Сірко, якого не було
Раз у раз оглядаючи книжкові полиці, я дивуюся: чому наші письменники досі не використовують той захопливий, яскравий матеріал, який – ну от же, просто під ногами лежить!.. Звісно, українська історія була й лишається суперечливою, але ж знайдіть країну, в якій усе просто й однозначно.
І от, думав я собі, нарешті хтось узявся за книжку про Івана Сірка! Одна з найцікавіших постатей часів Хмельниччини: воював проти Речі Посполитої, татар і турків, виступив проти Переяславської угоди; по суті, підвів Виговського, вдаривши по його союзниках під час Конотопської битви, дванадцять разів був обраний кошовим отаманом, провів понад півсотню битв – і в усіх переміг, був засланий у Тобольськ, став іще за життя легендою… І як, дивувавсь я, все це шановна письменниця Марія Морозенко вкладе у дві невеличкі книжечки, загальним обсягом трохи більше ніж 400 сторінок?
Виявилося, ніяк. У двотомному «Івані Сіркові» про все, що я згадав, сказано лише побіжно, скоромовкою.
Власне, спершу я вирішив, що перед нами спроба зробити твір у жанрі криптоісторії, себто написати про таємне, невідоме підґрунтя всім відомих подій. Цей жанр дозволяє авторам дати волю уяві й водночас продемонструвати майстерність, адже вони мусять вписати вигадані ними події в історичне, цілком реальне тло.
«Розповіді про Івана Сірка народжуються й нині. Бо ж тільки правдиво розповідаючи про славні подвиги в ім’я рідної неньки-України, можна гідно пошанувати пам’ять славетного козака, Великого Характерника».
Однак «Іван Сірко» не має жодного стосунку ні до історичного роману, ні до криптоісторичного. По суті, це фентезі – і справа тут не тільки в характерниках, волхвинях і чарах. Авторка послуговується типовими для фентезійного жанру сюжетними формулами й використовує доволі умовний рівень заглиблення в історичний матеріал. Її Сірко – радше персонаж народних легенд, ніж реальна людина. І все його оточення (коли воно хоч якось прописане) – це теж умовні жанрові персонажі.
Скажімо, Мерефа, де буцімто народився Сірко, описана як звичайне українське село – типове, шаблонне: «Зелені садки зарясніли між білих хат […]. А на зрошених потом нивах заколосилось жито. До дбайливих рук горнулися щедрі врожаї». Є у Мерефі свої цвинтар та церква, повитуха в четвертому коліні, Килина, бабка якої «приймала пологи в тутешніх жінок». Проблема, однак, полягає в тому, що справжня Мерефа постала, згідно з історичними даними, або в 1595-му, або навіть у 1658 році. А Іван Сірко народився між 1605-м і 1610-м. Причому впродовж сімнадцятого століття село постійно страждало від татар, тому доволі швидко перетворилося на форпост і бойову базу козаків. А в двотомнику Мерефа – пасторальне поселення, взагалі не оточене стінами, без вартових. На Купала діти спокійно вибігають у ліс, натомість татари, коли вирішують здійснити набіг, без перешкод в’їжджають у село, і єдиний частокіл, який їх затримує, – це той, що навкруг церкви. (Точніше, це читач мусить здогадатися, що він там є: у книжці йдеться лише про «міцні дубові ворота церкви». Саме їх та «бічну хвіртку» обороняють мереф’яни і штурмують татари).
Не менш цікавою здається трактовка авторкою Олешківської пустелі: «тривала літня спека вбивала там увесь живий цвіт, в гарячому піску лишень подекуди стирчало кволе зело, спалене на цурку». Саме туди, в піски, йде під час чергового випробування юний Сірко. І, судячи з усього, пересувається він не тільки у просторі, а й у часі, адже Олешківська пустеля стала власне пустелею відносно недавно. До вісімнадцятого століття на цих землях був степ, і лише після того, як місцеві магнати почали активно розводити й випасати там овець, степ перетворився на піски.
То, може, двотомник Морозенко – справді таке собі якісне псевдоісторичне фентезі? Можливо, світ, вигаданий письменницею, існує в умоглядній альтернативній реальності, але при цьому не позбавлений внутрішньої логіки?
Якби ж то. Малий Іван носить просто так, під сорочкою, довгий срібний ніж, – і ніхто цього не помічає, а сам він ним не раниться. На Купала Сірко, перечепившись, падає обличчям у вогонь, – але вже за кілька годин йому нічого не болить. Семирічного хлопчика атакує вовк, той примудряється протистояти, навіть коли «гострі ікла стислися на нозі. […] Гостре лезо вовчих зубів різко різонуло тіло, обпікаючи ногу аж до кісток. Вовк упивався зубами все глибше, пориваючись потягнути його за собою. Іванко, перемагаючи біль, заледве втримувався на одній нозі».
Далі – більше. Малий Іван заводить собі вовченя і примудряється вмовити батьків, щоб ті дозволили залишити його. «Люди відверталися від хлопця, боялися його погляду та забороняли своїм дітям вступати в ігри з малим бісеням. Коли він йшов вулицями села, а за ним невідступно слідував Сірий, ворота домів зачинялися тугіше. Матері ховали немовлят з-перед його гострих очей, щоб він їх, бува, не зурочив». От справді: хлопчик ходить із неприв’язаним молодим вовком по селу, а люди чомусь забороняють дітям гратися з ним, ховають немовлят!.. Але я більше б дивувався з того, що взагалі дозволили залишити звіра в селі, та поцікавився, чим цей вовк харчувався.
Світ, який намагається зобразити Морозенко, весь час розпадається на окремі шматки, він чимдалі, то більше видається штучним, картонним. Коли йдеться про Мерефу, авторка сяк-так примудряється зобразити живих людей, хоча б завдяки штампам. Але щойно Сірко виходить за межі села, щойно потрапляє на Січ, – світ навколо нього починає тьмянішати, персонажі перетворюються на окремі погано прописані силуети серед моря безликих постатей. Характерники Вітрогон та Пугач, які мало чим відрізняються один від одного, волхвиня Рада, майбутня дружина Софія (теж волхвиня, але, щойно здобула «звичайне жіноче щастя», про свої магічні вміння згадує лише один раз), джура Гострозір, старий противник Чорнопліт… Січові козаки майже всюди описані як єдиний натовп, вони існують поза історією.
Читайте також: Легенда, що оживає при місячному світлі…«Іван Сірко» – це сцена для одного героя, він жодним чином не взаємодіє, скажімо, з Хмельницьким (який згаданий лише тричі за всю дилогію, але жодного разу не з’являється «в кадрі»). Всі історичні події – далеке тло, воно проговорюється побіжно й недбало; якщо ви не знаєтеся на історії, навряд чи збагнете, про що йдеться.
То, може, хоч Сірко зображений як цілісний, яскравий персонаж? Але ж і тут авторка порушує проговорені нею ж правила гри. У першому томі про героя нам кажуть як про людину, що розривається між двох протилежностей: «одна бездумно поривала до рвучкості, а інша – запобіжно зупиняла на місці». Він украв у матері зі скрині срібного ножа, а тканину, в яку той був загорнутий, підкинув служниці. Ножа відтоді батьки чомусь не помічали в сина, дівчину покарали, а малий Сірко просто відкупився, давши «вибитій служниці монету». Чому все це сталося? Бо «хай там що хоч, а таки мусив мати бажане. Таким він уже був».
Нове двотомове видання книжок про Івана Сірка
Але згодом авторка про це забуває, Сірко стає ідеальним, глянцевим героєм-козаком. Причому поводиться він доволі дивно: скажімо, повернувся на Січ після вишколу на характерника й заходить до церкви, яку вже бачив: «Переступивши поріг січової церкви, Сірко тричі перехрестився за звичаєм та, глянувши поперед себе, на мить завмер від несподіванки – зовні проста й скромна дерев’яна будівля всередині була добротна та пишна». І далі: «Сірко з цікавістю роззирнувся навсібіч…»
А от «Великий Характерник» біжить у ліс шукати траву, що врятує його джуру. «На це він мав три години. […] Роззирнувшись навкруги, Сірко спантеличено зупинився. Безтямно блукаючи, витрушував з дна серця пекучі, як жар, кавалки болю, але на дорогу не дивився, тож тепер не знав шляху назад».
Усе це написано з пафосом, із неймовірною кількістю штампів. «Почував на серці неспокій», «тривога муляла душу», «не мучився докорами сумління», «вибруньковувалися риси правдивого козака-характерника», «запалювали інших невгасимим полум’ям хоробрості»… цитувати можна сторінками.
До речі, про воїнів. Вишкіл Сірка на характерника здається доволі наївним; власне, як і більша частина його бойових звитяг, він не показаний, а лише задекларований (сказати б – скоромовкою намічений). А зі сяк-так описаних битв у двотомнику є лише… одна. Та й тут авторка не знаходить Сіркові гідних ворогів: татари, що накинулися на Мерефу, починають тікати, щойно побачили козаків.
Складається враження, що насправді авторці варто було б писати те, що їй цікавіше й хоч трохи вдається. Левова частка книжки – опис умоглядного пасторального життя українського села, що існує поза історичними реаліями. Нескінченні діалоги між батьком і матір’ю, між Сірком та синами, між матір’ю та дружиною Івана… При цьому п’яний дяк видається чи не найживішим персонажем з усіх (й епізод із ним, мабуть, єдиний, де письменниця хоч трошки відходить від мармурово-серйозного тону оповіді).
На жаль, двотомний «Іван Сірко» не став ані хорошою мелодрамою, ані історичним романом для підлітків, ані бодай трохи оригінальним фентезійним твором.
