Ольга Войтенко: «Не вистачає літератури розуміння і прийняття»
Автор: БараБука

Ольга Войтенко – письменниця, сценаристка і кіномонтажерка. У літературному доробку авторки підліткова фентезійна трилогія «У світлі світляків», оповідання у збірці «Коли сніг пахне мандаринками» і повість «Незручні. Відчайдушні. Виродки». Також Ольга відома в царині кінематографу: вона є редакторкою фільму «Віддана», режисеркою фільму «Собаки хороших людей не кусають», асистенткою з монтажу повнометражного фільму «Гартовані Гнівом», кілька років монтувала документальні фільми. Була відзначена в конкурсі «Коронація слова – 2011» за сценарій для дітей «Тимош. Хлопчик, який ніколи не зачісувався».
В Instagram Ольга Войтенко має понад 1450 підписників. Її блог особливий тим, що письменниця популяризує не тільки свої літературні новинки, але й висвітлює свою життєву позицію щодо подій, які відбуваються в Україні.
До письменниці звернулася Анастасія Таргонська, учениця Лугинського ліцею Житомирської області. В інтервʼю Ольга Войтенко розповіла про літературу для молоді, потребу прийняття та “своєї зграї”, а також анонсувала наступну книгу.

— Пані Ольго, дозвольте у Вас як української письменниці поцікавитися вашими спостереженнями про те, що читають підлітки нині, під час війни? І якої літератури їм не вистачає на книжковому ринку?
— Мені здається, що ринок був і є так сильно захаращений перекладами, що не вистачає нашої літератури. Там, де герої живуть приблизно в наших містах, країні, реаліях, навіть якщо це фантастика. Але я ж не книжковий експерт, я не маю жодних даних про те, що треба і що читають, маю лише висновки з того, що бачу з відгуків і розмов. Ну і, судячи з реакції на останню книжку, не вистачає літератури, у якій відчувають розуміння і прийняття.
— Розкажіть, будь ласка, які свої життєві сенси Ви намагалися втілити в книзі-щоденнику «Незручнi. Відчайдушнi. Виродки»?
— Я намагаюсь не говорити про те, що вкладаю в книжки, бо хочу, аби кожен там знаходив те, що йому треба. Тут хотілося поговорити про свободу бути собою і про те, що завжди будуть ті, хто тебе прийме, незалежно від того з якого боку ти «не такий».
— Спостерігаючи за життєвими історіями сучасних підлітків, за їхніми профілями в Instagram Ви створили яскраві, самобутні персонажі, які ламають стереотипи й виділяються серед «натовпу» Чим такі персонажі близькі для Вашого світосприйняття?
— Я не думаю, що існує натовп, я думаю, що нас усіх занадто привчили підлаштовуватись і боятись бути «диваками». А отже не бути собою, не бути вільними й гармонійними, не робити, що хочеш і що любиш, не говорити, що відчуваєш. Іти своїм шляхом важко. Тому я поважаю й захоплююся тими, хто це робить. Я сама така і хочу це «рекламувати». Отже, ці персонажі мені близькі, бо ми з ними з однієї зграї. І я хотіла дати відчуття цієї зграї читачу.
— Які персонажі у Вас вигадані, а які реальні?
— Усі частково реальні і частково вигадані, бо це ж саме «персонажі», отже, вони завжди створюються. У мене були прототипи, але я ніколи не пишу прямо з реальних людей, лише беру їх за основу, і далі вже герої будують себе самі чи історія їх будує.

— Пані Ольго, наскільки важливою є тема інклюзивності, різності зі світом у підлітковій літературі?
— Думаю, це мала б бути одна з центральних тем, особливо зараз. Лише будучи собою, ми можемо давати іншим можливість бути собою, приймати їх, та навпаки. І цього треба вчитися з дитинства. А саме підліткам найважливіше мати «зграю», дорослим це вже так не важить. Але саме підлітки стають потім дорослим суспільством і формують усе навколо: і соціально, і фізично. Отже, саме з ними треба про це говорити, саме їх залучати приймати себе й інших.
— У дописі в Instagram Ви писали про те, що упродовж 10 років намагаєтеся для себе створити укриття. Чи мають таке укриття в школі Ваші персонажі?
— Власне, сама школа і вони самі одне для одного і є «укриттям», це одна з ключових думок книжки.
— Поділіться, будь ласка, історією співпраці з художником-ілюстратором Андрієм Андрущаком.
— Я побачила роботи Андрія в інстаграм, якийсь час слідкувала за його профілем і тоді, побачивши один ескіз, показала його редакторці Наталці Малетич, а вона художньому редактору видавництва. Далі Андій читав, і ми з ним обговорювали, також я йому позначала, які сторінки чи епізоди емоційно мені здаються ключовими, що найкраще розкривають персонажів. Далі він малював – деколи портрети персонажів, деколи ці сцени, які я позначала, деколи ті, які зачепили його самого. Він усюди знаходив дуже круті емоційні метафори і надзвичайно точно відчував персонажів і персонажок.
— На Ваш погляд, як Вам вдалося в колаборації з Андрієм поєднати текст і арт-роботи для глибокого розуміння сенсу книги-щоденника «Незручнi. Відчайдушнi. Виродки»?
— Там важливо, що кожен з нас робив щось своє, спираючись на власні емоції, сенси, життєві досвіди і те, що нам болить. Ми були емоційно відкриті, як і самі персонажі, отже, це не була «робота», це було шось дуже щире. Відтак Андрій додав свій зміст до мого і, як мені здається, він поглибився, помножився, став більш об’ємним. Отже, промовляє до читача не лише моїми змістами, а і його, окрім того, що читач просто може бачити персонажів, яких багато – і це теж полегшує їхнє сприйняття й запам’ятовування через образи.

— Чи не виникало у Вас бажання написати сценарій та зняти фільм за книгою?
— Так, я від початку думала про це, бо в книжки сценарна побудова драматургійно. Але зараз трохи важко з усім цим, зважаючи на війну.
— Пані Ольго, як Ви поєднуєте літературну творчість і кіноіндустрію? Якими творчими планами можете поділитися з читачами?
— Я не поєдную, я, зазвичай, займаюся проєктами по черзі. Коли маю час пишу, коли треба включитись у кінопроєкт не пишу книжок, а працюю над ним. Щодо планів, то протягом року має вийти книжка «Тім, Полін і Франсуа». І зараз ще працюю над ідеєю проєкту з досить незвичайним форматом.
Розмову вела Таргонська Анастасія,
учениця Лугинського ліцею Житомирської області.