Переможні рецензії конкурсу «Читай-пиши»

Автор: БараБука


Під час ІХ «Книжкового Арсеналу» шестеро дітей із поміж майже 300 отримали призи від БараБуки і Благодійного фонду Жадана, а також книжки від партнерів і дипломи від НЦ «Мала академія наук України» за найкращі рецензії на сучасні українські книжки. БараБука продовжує публікувати відгуки переможців конкурсу «Читай-пиши».

Друге місце у віковій категорії 10–13 років посіла учениця 5 класу Старобільської гімназії Дар’я Мормуль за рецензію на книжку Мар’яни і Тараса Прохасько «Хто зробить сніг».

Жити, щоб робити добро

– Знову ці кроти! – обурювалася бабуся, коли зранку вийшла на город і побачила нові купи землі.

– Хто такі кроти, бабусю? – спитала я.

– Це такі тварини, маленькі, сліпі, вони живуть під землею.

Так я вперше почула про кротів.

Друга моя зустріч із кротами відбулася, коли тато приїхав із відрядження й привіз зі Львова книгу «Хто зробить сніг».

Відразу зацікавили малюнки: маленькі чорні тваринки визирають із куп землі, тягнуть санки, п’ють чай.

Друга цікавинка. Я знала багато чого про сніг. Мені тато розповідав, що сніжинки дуже незвичайні. Він говорив: «Як кожна людина неповторна, так і кожна сніжинка особлива, не схожа на іншу». Так хто ж робить сніжинки неповторними?

І третє. Хто автори казки, і чому авторів зацікавили саме кроти.

Щоб дізнатися, я швидко заходилася читати. Автори познайомили мене із сім’єю кротів, у якій аж тринадцять дітей. Всі члени сім’ї зайняті як спільними справами, так і особистими. Тато видає газету, мама виховує дітей, цікавиться іноземними мовами, грає на контрабасі. А діти багато часу проводять на свіжому повітрі. Цікаві лісові мешканці, які допомагають одне одному. Так, наша сім’я кротів забирає до себе маленьке новонароджене зайченятко, тато-кріт підбирає голубе яєчко яструбів, а маленька Муркавка рятує кротеня з сусіднього лісу. Діти-кротенята, сидячи у татовій кишені, зрозуміли, «що світ набагато більший за кишеню. І на нього можна дивитися по-різному». Можна жити в своєму світі, відгородженому від інших, а можна бути активним, не відстороненим, завжди відгукуватись на чужу біду.

Ці лісові мешканці дуже схожі на учнів нашого класу, адже ми всі разом – велика сім’я. Мої однокласники завжди прийдуть на допомогу. Ми разом проводимо вільний час: їздимо на екскурсії, відвідуємо кінотеатр, провідуємо хворих однокласників.

А вкінці пішов сніг. Виявилося, що його роблять померлі кроти, білки, зайці, бобри…

Можливо, хтось із цим не погодиться, але мені здається, що автори хотіли сказати: всі, хто був на нашій планеті, не зникли безслідно. Вони мають із нами зв’язок.

І нарешті третє запитання допомогла з’ясувати мені мама. Виявилося, що Тарас Прохасько – відомий сучасний письменник, а Мар’яна Прохасько – і письменниця, і художниця.

Після того, як останню сторінку було перегорнуто, я сказала мамі: «Я хочу жити так, як живуть герої цієї казки. Хочу, щоб ми всією сім’єю варили варення, хочу, щоб ти займалася спортом, як мама-кротиха, хочу, щоб у нас ніколи не було сварок».

Ось тоді вже й мама з молодшою моєю сестрою Валерією сіли читати вголос «Хто зробить сніг»…

***

Третє місце посіла учениця Костянтинівської ЗОШ I-III ступенів №5 Мілєна Зайцева за рецензію на книжку Сашка Дерманського «Мері».

Про хворобу-нехворобу, людей-нелюдей та воду

Нещодавно я прочитала повість Сашка Дерманського «Мері», у якій розповідається про життя сучасної родини. Звичайна сім’я Ковальчуків, яку важко було назвати особливою, крім хіба що сина Андрія, який не розмовляв. Не тому, що був німий, як я спочатку подумала. Усе було б у цій сім’ї, як завжди, якби не лошиця Мері, яку тато мав тренувати та готувати до скачок. Саме через неї й почалися дивні речі, які змінили героїв. Аж ніяк не очікувала, що і Мері – не проста істота.

О! Як не згадати інтригуючий початок! Я не люблю, коли зло перемагає, а початок мене налаштовував саме на це. І весь твір я чекала, як же Ковальчуки викрутяться з такого становища! І вірила в це.

Мій найулюбленіший персонаж – кумедний криничник Мефодій. То він був мені симпатичним, то здавався дивакуватим, то наче хорошим, то підступним, то скупим, то хитрим. Але що смішило завжди – його така відверта та щира жадібність. Про нечисту силу я читала на уроках літератури. Хуха Моховинка – добра лісова нечисть; Хо – сувора, але справедлива сила; мавки, русалки живуть у лісах та річках. А ось про криничника я ніде ще не чула. Цей персонаж не схожий на жодного з тих, про яких я знала. Класна знахідка автора! А ще я звернула увагу, що у зв’язку з цим персонажем часто згадуються приказки про воду. Чи не тому, що на нашій планеті все менше стає питної води, як і у творі? Фразеологізми «мала вода – великий шум», «розлитої води назад не збереш», «вода твоя мокра ще й зимна», «вивели на чисту воду», «без води ні туди ні сюди», «не плюй у криницю, ще доведеться води напиться» мені запам’яталися завдяки книзі на все життя.

Найбільше неприємних відчуттів викликав образ підступного пана Вихиляса: він наче і людина, та як з’ясувалося пізніше – таки ні. Мені загалом сподобалися всі герої повісті, окрім цього пана Вихиляса. На мою думку, він погано ставився до інших героїв, до того ж ще й був членом загадкового ордену, який грає долями людей! Та… чи змінилися б герої, якби не цей орден? Мабуть, ні. Андрійко так і мовчав би далі, мама так і ревнувала тата до Мері, сестричка так і не прийняла б братика таким, яким він є.

А думок, над якими варто замислитися, багато. Про те, що ми розучилися говорити один із одним та чути один одного: «Одні оглухли – слухати розучились, а інші оніміли – не вміють сказати». Про те, як треба боротися за щось дійсно важливе: «Часом у житті буває так, що треба йти до кінця. Інакше не можна», – говорить Мефодій. Та фраза, що близька мені, належить Андрійкові, він сказав її Мері: «Ти впадаєш у відчай, а треба сподіватись. Що б не трапилось, треба не переставати вірити». У той момент я згадала себе і свою сім’ю, коли нам довелося поспіхом переїжджати з рідного села Верхньоторецьке у невідомість, де нас ніхто не чекав. Уявляю, як було страшно моїм батькам. Та у нас так і сталося, як сказала Мері, що «найближчі можуть гори зсунути для тих, кого люблять». І зараз ми в безпеці. Моя сім’я, виходить, де в чому схожа на Ковальчуків!

Я маю багато улюблених епізодів і можу їх розповідати дуже довго, але хочу виділити один, найемоційніший: «Мері!!! – пронизав простір напрочуд дзвінкий голос! Це він перекрикував шаленство трибун! Це кричав Андрійко!!!» Я полюбляю цей епізод за те, що Андрійко, який не мав змалечку власного голосу, почав говорити. Цей герой є і справді героєм. Чому саме він став наче містком між реальними та вигаданими персонажами? Напевно, тому що в нього є унікальні здібності й він «може розмовляти і мовчки». Аутизм поширений у наші часи. Це дуже погана хвороба, яка формується ще з народження, бо наче відділяє людину від інших. Так Сашко Дерманський, напевно, хотів привернути увагу суспільства до проблем аутистів і зробив таким головного героя Андрійка. Я раніше чула дещо про аутистів, а після прочитання цієї книги зрозуміла, що аутисти – звичайні люди, вони все розуміють, часто навіть краще, ніж інші. Завдяки автору я змінила своє ставлення до аутистів, усвідомила, що їм просто треба приділяти більше уваги. У нашій школі є такий хлопчик. Від цього часу я буду до нього уважнішою.

Книжка легка, цікава. Збагатила мене новими українськими словами: цямрина, галасвіта, анітелень, мармиза, камізелька, умонявся. Довелось пошукати їхнє значення у словнику! Ще я знайшла неологізми автора! Я ж не помиляюся? Це живода, мислеслово, водопортація.

Отож, якщо хочеться потрапити у світ фантастики, то тобі у повість Сашка Дерманського «Мері».

P.S. А ще ця повість так і проситься стати мультфільмом!

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар