Що читали письменники-діти
Автор: Iрина Гищук
БараБука поцікавилася, що читали в дитинстві ті, хто самі тепер пишуть книжки для дітей.
Дивовижа! Щойно читай-песик запитував про це наших письменників, як вони буквально на очах починали дитиніти. Хтось зачаровано усміхався, вочевидь згадуючи себе малого, хтось ностальгійно-мрійливо зізнавався книжці в любові, а хтось змовницьки гигикав, ніби шкодливе дівчисько. І майже всі широко розводили руки, щоб показати, якою величеееезною була їхня домашня бібліотека.
Зірка Мензатюк
Моє знайомство з книжкою почалося раніше, ніж я вивчила букви, бо мені читав дід. Читав Гоголя – і це був такий чар! Дід не знав російської мови, тому читав російські літери по-українськи. Але я ж того не знала! Для мене то була розкішна оповідь: мальовнича природа, неймовірні дива, страшна помста! Книжки були моїми найбільшими друзями. Я програвала в уяві їх історії. Наприклад, у моєму саду «жила» Русалонька, а в місці, де була найбільша тінь, було морське дно. Читала, коли тільки могла, і мене за це не раз сварили, бо треба було не лише уроки вивчити, а й їсти зварити, й у хаті прибрати, і на городі допомогти, а я тут зі своєю книжкою…
Дуже любила Андерсена, Оксану Іваненко, читала Шевченка. Але найдорожча для мене книжка – перший том Лесі Українки, який подарував мені дід. Доросла книжка, і досить ваговита, але я з нею скрізь носилася. І корову з нею ходила пасти: мотузок – у руці, книжка – під пахвою. У полі й читала. І для мене Леся Українка перш за все була дівчинкою, яка писала вірші. Бо я прочитала, що свій перший вірш вона написала у дев’ять років. І я теж уже щось писала, тому накладала на неї свою долю, порівнювала, мені хотілося бути схожою на неї, хотілося бути письменницею. Мені це здавалося найвищим благом.
Галина Ткачук
Мої батьки жили в комунальній квартирі, тому я часто гостювала в бабусі з дідусем. Дідусь рано навчив мене читати, причому за газетою. Здається, то була «Правда». І мені страшенно подобалося, що дід довіряє мені такі серйозні речі. А потім приїхала мама, і коли вона побачила цей «жах», як трирічна дитина читає газету, то накупила мені стос книжечок із простенькими дитячими віршиками. А я страшенно образилася: певно, мама вважає мене дурною, якщо купує всілякі нісенітниці!
А вже пізніше в мене була дуже велика дитяча бібліотека, яку купувала мама. І серед улюблених – «Мумі-тролі», щоправда, тоді був лише російський переклад. І ще я дуже любила Астрід Ліндґрен.
Леся Воронина
Мої батьки були книгоманами. Ми жили в комунальній квартирі, й нашу кімнату перегороджувала шафа, до стелі наповнена книжками. Один із перших спогадів: я прокидаюся зранку, над моїм ліжком – книжки. Я дивлюся на корінці й усміхаюся, бо знаю, що мені сьогодні знову будуть щось читати. Мільйон разів «Снігову Королеву»! Це було видання з розкішними ілюстраціями, на жаль, досі не знаю, чиї вони були. Мені хотілося увійти в казку, хоч я страшенно боялася, що тролі можуть розбити наше дзеркало, скалка потрапить мені в око, і світ стане біло-чорним. Був «Золотий ключик», були українські народні казки. І була чудова традиція читати вголос. Батько читав мені навіть Марка Твена й Конан Дойля. І коли я потім перечитувала їх у школі, то пізнавала улюблених змалечку героїв. Дуже любила Віктора Близнеця, Володимира Нестайка – це були живі книжки без ідеології чи дидактики.
Книжки – це величезна частина мого дитинства й життя загалом. Це світ, у який можна втекти від усіх непорозумінь та проблем, і це величезний скарб. І ще – це абсолютно універсальний інструмент, який олюднює людину. І, попри всі розчарування, я вірю, що дитина, яка читала в дитинстві, не може вирости поганою.
Іван Андрусяк
Малим я любив читати серйозні книжки. І моїм найулюбленішим письменником був Франко. Одного разу я заліз на горище дідусевої старої хати й за платвою знайшов якусь книжку без палітурки. Я не знав, ані що це за книжка, ані тим паче хто її написав, а просто потягнув її звідти. А ввечері почалася гроза. Мама з бабцею почепили каганець і взялися готувати вечерю. А я заліз на піч і під каганцем розгорнув цю книжку без палітурки. І натрапив на «Притчу про життя»… Грім… Блискає… Каганець мерехтить… І я бачу, як герой цього вірша біжить степом і зависає над прірвою, і чую лютий рик лева, який за ним женеться… Враження було колосальне! А дитячу літературу я почав відкривати для себе лиш тоді, коли став аж надто дорослий, ось і довідкривався.
Мар’яна Савка
У мене вдома була ду-у-у-же велика бібліотека. Причому не лише доросла, але й моя особиста – дитяча. Батько постійно купував мені книжки, щось переходило від старшого на сім років брата. Я обожнювала твори Астрід Ліндґрен. А така зовсім «моя-моя-моя» книжка – це була «Пеппі Довгапанчоха». Я не лише зачитала її до дірок, а й ледь не напам’ять вивчила пофразово.
Ще любила збірки народних казок. Окрім українських, у мене були польські, литовські, був «Дідо-Всевідо» – чудова карпатська добірка. Але я любила, щоб книжка мала щасливе закінчення. Пригадую, коли прочитала «Короля Матіуша», була вкрай незгідна з фіналом. І після того кожну книжку починала читати з кінця, щоб знати, чи братися мені за неї, чи ні.