11+

Про дитинство поза часом

Ольга Русіна

Галина КИРПА. Тринадцятий місяць у році. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 224 с.
Уподобань: 0

«Тринадцятий місяць у році» Галини Кирпи – ще одна книга із серії «Видавництва Старого Лева» для молодших підлітків, у якій дитинство вперше стикається з випробуваннями юності. Для головної героїні Катрусі це проблеми справжньої дружби, конфлікту із зовнішнім світом, стосунків із рідними. А також – того, як це все щиро і правильно описати: форма оповіді «Тринадцятого місяця» – це щоденник дівчинки, який вона щойно почала вести.

Маючи батьків-письменників, важко не почати осмислювати переміни, які в тобі відбуваються, за допомогою тексту. Настільки ж природнім є і словесне різноманіття мови розповіді – «ходити кандибобером», «кишені глибокі, як кендюхи», «дошелепати», «придибенція» та інші привіти з власного дитинства.

«А яка у цієї дівчинки вдача? – запитаєш ти. Загалом Катруся добра, весела й не задавака»

Перебільшеними видаються однак моменти, де на один абзац тексту зустрічаємо критично багато зменшувально-пестливих слів («Раптом татові на рукав сіло маленьке сонечко. Я підставила йому пальчик, і воно, мов по кладочці, вилізло мені на долоньку», або ж такі неологізми, як «якбижтоньки», «анідесеньки»,). Інший безперечний плюс письменницького спадку героїні – відсилки до інших творів: це Джессі та Леслі з «Мосту у Терабітію», Мумі-Тролі Туве Яссон, герої творів Марка Твена, Марії Парр, Астрід Ліндґрен та інших.

Катрусина родина видається ідилічною і захищеною від хвилювань зовнішнього світу, проте тільки на перший погляд – дівчинці доводиться зіткнутися зі смертю рідних (момент втрати Баболі та Діда є одним із головних сюжетних поворотів книжки). Спостерігаючи за дорослими, головна героїня стикається і з іншими, не до кінця зрозумілим для неї історіями: самогубством чоловіка маминої подруги або ж тим, що її двоюрідний брат Костик виростає без тата. У цих ситуаціях дітям ніхто нічого не пояснює прямо, завдяки чому книжка вільна від неприкритої дидактики – їм доводиться осмислювати ситуації самим, хоча єдиного виходу вони не знаходять (його навряд чи могли б знайти і дорослі). Тут бачимо головну ідею авторки: маючи опору свого внутрішнього світу, близьких людей, можна пережити життєві катаклізми. Бо книжка Галини Кирпи все ж залишається оповіддю про щасливе дитинство та його щасливих героїв.

Уособленням цього світу є, безперечно, хутір Діда та Баболі, що протиставляється великому місту – Києву. Тут читачам-киянам (та й не тільки) прикро не знайти в тексті жодної його позитивної риси. Київ, перш за все, російськомовний та непривітний (коли Катруся вперше чує російську на дитячому майданчику біля свого будинку, мама каже, що це «ніяка» мова, або ж «скокоразна»). Катрусині сусіди з двору п’ють, курять та лаються. Часом світ повісті нагадував мені «Як я руйнувала імперію» Зірки Мезантюк (родина українських інтелігентів, Катруся не почувається «своєю» у ментально чужому їй Києві; головних героїв нарікають «націоналістами» за наявність удома рушників, книжок і картин), проте книжка містить прямі відсилки на події наших днів: мама Катрусі за те, що тато не підпускає її до свого робочого стола, жартома називає його окупантом:
« – Не бачила ти окупантів, – боронився тато.
– Та краще б і не бачити, – відказувала мама».

Тут виникає сумнівний момент: і мама, і тато – письменники, але в мами «у нашому тісненькому двокімнатному помешканні лише недавно з’явилося постійне місце, цебто свій робочий стіл», тим часом як у тата він був давно. При цьому тато, знаючи, що дружині теж треба працювати, не хотів ділитися з нею своїм робочим місцем; поза цим, у їхніх стосунках панує абсолютна ідилія.

Іншого разу «відчуття 90-их» виникає, коли малий Костик раптом виявляє бажання стати депутатом, на що його рідні реагують досить гостро («Хочеш, як і вони (…) переливати з пустого в порожнє? Хіба то робота?»; Катруся зазначає, що для цього треба знати російську мову). Коли Костикові трапилося прибрехати, Дід каже: «– Може, він виб’ється в депутати, тож йому цей досвід знадобиться».

Для тих героїв (і читачів), що мали досвід радянської епохи, ці жарти будуть зрозумілі. Але маленькому читачеві вони подаються як факт і ніяким чином не пояснюються та не спростовуються: чи це нормально, що представники влади брешуть або говорять лише російською? (Зрештою, і мовне питання в наші дні виглядає вже інакше.)

Утім, багато в чому ця книжка – передусім для дорослих, у яких вона викликає сильне відчуття ностальгії за власним дитинством, а не лише для сучасних 10–12 річних дітей. Головна героїня не тільки росте і вчиться розуміти світ сама, а й навчає цьому свого дорослого читача; світ її хутору є настільки ідилічним, наскільки ідилічними залишаються у пам’яті наші дитячі роки. Книжки «для дорослих про дітей», у яких описане щасливе дитинство, часто схильні до лагідного повчання, завдяки якому і можна відчути цю ностальгію: згадай, як це – радіти кожній дрібничці, сповна проживати кожен день, згадай, як воно – бути дитиною («Якби ви знали, як гарно бути маленькою! Так гарно, що я ніколи не хотіла вирости»). Це і є тринадцятий місяць – час, який існує в нашій уяві та пам’яті, а відтак для кожного виглядає по-своєму.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар