4+

Песики кажуть «гав!»

Анастасія Музиченко

Лариса НІЦОЙ. Навіщо песикові гавкати? / Ілюстрації: Христина ЛУКАЩУК.. – Київ: Видавництво Марка Мельника, 2019. – 32 с.
Уподобань: 8

Роль мови не обмежується комунікаційною функцією і ми, дорослі, це добре знаємо 😉 Мова – важливий інструмент національної самоідентифікації, без якої неможливий жоден народ. Але як пояснити це дитині, як зрозуміло і просто донести, чим є мова насправді і чому важливо говорити рідною?

Рано чи пізно малеча почує мову іншого народу – не ту, якою спілкуються в родині, не рідну і не зрозумілу їй. Її може зацікавити або збентежити той факт, що продавчиня морозива або друзі на майданчику спілкуються однією мовою, а вона – іншою. Чи треба переходити на мову співрозмовника в такому випадку і чи варто намагатися бути кимось іншим? На ці та інші запитання дитини можна відповісти, розпочавши розмову з казки Лариси Ніцой про песика, який подумав, що його «гав» грубе, і тому вирішив нявкати. Здогадуєтеся, що з цього вийшло?

Отже якось маленький Лабрик грався з метеликами. Песик встромив свого носа до квітів, на яких сиділи метелики, і вони спурхнули. Лабрик вирішив, що в усьому винен його «гав», бо він грубий, і краще йому нявкати. Через це кішка з кошенятами сприйняли його за такого самого котика, як і вони. Лабрик спробував ловити з ними мишей, але в песика нічого не вийшло. Не бути йому котом. Тоді малий лабрадор вирішив мекати і стати своїм серед овечок. Але і тут його спіткала невдача. Після цього він вирушив до курей, які спробували навчити його сидіти на сідалі і нести яйця. Але щоб бути куркою, квоктати не достатньо. Зрештою песик повернувся до батьків, які й пояснили йому, чому потрібно говорити рідною мовою:

«– Ви казали, що я песик! Що я гарний!

– Так і є, Лабрику! Ти гарний песик.

– А киця не вірила, що я собачка. Називала мене котиком і бурчала, що я погано мишок ловлю!

– Ну бо ти нявкав, Лабрику, то вона подумала, що ти киця.

– І овечки казали, що я не песик. Хотіли, щоб я траву скубав. Сміялися з мене, що в мене немає копитець. Бараном називали.

– Ну бо ти мекав, Лабрику, то вони подумали, що ти – як вони, баранчик чи овечка.

– А кури хотіли, щоб я яйця ніс! Але ж я собака!

– Лабрику, ніхто не знав, що ти собака, бо ти говорив по-їхньому. А ти говори по-нашому, як собачки говорять. Тоді всі одразу й побачать, хто ти».

І щойно Лабрик припинив соромитися своєї мови і головно загавкав, як усі навколо – кури, котики, овечки й баранці – помітили, який він гарний песик.

Проілюструвала книжку талановита художниця Христина Лукащук. Малюнки чудово доповнюють текст та в повній мірі передають відчуття песика та його самоусвідомлення. Спершу Лабрика зображено малесеньким на величезному кріслі, потім на нього згори позирає велика мама-кішка. Яскраво ілюструє ситуацію «свій серед чужих» ілюстрація зі стадом баранців. На ній добре видно наочно, що хоч би як Лабрик намагався бути одним із них, усе одно песик вирізняється з-поміж інших голів стада. Кури зверхньо спостерігають зі своїх жердин на маля, яке незграбно лежить унизу. І лише, коли Лабрик усвідомив свою належність та самоідентичність, образ його постає на всю сторінку веселим і радісним.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар