Особливі потреби

Автор: Ганна Улюра


Катерина БАБКІНА. Гарбузовий рік. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. – 48 с.
Андрій БАЧИНСЬКИЙ. 140 децибелів тиші. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 128 с.
Тетяна КОРНІЄНКО. Недоторка. – Київ: Час майстрів, 2015. – 104 с.
Оксана РАДУШИНСЬКА. Метелики у крижаних панцирах. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 160 с.
Дзвінка МАТІЯШ. Марта з вулиці Святого Миколая. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 240 с.
Оксана САЙКО. До сивих гір. – Львів: Піраміда, 2015. – 140 с.

Серед нас живуть люди – насамперед діти – про існування яких ми добре знаємо, але не любимо помічати, наскільки воно проблемне. Бо допомогти їм несила, через значно складніші культурні та соціальні установки. Це люди зі спеціальними потребами, фізично й інтелектуально обмежені, особливі.

Кілька років тому в Росії вийшли «Дім, в якому…» Маріам Петросян і «Клас корекції» Катерини Мурашової. Герої цих книжок – діти-інваліди. Хлопець у візку з «Класу» й густо заселений інтернат для неповносправних дітей із «Дому» спонукають поміркувати про те, що особливі діти потребують особливої уваги й у літературі. Твори ці, що починалися як соціальний нарис, із розвитком сюжету перетворювалися на фентезі. І там, і там персонажі знаходять портали, що переносять їх до країв, де вони є не просто здоровими, а всесильними. Окрім виграшних ставок на популярну культуру, у такому підході простежується буквальний відчай: говорити про дітей-інвалідів адекватного способу немає. Казки й фантазії, не сурова реальність, а обнадійлива у своїй утопічності альтернатива. Традиція на кшталт пришитих лапок зайчика з «Лікаря Айболитя»… Але такі книжки там з’явилися. Їх прочитали, про них заговорили.

«Клеммі, старша сестричка – мій найкращий друг. Вона не може ходити, говорити, рухатися, варити макарони, керувати літаком, жонглювати чи займатися алгеброю. Я не знаю, чому вона цього не робить. Просто тому що…»

А що на цих болісних теренах відбувається у нас?

Торік «Грані-Т» оприлюднили переклад із польської «Мишки» Дороти Тераковської. Ще роком раніше була адаптована українською щемлива історія Ребекки Еліот «Просто тому що».

У щедро ілюстрованому творі для малюків «Просто тому що» хлопчик Тобі розказує про старшу сестру Клеммі. Кожна сторінка – нова пригода малих: від будівництва замку з піску до подорожі на Марс. Просто тому що – це рефрен, який закінчує кожну із забавок: дівчина просто така, яка є, її треба прийняти такою, особливою. І цього «просто тому що» достатньо, щоб усвідомити: люблять малі одне одного не за щось, а просто тому що… Еліот написала книжку про своїх дітей.

гарбузовий-рік«Мишка» не має автобіографічної основи. Тераковська створила історію про дівчинку-дауна, сумну й ненав’язливо повчальну. Марися має найважчу форму даунізму, її поява в родині Адама і Єви змінює батьківське життя докорінно. Ці двоє переживають найнеймовірніший спектр почуттів – від образи до відрази – щоб нарешті зрозуміти, як вони люблять Мишку. Навіть коли її більше немає поруч. Мишку польською звати Почварка – личинка, яка має перетворитися на метелика, хай нині вона здається потворною навіть власним батькам.

Дві ніжні й сумні книжки, що чесно розповідають про складні речі, – і якось раптово оприявнилося: таких саме, але «наших» історій катастрофічно бракує.

Читайте також: На півдорозі до: «Шапочка і кит»

У казці-алегорії для малят «Гарбузовий рік» Катерини Бабкіної є Ренат, хлопчик у інвалідному візку. Щодо особливих дітей твір Бабкіної якраз і демонструє згадане безсилля в пошуках «спеціальної мови». Пофантазувати про нормальне, використовуючи явні символи, легше, ніж критично усвідомити відносність будь-якої норми. Сестра уявляє/зве Рената метеликом – крила його утворює тінь від інвалідного візка. Усі тим щасливі, і ніяких проблем у затишному садочку, де навіть садовина рада бути з’їденою.

недоторка1Психологічна проза Тетяни Корнієнко «Недоторка» – про дівча з неврозом нав’язливих станів. 14-літня Аля одержима чистотою і боїться бруду. У побуті юнка вже більш-менш дає раду своїм «відхиленням» (не їздить ліфтом, наприклад, і має при собі пляшечку з дезінфектором). Але тут трапляється просто катастрофа – Аля закохується. Точніше, у книжці нагнітається відчуття, що тієї катастрофи не уникнути. Бо як же, наприклад, цілуватися, якщо навколо мікроби! (Якось та дасть собі раду, натякну…) Кумедна історія про проблеми цілком реальні й дуже невеселі.

Аля занадто, як для підлітка, рефлексійна. Утім, це один із симптомів неврозу нав’язливих станів – безупинне самоїдство. Зрештою, героїня «Недоторки» змушена виборсуватися самотужки, бо решта персонажів (із батьками включно) сприймають її хворобу як підліткову примху. І от їй, кому жаско навіть до близької людини торкнутися, доведеться стрибати у брудну річку, щоб урятувати життя подрузі. Та ще відвойовувати свою пасію в уявної суперниці. Так, уповні пережити шокову терапію, яку їй влаштували жалісливі однокласники, маючи намір раз і назавжди вилікувати перелякану «Мийдодіру».

Варіантів читання «Недоторки» два. Можна повірити батькам-друзям і почитати смішну книжечку про болісно багату уяву дівчини. Можна повірити Алі, що проблеми її цілком істотні, і прочитати легко написану історію про адаптацію особливих людей до не-занадто-співчутливої спільноти ровесників.

марта1У повісті «Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш до інвалідного візка прикута літня жінка – подруга головної героїні, Поліна. Це людина напрочуд позитивна, її поведінка – справжнісінький маніфест життєствердження. І тільки ближче до фіналу повісті Марті спадає на думку: Поліна буквально залежить від інших людей, її виживання мусить ґрунтуватися на легкій вдачі й здатності знаходити адекватний контакт зі здоровими.

Для Марти це надзвичайно важливий урок. Дівчина й сама особлива – схильний до депресії гіперемоційний підліток. Вона мусить навчитися жити у злагоді з оточенням: скажімо, з батьками, які от-от народять другу дитину, чи вчителем малювання, чиєї уваги, окрім Марти, потребує і його нова жінка. Полінине світле смирення – один із варіантів прийнятної для головної героїні «рольової моделі» дорослішання.

метелики1Повість Оксани Радушинської «Метелики в крижаних панцирах» – добротна соціальна проза «15+». Певно, дорослих вона зацікавить навіть більше, ніж підліткову аудиторію, – у тому сенсі, що авторка з читачем не заграє і, попри надуманий гепі-енд, творить текст відвертий і жорсткий.

Ярина після автомобільної аварії, в якій загинули її батьки, прикута до інвалідного візка й мучиться від сильного болю. Дядько й тітка, що опікуються малою, вивезли її на літо до села. Там Ярина знайомиться з Артемом. Артем походить із родини акторки й режисера, має відзнаки з бальних танців й успішно розплановане майбуття. Підлітки здружуються, не на радість, відверто кажучи, обом родинам. Утім, ці двоє долають перестороги старших і за допомогою Артемового тренера навіть готують спільний танцювальний номер. Завдяки танцям Ярина збирає гроші на операцію, і закінчується книжка тим, що дівчина здіймається на здорові ноги.

Мудрі дорослі Ярині пояснюють: жалість ми отримуємо автоматично, співчуття – від обраних, а повагу треба заслужити… У цьому сенсі «Метелики» йдуть таким собі контрапунктом до «Марти». Зрештою, ніщо не дається автоматично: і співчуття, як і повагу, треба заслужити, а то й важко заробити.

Дечого «Метеликам» бракує. Яринка вчиться танцювати вальс у інвалідному візку. Це мусить бути нелегкою справою. Але ми того не побачимо. І навіть власне танець – відверто бракне уяви, щоб змоделювати собі такий виступ, якщо ви жодного разу не бачили танцювальних конкурсів серед неповносправних. Авторка нам у цьому не допоможе: так, мала схожа на метелика – і це все? Спроба описати «інше» життя як «таке саме» натомість очевидно вдалася, але в тому-то й річ, що життя особливих дітей інакше.

140_Сергій із «140 децибелів тиші» Андрія Бачинського має сильні вади слуху. Хлопець оглух після аварії, в якій загинула вся його родина. Глухоту шестикласник Сергій переживає тим важче, що професійно займався музикою. Кар’єрі край, але завдяки м’язовій пам’яті він і далі грає – у сиротинці для глухонімих.

Інвалідність дітей із нашої прози переважно пов’язана з нещасним випадком. До відповіді на запитання – чому діти народжуються неповносправними? – автори не готові. Сюжети натомість передбачувано будуються на протиставленні «до» й «після» хвороби.

«140 децибелів» – не виняток. Тут частини «до» й «після» чергуються нарівно: на хлопця в інтернаті напали місцеві хулігани – батько допоміг відбитися від шайки таких самих; Новий рік із батьками й сестрою – святкування в зачиненому інтернаті з малою, здатною чути музику Сергія тощо. Нелукава «там/тут»-композиція. Так само хитає і всю книжку: від сльозливої сентиментальності історії про понівечену дитину до жорсткої «чорнухи» про сиротинець.

Власне, побут дітей-інвалідів у спецзакладах у соціальній прозі Бачинського – найцікавіше (і дорослі про це мало що знають, не лише маленькі читачі). Так само переконливими видаються замальовки про банду «привокзальних калік», куди потрапляє Сергій. Якби ще не писалося то все мовою дуже посередньої журналістики. І не зводилося до однієї сумнівної максими: «Пристосуватися в житті можна, треба тільки хотіти!».

сивихгірДія повісті Оксани Сайко «До сивих гір» відбувається в якомусь гірському селищі. Тут живе п’ятнадцятилітка Яська. Живе складно: у неї давно померла матуся, тато рідної дитини соромиться, вона буквально занедбана. Аж от з’являється мачуха зі своїм сином, і це додає Ясьці проблем. Чого лише варта пропозиція Ганки відправити юнку жебракувати під церкву, бо в господарці від неї користі небагато. Дівчина старцює, їй подають добрі люди, позаяк Ясьця – калічка: вона має горба й слабкий розум. Дорогою «до сивих гір», куди мала прямує, щоб зустрітися з мамцею, вона натрапляє на Михайла (працює алюзія на архангела). Той учитиме Яську: «Люди не люблять не таких, як вони. Навчися не помічати цього».

Хороші поради, слушні настанови. А тепер спробуй не помітити, як розпалений підліток затягує місцеву дурку-потворку на сінник, щоб зґвалтувати. Щось останньої миті його зупиняє. Цього разу… Або ігнорувати грудки землі, які кидають однолітки в спину, боляче поціляючи саме в горб… Михайло помирає. І Ясьця знову рушає до сивих гір. Цього разу її нема кому зупинити.

Соціальне життя налаштоване так, що ми здебільшого не потребуємо інстанцій контролю. Ми самі є уважними полісменами одне одному. Привчені бачити й фіксувати несхожість, а то й карати за неї. Твори про особливих дітей дають можливість подивитися, як живуть ті, хто від нас відрізняється, а отже, навчитися толерувати розбіжність і пишатися інакшістю.

Такі історії завжди (хочемо того чи ні, усвідомлюємо чи ні) пов’язані з подоланням власних фобій і упереджень, із важкою внутрішньою роботою автора й читача. Ця шляхетна мета не мусить завадити цим текстам бути ще й просто добре й щиро написаними. Принаймні відверто не маніпулювати емоціями малого читача. Проблема сюжетів, героями яких є неповносправні діти, – розбіжність, яку можна побачити. Слід, певно, дивитися уважніше.

Print Form
Подiлитись:

Відгуки/2

  1. Переглядаючи літературні новинки,натрапив на цей сайт і помітив прізвище Оксани Сайко. Декілька років назад я читав у журналі її повість «До сивих гір»,яка дуже вразила мене . Ще тоді я висловлював думку,що саме такі твори,як повітря,повинні йти в школу ,і не як позакласне читання,а як програмний матеріал, бо в таких книгах діти знайдуть те,що їх хвилює,те про що вони хочуть читати.Тут вони знайдуть ту мелодію слова і думки,яка співзвучнам з ритмом їхніх сердець,звучить в їхніх душах .А тим більше,цей твір прошитий теплом і добротою,що лежить в основі християнської моралі.А твори такого плану потрібні вже вчора(!) .В ньому не гламурні чи “круті” герої, а звичайні підлітки зі своїми проблемами,маленькими радостями,із своїм внутрішнім світом,що є близьким кожному підлітку.

  2. Дуже цікава підбірка літератури про дітей із особливими потребами. Оксана Сайко, тут є й твоя “До сивих гір”… Тішить, що є такі книжки!

Додати коментар