Піонерія навпаки
Дефіцит, спекулянти, піонери, склад міндобрив у церкві, народний рух, джинси як найбільш омріяна річ у гардеробі та інші реалії радянської епохи кінця 1980-х для сучасних підлітків уже далека історія. Тож і повість Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію», в якій майстерно виписана ця доба, для них передусім історична. Хоча й вельми актуальна, надто ж з огляду на події останнього року в Україні. Тим паче, що дитячої літератури про цей період досі катма.
Незважаючи на брак гострого сюжету/негостросюжетність, історія про київську школярку Яринку та її друзів із буковинського села, куди вона приїжджає на канікули, захоплює і тримає читача з першої до останньої сторінки. І це при тому, що всі основні події розгортаються передусім у контексті суспільно-політичних змін у країні, а отже, й у селі та в головах дітей. Трохи розбавляють цю тематику хіба кішка Пума та підліткові закоханості. Здебільшого ж Яринка та Ігрек, Півонія та Микола присвячують час саме «руйнуванню імперії» – весело та завзято. Та, попри легкість тексту, в ньому постійно вчувається якась до болю знайома «гірчинка».
Тут не знайти пояснення, чому радянська влада погана, а ті, хто вболівають за Україну, хороші. А «бойова четвірка» – такі собі невловимі месники, усі витівки яких ідейно правильні, тільки ідея інша. Немає ані дурнуватих підліткових пустощів (звісно ж, аполітичних), ані болісного самоствердження, ані конфлікту «батьки – діти», а перше кохання таке цнотливе, що навіть до обіймів не дійшло, про поцілунки годі й казати. Герої – чемні, виховані та свідомі. Замінити лишень синьо-жовті значки на червону хустинку на шиї – і вийдуть зразкові піонери.
«Вітер траву нагинає, а дуби ламає. Краще бути травою. Низенько нагинаючись. Її топчуть, витирають об неї ноги, але то вже що кому до смаку»
Та й загалом набір образів вельми традиційний: окрім винятково позитивних щирих та правдивих, є ще підлабузники-пристосуванці, ті, чия хата завжди скраю, а також просто вороги – як-от директор школи, міліція, а чи Папа Запотоцький. Жалюгідність останнього, до слова, – класичний прийом пропаганди. Ну ж бо ворог, з якого сміються, не може бути страшним. Найжиттєвіший персонаж повісті – баба Софрониха. Геть неідеальна, подекуди смішна, подекуди злісна, а насправді звичайна сільська жінка зі своїми страхами, забобонами, непростою долею і щирими вболіваннями. Хоча і її образ теж класичний для найкращих зразків укрліт ХХ сторіччя.
Колись ціла плеяда радянських дитячих письменників описувала, як діти будували велику імперію. Тепер українська письменниця в той же спосіб змальовує, як вони її руйнували.
Урешті, ця книжка – не лише «перша українська повість для підлітків про останні роки радянської імперії», як написано в анотації, а й перша реалістична повість Зірки Мензатюк, яка досі переважно писала казки. Тож не дивно, що письменниця, яка виросла та сформувалася в радянську епоху, не змогла повністю уникнути в реалістичній повісті – найпопулярнішому жанрі тогочасної літератури – стилістики вже минулої доби. Чи зашкодило це книжці? А чи, може, навпаки, саме на часі бодай дрібка власної української пропаганди? І так, і ні. Література має бути різною. Та якщо замість готової, поданої дітям на тарілочці з блакитною облямівкою, єдино правильної ідеї у книжках вільним цвітом буятиме розмаїття думок та позицій, то, можливо, вже для наступного покоління плюралізм ідей, їх рівноправність та право кожного на власний вибір нарешті стане аксіомою. І лише тоді тоталітаризм таки справді відійде в минуле.
