш зрозумілий, — це епізод, коли Устим виїжджає зі свого рідного міста, і в ніч перед цим зацвітають абрикоси. Чому саме тоді, в ніч перед від’їздом?
— Так, є символічна лінія, яку я використала в назві книжки — абрикоси зацвітають уночі. У діалозі героїв один каже, що з початком війни здається, ніби життя зупинилося, що все навколо — це тільки війна, а плин часу, пори року — ніби поставлені на паузу. Бо як щось інше може відбуватись, коли відбувається щось таке страшне? Інший герой відповідає, що життя ніколи не зупиняється, навіть під час війни. Воно може ставати менш помітним — пташки співають тихіше, але все одно співають.
Коли я писала, це для мене був символ того, що навіть під час війни є речі, які не підвладні тим, хто хоче тебе знищити. Поки ти живий — завжди можеш зробити хоч щось. І фраза про абрикоси — саме про це.
Головний герой живе у прифронтовому містечку. Весь час, поки він там, він чекає, коли зацвітуть абрикоси. Йому здається, що вони запізнюються, і це викликає тривогу — ніби час зупинився, і нічого більше не буде відбуватись. А коли він поїде — тим більше. Мені було важливо, щоб вони все-таки зацвіли. І вони зацвітають саме тоді, коли він прощається з домом. Це для нього — обіцянка, що у цієї домівки теж є майбутнє.
— Мені здається, це гарно підсумовує безпілотник Елл, коли каже: “Як добре, що весна приходить завжди, а за нею літо. І їх нічого не може ані налякати, ані спинити”. Наступне питання — від читачів з книжкового клубу, який я проводила. У нас були різні теорії про безпілотника — що його можуть бачити лише українці або лише дуже добрі серцем люди. Тож хто бачить безпілотника і чому?
— Ох, якби тільки українці — тоді безпілотник був би ідеальним дроном (сміється).
Я думаю, що безпілотник — це герой, про якого ми до кінця не знаємо, чи він існує насправді, чи це вигадка кількох героїв. Коли я писала, мені було не так важливо дійти до однієї точки. Бо навіть якщо одна дитина його вигадує — він уже стає реальним. Для цієї дитини.
У цьому сенсі неможливо сказати, наскільки він реальний. Хотілося зберегти баланс між реальністю, символізмом і трохи казкою. І в такому сенсі, я думаю, безпілотника бачать ті, хто самотній у певний момент свого життя, і кому він справді потрібен.
Його бачить Устим. Але також його бачить і дорослий військовий, який сумує за родиною.
— Безпілотник упродовж твору намагається освоїти різні поняття — війни, Бога, безпеки, небезпеки. Одне з них — довіра. І цікаво, що саме це поняття йому пояснює військовий з позивним “Майстер”. Те, як військовий намагається пояснити безпілотнику, у якого немає в “налаштуваннях” такого поняття, дещо перегукнулось мені з ситуацією в нашому суспільстві, коли у військових може бути дещо змінений поняттєвий апарат відносно людей, які не мали такого гострого переживання війни. Чому для безпілотника стає таким важливим поняття довіри та як це може загалом співвідноситись з ситуацію у суспільстві зараз?
— Безпілотник, з такої технічної точки зору, коли я писала, для мене це був герой “tabula rasa”. Він нічого не знає про історію, про світ, і, читаючи його очима, читач також, таким чином, пізнає світ.
Головне в безпілотнику те, що він олюднюється: чим більше він спілкується, дізнається, тим більше він розуміє людські емоції. Він починає розуміти, що тримає людей на своїй землі. Чому військові не кидають окопів? Чому Устим і його батьки до останнього залишаються вдома? Що тримає людей у своїй домівці?
З мого журналістського досвіду, мене дуже вразив момент довіри саме між військовими. Мені дуже подобається це звертання “друже”. Пам’ятаю, як ми їхали вночі з Карлівки в Бахмут. Темно, і раптом у водія дзвонить телефон. Він бере трубку: “Алло, друже!”. І я подумала — це такий прояв довіри, який не всім цивільним може бути до кінця зрозумілим, адже ти абсолютно довіряєш людині своє життя. І водночас знаєш, що вона теж довіряє своє — тобі. Тобто з одного боку — довіра, а з іншого — відповідальність.
І мені здається, це дуже важливо для всього суспільства. Тобто, усвідомлення, що є певні сфери життя, за які ти несеш відповідальність і які залежать від тебе. Мені здається, що це одне з тих усвідомлень, яке може дуже допомогти кожному.
— Я насправді дещо дуже схоже чула від свого чоловіка, який приєднався до війська на початку повномасштабного вторгнення. Він розповідав, що одне з перших понять, яке він засвоїв на війні — це поняття довіри. І довіра існувала саме як довіряння комусь іншому життя, власне те, про що Ти говориш. Тому, я думаю, це дуже співзвучний досвід багатьом.
Ще один образ, який вагомий в цій книзі, де я до себе відмітила, це насіння війни. В книзі він існує прямим чином, тобто це метафора щодо мін, які існують в землі, схожі до насіння. Але також ця метафора може існувати в книзі непрямим чином. Наприклад, я її відчитала, коли йшлося про досвід смерті, який переживає Устим. Раніше для нього смерть була впорядкована і це був такий певний договір зі смертю, коли смерть приходить в певний час, коли вже життя віджито. І потім ця система раптом руйнується. Це одна з тих речей, які війна змінила в житті Устима. В яких ще моментах ми можемо спостерігати, що війна впливає на сприйняття світу героя?
— Думаю, це точно момент, коли вони сім’єю евакуюються і потрапляють у відносно мирне місто Дніпро. Їм часто говорять інші люди про те, що вони вже в безпеці і щось на подобі того, “скільки можна вже говорити про війну?”. І якщо пам’ятаєш, у Устима була фраза про те, що ти носиш свою війну з собою, де б ти не був. І це, власне, теж про досвід. Що навіть коли вже немає безпосереднього джерела травматичного досвіду, коли ти у безпеці — ти не можеш просто взяти, забути і жити далі.
Він ще дуже-дуже довго триває. Особливо, якщо ти не відчуваєш довіри й розуміння від оточення.
— В книзі досить відкритий фінал. Який розвиток подій Тобі як авторці емоційно ближчий або більш бажаний?
— Якщо чесно, я не вибирала між різними варіантами фіналу. Я знала одразу, що це єдиний варіант, який може бути. Особливо напевне тому, що я писала це до 2022 року. Зараз ми не знаємо, коли закінчиться війна. Тоді теж не знали. Мені здавалося прописувати якийсь хепіенд — дуже штучним і таким, що взагалі не пасує.
Наприклад, в іншій моїй книжці для трохи молодших дітей, «Тракторець Тор», там повністю закритий фінал: Україна перемогла, Росія відступила, усе добре, ми відбудовуємо міста. Це дуже важливі історії.
Але в цій історії, такий фінал дає віру в майбутнє, навіть попри те, що ми не знаємо, яким воно буде. І саме тому немає зустрічі у фіналі з безпілотником. Тому що вона станеться тільки тоді, коли завершиться війна
І тому відкритий фінал у такій історії — це про віру в майбутнє, попри все.
— Для мене загалом це дуже життєствердна книга. Пошук життя, попри все — цих абрикосів, які зацвітають — дає внутрішню силу й опору, незважаючи на зовнішні події. І в мене вже буде останнє запитання. Воно загалом про дитячу літературу. Зараз діти переживають багато складних досвідів: досвід війни, смерті, втрати. Це можуть бути дуже різноманітні втрати. Чи, на Твою думку, дитяча література сьогодні відповідає цим потребам — до проговорення цих досвідів, до порозуміння, до створення діалогу між різними досвідами, можливо, навіть до створення осередку втечі від цих досвідів, але в будь-якому випадку — для якоїсь співпраці з пережитим?
— Мені здається, що зараз — так. Просто стало виходити дуже-дуже багато книжок на цю тему. І це добре, бо вони охоплюють дуже різний досвід.
Є книги про досвід евакуації за кордон, у межах країни, досвід окупації, життя біля лінії фронту. Дуже багато різних аспектів.
Але, чим молодша дитина, тим важливіше, щоб батьки самі прочитали книжку перед тим, як дати її дитині. Неможливо написати універсальну книжку про війну, в якій абсолютно не буде жодних тригерів. Бо сама тема війни — це вже великий тригер. І тільки батьки знають, які саме елементи можуть зачепити болючий досвід конкретної дитини.
Я прихильниця думки, що оскільки не можна повністю відгородити дитину від реальності, говорити про війну все одно потрібно. Література дуже добре виконує цю функцію. Якщо батьки не знають, з чого почати, можна почати зі спільного читання. І в процесі вже бачити по реакції дитини — що її більше зачіпає, що менше, що викликає тривогу, а що ні. І тоді в поясненнях робити акценти саме на цьому.
У мене була ситуація на одній зустрічі, де діти разом вигадували казку. Один хлопчик сказав: “Було собі поле кукурудзи, росіяни його замінували, потім міна вибухнула — і з кукурудзи зробився попкорн, всі його їли”. І це був прикольний момент. Бо, видно, для нього міни — це не щось страшне, це його не тригерить.
А з іншого боку, в Києві в мене була ситуація в школі. Ми читаємо текст, в одному реченні з’являється слово “сирена”, всі реагують нормально, а один хлопчик — сильно напружився. Він не заплакав, не закричав, але дуже насторожився. І каже: “Не кажіть це слово вголос, бо ми зараз злякаємось, сирена завиє — і доведеться йти в укриття”.
У цей момент розумієш: усі діти жартують, сміються, а він один — в напрузі.
І саме в такому спільному читанні, у такому контакті може початися розмова, яка допоможе краще зрозуміти: що саме тригерить дитину, а що — ні.
З письменницею спілкувалася Віра Обломей.
