Шлях до розуміння себе та інших

Автор: Анастасія Куликова

Ще на початку 2000-х теми інакшості, різноманіття, інвалідності, рідкісних хвороб залишалися в Україні переважно поза увагою або навіть приховувались, вважалися незручними. Особливо у дитячій літературі. Проте поступово наше суспільство стає все відкритішим і приязнішим, прагне забезпечити рівні права і доступність для всіх. Це світогляд, який важливо формувати змалечку.

Діти часто перші звертаються зі складними питаннями: чому ця дівчинка не бігає, а «їздить у кріслі на колесах? Що це за дивний пристрій замість ноги? Навіщо хлопчику коробочка над вухом? І багато інших питань, до яких сучасним дорослим варто бути готовими. Особливо у контексті російсько-української війни, яка руйнує звичне життя, калічить людей, змушує залишати власний дім і вливатися у нове, не завжди зрозуміле на початку оточення.

Інклюзивна література — це важливий місток, що веде до безлічі відповідей на ці питання та допомагає органічно розвивати в людях толерантність, взаємоповагу та емпатію. 

Не так давно українському книжковому ринку бракувало дитячих інклюзивних історій. Про це у своїх оглядах для простору БараБуки в різні роки писали Ганна Улюра та Ольга Купріян. Тривалий час переважали перекладні книжки. Наприклад: «Ларс. LOL» Ібен Акерлі, де один з героїв має синдром Дауна, «Риба на дереві» Лінди Муллалі Гант — про дівчинку з дислексією, та інші. Ці книги дали читачам можливість ширше подивитися на світ довкола, не боятися людей з відмінностями, а знаходити спільні інтереси, розвивати дружні стосунки і просто зрозуміти, що у спілкуванні найціннішою та найдієвішою є взаємоповага.

Мій син обожнює серію «Різдвозавр» Тома Флетчера, де головний герой пересувається на колісному кріслі, але ця особливість не заважає йому втрапляти у чарівні пригоди, раз-по-разу рятувати Різдво й просто бути щасливим хлопчиком.

Поступово інклюзивних історій стає більше. Важливу роль у підтримці цієї ніші відіграють номінації у літературних преміях та конкурсах. На базі Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» існує спецвідзнака — «Інклюзивні оповідання». За результатами конкурсу видаються тематичні збірки оповідань. У Топі БараБуки також відзначають «Інклюзивну книжку року».

Українські дитячі автори все сміливіше працюють з темою інклюзії. У них це виходить надзвичайно тактовно, захопливо й пізнавально. БараБука уклала список сучасних українських дитячих книжок про інклюзію, який активно доповнюється. Сьогодні ми поговоримо про деякі з них детальніше.

«Леся Булка і магічні вушка»

Книжка-картинка «Леся Булка і магічні вушка» — справжня детективна історія, яка не лише розважає, але й весело та без складних термінів розповідає про нюанси життя людей з порушенням слуху, про слухові апарати, навіщо вони потрібні, як працюють, що відбувається на огляді у лікаря і ще про багато важливих деталей. Головна героїня Леся захоплює своєю щирістю та впевненістю. Магічні вушка стають її справжньою суперсилою, лише варто вміти нею користуватися в буденному житті чи в раптовій пригоді, як от ця, з котом Гарбузиком. 

Довкола Лесі багато любові й підтримки. Але, на жаль, трапляються і грубіяни. З такими у неї коротка розмова — вимкнути звук і поготів. Але насправді прикро, що деякі люди не розуміють, що всі ми різні, що у кожного своя «суперсила». І як це важливо: підтримувати одне одного, а не насміхатися.

Наприкінці книжки є сторінка з порадами, як спілкуватися з людиною з порушенням слуху. Вони стануть у пригоді для розмови з дітьми після знайомства з історією.

Книжка дуже яскрава. Ілюстрації Валерії Крижановської емоційні, бешкетні й теплі. Щиро пасують головній героїні та настрою оповіді.

Марія Сердюк — авторка пізнавальних та біографічних книжок. Нон-фікшен її «коник». Вона вміє розкривати складні теми легко, з гумором і доброзичливістю. Також у своєму блозі в соцмережах Марія ділиться власним досвідом користування слуховим апаратом. Це важливий просвітницький крок, оскільки люди, навіть за потреби, не завжди готові або соромляться питати про невідомі для них речі.

Перший наклад надрукований для бібліотек державним коштом, при підтримці УІК. Книжка перемогла у номінації «Інклюзивна книжка року» ТОПу «БараБуки» 2025р та увійшла до списку найкращих книжок для дітей  за версією PEN Ukraine у 2025р.

«Дід Кола»

«Одного разу діда Кола ЗАБУВ мене… А потім настав день, коли дід ЗАБУВ себе.»

Семирічна Катруся не розуміє, що відбувається з пам’яттю її любого діда Коли. Він забуває найпростіші речі: що їв на сніданок, у що вони гралися разом лише нещодавно. Проте, він з легкістю пригадує події з далекого минулого і може назвати усіх своїх родичів, навіть через багато поколінь.

Дуже обережно Юлія Сливка знайомить читачів із хворобою Альцгеймера та її проявами. Сторінка за сторінкою, дід Кола змінюється, губить речі, плутає поняття, і ніби поступово згасає разом із частинками своїх спогадів. Поки одного дня не зникає зовсім.

Про хворобу і смерть близьких людей складно говорити, особливо з дітьми, але одного дня цей час приходить. Ця книжка допоможе пояснити дитині, що відбувається, а також сфокусуватися не на втраті, а на любові рідних і теплих спогадах про них.

На прикладі діда Коли і Катрусі авторка показує важливість добрих стосунків між поколіннями, які залишають по собі знання про своє коріння та світлу пам’ять про час разом.

Ілюстраторка Анастасія Кальченко створила лагідну і затишну атмосферу. А деякі слова і літери стали не просто текстом, а символами пам’яті, яка зникає.

Оповідь увійшла до короткого списку «Книжка року 2025» у категорії Книжки для малечі.

«Аґатка-жирафка»

Дуже світла й надихаюча історія про дівчинку Аґатку, веселу й творчу, яка ніби не відрізняється від однолітків, але все ж має одну особливість — вітиліго. Деякі ділянки її шкіри знебарвлені, ніби всіяні білими плямками. Цим не можна заразитися, плямки не викликають болю, але чомусь не всі готові одразу прийняти цю відмінність. Ще й дражняться. На щастя, Аґата має внутрішню силу і впевненість протистояти нерозумінню та непроханим порадам. Навіть образливе, на перший погляд, прізвисько можна обернути на яскравий творчий псевдонім. А ще у неї надійна команда підтримки: тато і друзі. Тому, якою б несподіванкою не став її діагноз, це не спаплюжило літніх канікул і підготовку до особливої театральної вистави.

Повість частково є автобіографічною. Авторці діагностували вітиліго у дорослому віці. Пережитий досвід, власні відчуття та роздуми вона трансформувала у ненав’язливі, помічні поради, як залишатися впевненим у собі навіть коли проходиш через випробування. Ольга-Марія ніби звертається до своєї внутрішньої дитини, а також усіх, хто має пройти цей шлях: прийняття себе та своїх особливостей.

Дуже чуйно прописані стосунки донечки і тата. Відчувається неймовірної глибини любов, турбота і готовність захистити, підтримати свою дитину, і в життєвих турботах, і в її творчості. Навіть сильних образи ранять. Але підтримка рідних лікує. Ніжно, інколи непомітно, підживлює серце новими силами.

Авторка наповнила повість магічним теплом, її героїня не просто вірить у себе, але й розуміє, що її особливість це в першу чергу її унікальність, але аж ніяк не вада.

«Кожен малюнок на шкірі жираф унікальний! Немає жодного схожого! Так само, як відбитки пальців у людини. Кожна плямка в кожної жирафки — особлива. Так, як у мене».

«Я х-хочу, щоб усі п-побачили, — промовив Сашко опустивши очі. — О-особливості бувають різні. Але ж-жодну з них не можна засуджувати».

Завдяки ілюстраціям Анастасії Крижан книжка просочена сонячним світлом, соковитими літніми кольорами та виразними деталями. Читання дарує багато емоцій і залишає по собі відчуття радості, натхнення та віри у те, що жодні перешкоди не можуть зламати впевнену в собі людину. А ця впевненість з’являється, коли ми приймаємо себе такими, які ми є та відчуваємо любов, розуміння і підтримку найближчих.

«Диваки моєї школи»

«Всі люди різні. Хтось носить окуляри, хтось має слуховий апарат. Хтось ходить пішки, хтось користується кріслом колісним, а дехто має особливості розвитку чи поведінки, які не одразу зрозумілі іншим. Тому дуже важливо дізнатися, чому людина поводить себе саме так.»

Коли все життя летить шкереберть, доводиться переїздити та йти до чужої школи, знайомитися з новими однокласниками, а сил і бажання на це немає, не дивно, що мимоволі випускаєш колючки, мов справжній їжак. І тут уже не до уважності до інших, а це неминучо веде до конфліктів та непорозумінь.

Петрик на прізвисько Їжак переживає події, з якими зараз стикається багато українських дітей: вимушена зміна міста чи навіть країни проживання. Нова школа та необхідність взаємодіяти з дуже різними людьми.

Анастасія Лавренішина толерантно знайомить Петрика і читачів із новими однокласниками хлопчика. Він опиняється в інклюзивному класі, в якому деякі діти поводяться дивно, незвично для нього. Він поступово дізнається про особливості кожного. І від здивування та неприйняття переходить до усвідомлення, що кожна людина унікальна і відмінності можуть стати перевагами, якщо працювати разом, підтримувати і вірити одне в одного. Для цієї трансформації Петрику доведеться подолати нелегкий шлях від нерозуміння диваків до дозволу собі довіритись тим, хто поруч, прислухатися до їхніх порад і в чомусь навіть відпустити контроль. У цьому йому допомагають, і дорослі, і однокласники, які своїм прикладом показують, що до кожного можна знайти підхід, варто лише набратися терплячості, навчитися чути та поважати один одного.

Справжньою родзинкою історії для мене стали голуби-спостерігачі. Їхні пізнавальні відступи кумедні та інформативні. Читачі не встигають втомитися чи «випасти» з сюжету, а додатково отримують базові відомості про діток з особливими освітніми потребами. Через їхні «включення» авторка говорить про аутизм, порушення слуху, ДЦП, втрату кінцівок. Робить це інклюзивною мовою, використовує коректні методи комунікації. Це важливий приклад, оскільки досі у розмовах можна почути зневажливі терміни щодо людей з інвалідністю.

Книжка надзвичайно динамічна. І не дивно — в основі сюжету спортивні змагання. Ілюстрації Наталії Чорної сповнені емоцій, руху, а образи персонажів відповідають їхнім характерам: колюча зачіска Їжака, щира усмішка Красуні, турботливі вчителі та ін.

Прізвиська героїв ще більше залучають читача до історії, роблять її унікальною, як і самі герої: Малинове Варення, Ураган, Інжир і сам Їжак.

Важливим доповненням є словничок термінів, які допоможуть під час розмови про книжку, адже «Диваків моєї школи» варто читати та обговорювати в родинах і в класах. Авторка розкрила дуже багато важливих, подекуди болючих тем і одночасно показала, як можна коректно та ефективно вирішувати проблеми та відповідати на складні дитячі питання. Як від страху та нерозуміння дійти до дружніх стосунків і спільних перемог.

Книжка увійшла до довгого списку ТОПу «БараБуки» 2025 року, стала однією з переможниць всеукраїнської премії «Книжка року 2025» у номінації «Дитяче свято» та частиною списку найкращих книжок для дітей  за версією PEN Ukraine у 2025р.Ще більше про цю історію раджу дізнатися з огляду Наталії Ясіновської.

«Листи до Алінки»

Юліта Ран відома дитяча письменниця, авторка багатьох серій книжок, волонтерка, перекладачка. Вона не вперше пише про війну в Україні. Комікси про Пса Патрона читають і перечитують діти в Україні та далеко за її межами. 

Нова книжка «Листи до Алінки» складна і світла одночасно. Авторка пише чесно, але й дуже обережно. Ця історія не лише торкається серця, вона сповнена добра і турботи, що залишають свою частинку читачам надовго після читання.

Катруся та Алінка — подруги харків’янки. Вони дружать все своє життя. Дівчата разом усюди, і в школі, і на танцях. До одного дня, коли Аліна випадково наступає на міну і втрачає ногу. Попереду у неї довга реабілітація та необхідність вчитися ходити на протезі.

Аліна закривається від усіх, ігнорує навіть повідомлення від подруги. Та попри це Катруся не припиняє спроб підтримати її. Іноді вона вагається, чи вони ще подруги, чи й досі Алінка любить її. Та поступово спілкування відновлюється і Катруся розуміє, що її подрузі надзвичайно складно прийняти свій новий стан і можливості. Катрусиних слів підтримки не вистачає. Ще й дівчата з танців надіслали Алінці болюче повідомлення, після якого вона геть зневірилася.

Дівчинка розмірковує, як вона може допомогти подрузі, і раптова ідея стає справжньою лавиною підтримки від людей, які також пережили ампутацію кінцівки. Серед них герої війни і звичайні люди. Катруся збирає листи від них, аж доки не знайомиться із танцівницею Кариною Стащищак. Її історія повернення до улюбленої справи стає прикладом, що все можливо. А спільний досвід  об’єднує, стирає страх нерозуміння, дає поштовх обговорити схожі проблеми й поділитися варіантами їх вирішення.

«… бажаю тобі віднайти свою справжню силу — вміння приймати себе такою, яка ти є. Бо ти в себе така одна, неповторна та унікальна.», — написала Алінці Карина.

Для Аліни ці листи стають підтримкою, підказкою, що життя після втрати триває, та основою, від якої можна відштовхнутися і почати свій новий шлях.

У цієї книги цікаве оформлення. Частково історія представлена, як переписка у месенджері, а ілюстрації часто персоніфіковані, оскільки багато героїв тут справжні. Робота художниці заворожує.  

Книжка «Листи до Алінки» це сплетіння емоцій, а в деяких моментах — чистий нерв. Вона не залишить байдужим, тому що це наша реальність. Наше життя просто зараз. Це розчарування й зневіра, але й водночас непоборна підтримка та пошук можливостей допомогти. Це щира дружба, вміння відгукуватись і об’єднуватись заради порятунку іншої, навіть незнайомої людини. Це сльози болю та сльози полегшення. Важливість емпатії та перемога сили духу. Це те, що відчують дорослі читачі перед тим, як глибоко вдихнуть і почнуть розмову з дітьми про те, що світ складніший і небезпечніший, ніж здається, а справжня дружба не лише в подарунках і веселощах, але й у силі підтримки одне одного в найскладніші моменти життя.

Сучасний ринок української літератури переживає зараз складний період. Видавнича сфера потерпає від ворожих обстрілів. Попит на книжки знижується. Деякі книгарні зачинаються, деякі переходять в онлайн. Проте запит суспільства на інклюзивну літературу росте.

У класи приходять діти з особливими освітніми потребами. Через війну збільшилась кількість людей з ампутаціями та протезами. Громади поступово (не так швидко, як хотілося б) адаптують простір до потреб людей з інвалідністю. Світова література та кінематограф активно висвітлюють тему інклюзії та різноманіття. Українська дитяча література також реагує на потреби суспільства. Тематика творів розширюється. Що окремо тішить — у нас з’являється все більше історій, у яких акценти нарешті зміщуються з відмінностей на те, що люди з особливими потребами так само відкриті до життя, пригод, як і всі інші. Що їхні історії не про сум та жаль, а про власний шлях, важливість розуміння себе, своїх можливостей і втілення особистих прагнень.

Такі книжки допомагають змінити страх і відторгнення невідомого на відкритість до пізнання, готовність приймати та підтримувати, незважаючи на інакшість, дружити і разом творити новий, цікавий безпечний і доступний для всіх світ.