Про гідність, страждання та смерть
На Форумі видавців у Львові Дзвінка Матіяш презентувала свою нову повість –«День сніговика». Цього разу письменниця обрала старшу аудиторію, аніж ту, до якої апелювала в «Казках П’ятинки», – підлітків. Однак улюблена Дзвінчина свята Параскевія П’ятниця незримо присутня і в «Дні сніговика». Вона втілена в образі прабабусі П’ятниці, яка сниться Малому, підказуючи спосіб порятунку Ірми. Зрештою, саме вона як небесна покровителька допомагає героям повісті скинути тирана.
Жанр «Дня сніговика» можна означити як казку-антиутопію. Від казки в повісті – речі, що мають чарівну силу (своєрідні обереги). Це й гарбузові оладки прабабусі П’ятниці, і рятівні барвисті шалики, які плете Сюзанна, і сніг, і маленькі сорок дерев від Лаври, які підливає Ірмина мама і які розцвітають у день падіння тирана.
Антиутопією повість є тому, що її герої – жителі Великого міста – перебувають у тоталітарному суспільстві, у світі, по-орвелівськи сірому. У більшості з них не лише сірий одяг і пофарбоване насіро волосся: після вживання спеціальних таблеток великомістяни панічно бояться снігу й нікому з них не сняться сни. Сміх тут також під забороною, адже коли хтось є самодуром, як тиран Макабрій, то сміх для нього рівнозначний викриттю – достоту як у знаній казці про голого короля.
Гротескність образу Макабрія підкреслює його шепелявість, передана у прямій мові, його страхи, самозакоханість, жорстокість, захланність, самодурство, врешті, його поспішна втеча з палацу, яка відсилає читачів до нещодавніх політичних подій в Україні. Прототип Макабрія очевидний, адже «День сніговика» Дзвінка Матіяш писала у важкі дні січня й лютого цього року, коли на Майдані за правду страждали й гинули люди.
«Малий більш нічого не запитував, бо уявив себе в тому будинку – в якому з людьми роблять щось дуже погане, з якого хочеться втекти, але коли ти починаєш тікати, за тобою женуться, і ти падаєш на сніг, і вже не можеш встати. А сніг стає червоний».«Винаходити щось таке, щоб люди не вмирали, Ірмо, зовсім не потрібно. Адже смерть – це тільки двері, за якими на нас чекає багато важливого»
Як і в кожній тоталітарній системі, у Великому місті є інакодумці – ті, що люблять сніг і бачать сни. Серед них – Малий (так гарно, що він – просто Малий, як і герой чудової Астрід Ліндґрен!) – один із трьох, кому доведеться здійснити пророцтво, що його так намагається уникнути тиран Макабрій. Відразу зрозуміло, що Малий – інший: він не любить математики, яку так цінують великомістяни, та мріє стати художником.
Важливо, що письменниця показує читачам: тоталітарне суспільство тримається на страхові, підлабузництві, кар’єризмі, меркантильності й доносах. Зокрема, на Ірму доносить мама заздрісної однокласниці, а Малого ледве не викриває системі рідний старший брат. У такому суспільстві є привілейована каста, всі решта – маріонетки ляльковика (недаремно сестра і брат малого мають імена Барбі та Барб). Однак людина, яка має внутрішню силу й гідність, а ще – підтримку вищих сил, може й мусить протистояти злу.
Головна героїня книжки – дівчинка Ірма, якій ось-ось виповниться дванадцять, – мріє потрапити в особливу математичну школу до Великого міста, навіть не уявляючи, наскільки там усе сіре. У Медовому місті, де вона живе, люди ще не втратили кольорів і люблять сніг. Сніг у повісті – символ духовної сили й чистоти. Саме снігу боїться тиран – і ще тих, хто його любить. Викупана ще немовлям у снігу, Ірма має надзвичайну витривалість і мужність. Перед дівчиною постає моральний вибір – покривити душею, вдаючи, що їй неприємний сніг, і здійснити свою мрію, або ж не йти на компроміс із совістю. Ірма відчуває, що своїм криком зрадила б людину, яка загинула на снігу. Думаю, для підлітків тема вибору, людської гідності й безкомпромісності дуже близька, й Ірмина поведінка неодмінно викличе в читачів емпатію.
Ірма також має малу посестру в світовій літературі – дівчинку Момо з повісті-казки дитячого німецького письменника Міхаеля Енде. Як і Момо, яка самотужки боролась із сірими панами, що викрадали в людей час їхнього життя й радість, Ірма протистоїть системі своїм внутрішнім вибором.
Цікаво, що в героїні «Дня сніговика» є прототип у реальному житті – 18-річна бельгійка, яка після закінчення гімназії вирішила пройти дорогою святого Якова. За словами Дзвінки Матіяш, Ірму вона зустріла торік під час паломництва до Сантьяґо-де-Компостела, коли відважна дівчина вже подолала пішки тисячу кілометрів від свого дому.
Повість сповнена біблійних алюзій. Наприклад, у сцені прозріння героїв після промивання очей снігом відчитується зцілення Ісусом незрячого; Малого фактично переховують від системи, що дуже нагадує втечу земних батьків із малим Ісусом в Єгипет, щоб сховати його від Ірода; кров невинного чоловіка проливається за ближніх. І хоча ніде прямо не сказано «Бог» або ж «молитва», зрозуміло, що це – Той, хто посилає все, зокрема сни, а мамині поливальні думки, які додають ув’язненій Ірмі сили, – то власне молитви за неї.
Утім, письмо Дзвінки Матіяш не сповнене лише поетичності, символів й алюзій. Зокрема, сцени знущання з Ірми в центрі роботи з психікою прописані з натуралістичними й моторошними подробицями.
Авторка проговорює у книжці ще дві дуже важливі теми – страждання і смерті. Малому болісно від правдивих і страшних снів, в яких гинуть і страждають люди, а няня Сюзанна вчить його, як пережити страждання. Також вона пояснює, що смерть не страшна, що померлих забирає до себе Той, хто посилає сни. Власне безсмертя душі дає людині надію і силу.
Герої і події книжки надовго захоплюють уяву і не відпускають. Її важливість – в осмисленні трагічних подій недалекого минулого, у вірі в те, що жертви і смерті ніколи не марні, а їхній плід – духовне відродження людини.
