Побачити звіра і померти. Чи вижити
Нечасто в українській літературі трапляються твори в жанрі стімпанк. І ось маємо нову повість Оксани Лущевської «Залізний вовк». Ознаки жанру: середовище, де відбуваються події, асоціюється з ХІХ сторіччям, проте розвиток техніки сягнув такого рівня, що на собачих перегонах використовують швидких механічних зайців замість справжніх. І залізний вовк виглядає як механізм, однак ми його бачимо очима головного героя – десятирічного хлопчика Віра, і вовк сприймається як жива істота. Для Віра все навколо – живе. Він щодня помічає, як повертають голови в його бік опудала, яких повно в палаці його батька – графа Горгія, адже граф – затятий мисливець. Навіть намальована природа оживає в уяві хлопчика. Чи не лише в уяві?
«Вірові здавалося, що ліс чекає на щось або когось. Наче на господаря, що завіявся бозна-де й не пильнує господи.»
Вір краще за інших відчуває природу і тварин, а найближчий його друг – то білий щур на ім’я Дада, якого подарував батько. Вір часто згадує, яким батько був колись, як розмовляв із ним, розповідав про природу. І ці спогади допомагають хлопчику пробачати батькові нинішню байдужість до родини й жорстокість. А поміж тим граф повсякчас наголошує, що його син має бути взірцем хоробрості. Та як в атмосфері психологічного тиску дитині рости впевненою в собі й хороброю? Графиня, мама головного героя, намагається згладити гострі кути й поневолі вчить сина коритися обставинам.
За сюжетом граф заклався з сусідом, бароном Раданом, що коли спіймає небаченого звіра, забере собі шмат землі, за який ці два роди сперечалися вже кілька поколінь поспіль. І ось залізний вовк спійманий. Саме через нього Вірове життя має змінитися несподівано і страшно.
Ідучи шляхом випробувань і втрат, хлопчик замислюється про те, який він є насправді, та ще не раз звинувачує себе в боягузтві. Невпевненість і невміння швидко щось вирішувати спричиняють чимало прикростей, і ця тема буде близькою багатьом сучасним дітям і підліткам. У нових обставинах Вірові доведеться змінити ім’я. Тепер його звати Діян. Можливо, це означає, що він має врешті почати діяти, щоб урятувати те, що втрачено.
Цікаво прописані й інші персонажі. Глорія – донька барона Радана – ким вона буде: другом чи ворогом для Віра? Ще один ровесник Віра та Глорії, Леслав, часом відіграє роль дзеркала, яке допоможе іншому побачити певні свої риси і зробити висновки. Ждан, ніби просто слуга в маєтку барона, однак, щойно з’являється, змінює вектор долі головного героя.
Особливу роль у повісті відіграє ліс. Він, хоч буває небезпечним, притягує, зачаровує Віра. Ліс тут – як алегорія життя, а можливо, внутрішнього світу героя. Гарно описано на початку книжки, як хлопчик відчуває ліс, що завмер перед негодою. «Вірові здавалося, що ліс чекає на щось або когось. Наче на господаря, що завіявся бозна-де й не пильнує господи».
Динамічний сюжет повісті доповнений її особливою атмосферністю. Фантастична складова сюжету є аж ніяк не домінуючою. Найголовніше – психологічна наповненість книжки. Адже персонажі в нелегких випробуваннях вчаться розуміти світ і себе, вибудовують власну систему цінностей.
Неможливо оминути увагою чудові ілюстрації Іви Михайлян, які влучно передають почуття героїв у різних обставинах і подіях.
