Підлітки на межі можливого
Є один давній письменницький рецепт, як зацікавити сучасного підлітка читанням. Треба просто підсунути йому книжку, від якої неможливо відірватися! Без довгих описів і незрозумілих авторських роздумів, без моралізаторства й занудства, сюжетну, динамічну, захопливу – десь таку, як підлітковий «бойовик» Олекси Білоброва «На межі можливого».
Ця книжка, скажу як дівчинка, більше хлопчача (даруйте, я не мала на увазі чогось такого, що ображало б ґендерні права жінок і дівчат). Усе-таки війни, стрілянина, переслідування, терористи й усе те, без чого ми з вами не уявляємо бойовика, – це територія чоловіча (хоча я сама з цікавістю прочитала «На межі можливого» аж двічі). Утім, слід зауважити, що і чоловіки, і навіть такі бойові хлопці, як головний герой цієї книжки, вміють віддано і красиво кохати. Хамідові чотирнадцять, і він був би зовсім не проти жити життям звичайних 14-річних хлопчаків: слухати гучну музику, стирчати перед екраном комп’ютера, вбиваючи віртуальних ворогів, переживати всі природні підліткові кризи у стосунках із батьками, сидіти у фейсбуці й цілуватися на дискотеках із дівчатами. Та він – дитина війни, народжений в Афганістані, його дитинство минуло не під пластмасовими кулями, а під такими, від яких помирають по-справжньому. Хамід не раз бачив смерть, одного дня і його сім’я загинула від рук небезпечного терориста, від якого не сховатися ні в Афганістані, ні в Німеччині, ні в Україні. І якби не друзі, такі самі підлітки Антуан і Настя, хтозна, чи витримав би наш герой усі нещастя й чи дістався би до омріяної України разом із коханою дівчиною. Та й загалом, як переконається читач, світ не без добрих людей, і якщо твоя справа правдива, щастя завжди буде на твоєму боці. Недарма ж бо твоє прізвисько – Ґлюк, що в перекладі з німецької означає «щасливчик»!
«Український підліток, котрий бачить війну лише на екрані телевізора чи за посередництвом комп’ютерної гри, можливо, вперше в житті замислиться про те, що людська кров і страждання – це щось реальніше за голлівудський кетчуп»
Звісно, є в книжці Олекси Білоброва речі наївні й сентиментальні, як-от називання в ХХІ столітті України «Роксоланією» (та й дівчину, вочевидь, не просто так звуть Настею!), проте напруга сюжету й динамізм оповіді, живі діалоги й сучасні реалії змушують навіть найуважнішого читача забути про дрібні вади. Тим паче, що афганську війну в повісті зображено правдиво й «без прикрас», адже автор, Олекса Білобров, сам військовий і про війну в Афгані знає не з чужих слів. Тож український підліток, котрий бачить війну лише на екрані телевізора чи за посередництвом комп’ютерної гри, можливо, вперше в житті замислиться про те, що людська кров і страждання – це щось реальніше за голлівудський кетчуп. Можливо, лише на мить, бо в літературних «бойовиках», як і в кіношних, усе завжди закінчується гепі-ендом, а однак він замислиться про тих своїх ровесників, які щодня не біля монітора і не з власної волі мусять перебувати на межі можливого.